Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
В цю хвилину Костя вже видер револьвер і поклав собі до кишені.
Блідий вартовий, тремтячи, стояв на порозі.
— Двадцять козаків піднято, пане сотнику!
Костя недбало кивнув вартовому. Потім вийшов за двері, у передпокій, на ґанок. Двадцять козаків стояли в дві шеренги вздовж тротуару.
— Спасибо, хлопцы! — весело гукнув Костя. — Ложитесь! Это была только боевая проверка!
«МЫ ВСТУПИЛИ В ПОСЛЕДНИЙ И РЕШИТЕЛЬНЫЙ БОЙ»
Чудне, моторошне і неправдоподібне видовище постало перед Катриними очима.
Катря спинилася на балкончику водонапірної вежі. Величезна шестиповерхова будівля кількарезервуарної водокачки стояла біля депо. Насип тут, розтинаючи місто надвоє, височів над цілою місцевістю, і на обширній території залізниці не було місця, яке не було б видне звідси, згори. Нижче, обаполи насипу, залягало місто з передмістями й слободами, і звідси його також було видно ціле — з усіма закутками, ярами й перелісками. А далі простиралися на пагорбах поля — аж до смуг лісу по обрію — на південному заході та північному сході. Виднокруг звідси сягав на багато кілометрів. Зараз, правда, був вечір, і хмарне, сиво-чорне небо спустилося зовсім низько, але ж синім світлом щойно впала на землю перша пороша — і горизонти лежали далекі.
Та не краса й краєвид вразили Катрю.
Огниста лінія окреслювала довкола приміські слободи, місто й територію залізниці. Станція й місто були у вогнистому кільці — оперізуючи їх майже колом, вдалині, під лісовою смугою, мерехтіли, блимали, примеркали й знову спалахували рясні вогні. Перший сніг падав рідко й повільно — вітру нігич не було — і гарячі відблиски вогнів здіймалися з біло-синьої землі вгору стрімкими мерехтливими стовпами. І сиве важке небо, мов величезна стеля, лежало на цих колонах рожевого мармуру.
То окіл міста палахкотіли сотні й тисячі багать.
Селяни вийшли з околишніх сіл і взяли місто в облогу. Вони обложили місто, мов вовче лігво.
Чи то вони грілися в таборах біля вогню? Чи то була страшна й наївна стратегія психічної атаки?
На станції та у місті залягла справді велика вовча зграя. Під навальним наступом червоних частин уряд «Української Народної Республіки» знову тікав до кордону. Міністерства вже евакуювалися з столиці. Міністерські поїзди прибули вранці і збилися один коло одного проти вокзалу. От-от мав прибути поїзд Директорії і самого «головного отамана», батька Петлюри.
Під кожним ешелоном стояв на парах паровоз. Паровози подали ще вранці. Паровози простояли цілий день — і ні на хвилину під казанами не пригашувалося полум'я. Рушати могла виникнути потреба щохвилини. Перегріта пара видиралася з вереском із десятків відливів, здіймалася хмарами вгору, повивала вокзал у туман і падала рясним інеєм на голі дерева навкруги. Шляху до кордону все не було й не було. Залізничники перетяли телеграфні дроти, повстанські застави залягли мало не перед кожною станцією. На території в сто кілометрів уже виникли чотири «незалежні селянські республіки».
Час жаданий настав. Вовчу зграю треба було затиснути в пастці.
Робітники гуртувалися невеличкими групками по темних закутках скрізь — в тунелях і підземеллях вокзалу, за пакгаузами товарної станції, між стосами шпал на матеріальному дворищі, у вугільних завалах під естакадою, в парку вагонних майстерень і на паровозному кладовищі серед брухту. Вдарити треба було нагло й звідусіль.
Група Козубенкових коммольців збігалася нишком і по одному в депо. Їй визначено позицію на балкончиках водонапірної вежі. Звідси, з двадцятиметрової височини, вони мали кропити свинцевим дощем перони вокзалу та ешелони. Карабін кожний приносив під полами пальта, два кольти ще загодя заховали в клоччі під контррезервуарами.
Катря була маленька, і під її кожушком вмістився тільки маузер і ложе окремо. Зате батькові валянці були повні обоймами вщерть, і вона ледве видобулася сюди по крутій драбині важкими свинцевими ногами. Біля кольтів на купах цин лежали вже Зілов і Піркес. Козубенко дозорив за тепляком біля вентиляційної амбразурки. В темряві Катря намацала Стаха, Полуника, Макара й Золотаря.
— Золотар! — здивувалася Катря. — Але ж в тебе рука…
— Ат! — розсердився Золотар, бо вже всі приставали з тим самим. — То ж ліва. А я стрілятиму з вікна, мов з упора.
Макар стояв навколішки біля вікна і, короткозоро схилившися, щось копирсав у затворі гвинтівки. Гвинтівку з часів допризовної підготовки в гімназії він не брав і в руки. Крім того, тоді він вивчав російську трьохлінійку, а це була німецька, ще й трохи приіржавіла.
Експрес Петлюри влетів без повістки, розсипаючи іскри й сяючи дзеркальними вікнами.
Він ще стугонів на стрілах перед блокпостом, ще рипів гальмами мимо семафора, ще захлинався клацанням буферів біля товарної, ще черговий вокзалу про нього не знав, — а вже з блокпоста дзвонив телефон до хірургічного відділу залізничної лікарні. Там, у кімнатці чергової сестри, був штаб повстання, і агент блокпоста давав гасло перше сюди, а потім вже сигналізував і до вокзалу. Хірургічна лікарня подзвонила негайно до залогової сотні.
— Це «пан Туруканіс?» — запитав грайливий жіночий голосок.
На відповідь прилинуло спокійно:
— Вас слушает адьютант коменданта города, хорунжий Туруканис.
— Вітаю вас! Щойно приїхала ваша теща!
— Теща в дом, все вверх дном! — поклав трубку елегантний хорунжий і пригладив нафіксатуарений англійський проділ.
Тоді швидкими кроками, без шапки й шинелі, він вийшов на ганок у двір. Перед флігелем стрибали з ноги на ногу й прнхлопували рукавицями, гріючися, комендантські козаки. Коні стояли загнуздані під навісом.
— По коням! — весело скрикнув хорунжий Туруканіс.
І тої ж секунди майже одночасово в трьох кінцях міста — з вежі костьолу, з даху гімназії, з горища залізничної лазні — звилися вгору зелені ракети…
Селяни з'явилися зразу ж і звідусіль.
Вони виникали, мов гноми із надрів землі. Вони вставали в садках з-під кущів, відокремлювалися від тіней будинків, виплазовували з-під містків, вибігали з-за дерев'яних халабуд літніх убиралень. Вони плигали через паркани садів — і вулиці, всі вулиці околиць замурашіли враз білими постатями з блискучою зброєю у руках. Сніг засипав їх одежу, поки вони сиділи причаївшися, і вони йшли тепер, мов живі замети, не обтрушуючися. Багаття вони розпалили ген там, у полі, а самі нишком у сутінках вечора скралися до околиць.