Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Хлопцы! — гукнув Костя. — Пустяки! Стреляйте! Не губите себя!
Парчевський тихо заплакав. Сльози потекли по щоках, за комір френча, на груди.
Каре «січовиків» оточило десятьох козаків, і вони зникли в пащі проїзного тунелю. Репетюк гукнув команду зімкнутись. Шеренга зімкнулась.
— Сотня! — втретє зарепетував Репетюк, і голос його вібрував.
Гвинтівки брязнули і впали на руку.
— За неньку Україну!.. Гвинтівки припали до плечей.
— Огонь!
Залп ударив гучно і загримів довгою луною в пащі тунелю. Рясно посипалося скалля цегли з стіни. Сивий димок тихо звивався струмками вгору, в промінні сонця він розпливався рудий.
Парчевський і Костя стояли. Метром вище їхніх голів цегляна стіна густо червоніла півсотнею свіжих вищербів.
Тоді з громом копит підгарцювала сотня гайдамаків. Комендантська сотня була взята в кінне каре і зникла в пащі тунелю. Чота «січових стрільців» викрокувала на місце комендантської сотні.
Репетюк тихо чекав, поки хорунжий шикував чоту одною шеренгою. Він все поправляв пенсне, і руки його тремтіли дрібно й невпинно. В шерензі «січовиків» Парчевський ще встиг побачити бліді лиця Теменка й Туровського.
Схили насипів порожніли, люди бігли геть, жінки плакали, діти кричали. Марно цеп «січовиків» намагався стримати натовп і повернути його назад. «Січовикам» очі заляпували грязюкою і тікали. Залп прогримів знову, і Костя з Парчевським впали один на одного.
РІК ВСТУПУ ДО КОМСОМОЛУ — ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Козубенко зіп'явся на якийсь пеньок, усі замовкли.
Ліс довкола стояв тихий, мовчазний і непроглядно білий. Рясний іній важко хилив гілля вниз. Вранішнє марево здійнялося догори і вже пливло високо хмарною габою.
Козубенко потер змерзлі вуха долонями і вийняв свій потріпаний записник. Він розгорнув його на останній сторінці.
— Зілов Іван, — неголосно викликнув він.
— Я.
— Ти — розвідка. Командир.
— Єсть.
І, немовби зразу ж рушаючи в дозор, Зілов закинув гвинтівку на ремені за плече. Недогризком олівця Козубенко відмітив у записнику птичку.
— Полуник Євген.
— Єсть.
— Ти відповідаєш за зв'язок.
— Слухаю.
Козубенко виставив другу птичку.
— Піркес Шая.
— Я.
— Кулеметна команда.
Шая всміхнувся. Дуло кольта, завинуте в дрантя, лежало біля його ніг на снігу. Триніг стояв поруч, як штатив для фотоапарата, і Шая на нього спирався коліном.
— Макар Микола. Ти… ти будеш начагітполіт. Агітація серед населення, політична пропаганда в загоні.
— Добре, — непевно погодився Макар, — але взагалі…
— Нальчицький Станіслав.
— Мені б… бронепоїзд, — смішкувато зачав Стах, але Козубенко урвав його коротко й серйозно:
— Жарти потім. Ти будеш начальником огневого до-вольствія…
— Буде виконано! — так само серйозно відказав Стах.
— Золотар Зіновій.
— Я.
Золотар навіть виступив крок уперед. Козубенко коротко, але критично глянув на його худу, висхлу фігуру, його лівий порожній рукав. Золотар уже сподівався на такий погляд і зразу ж сердито засопів:
— Ти не дивись, будь ласка, що я… такий… Я, брат, такий, що… Все одно я тепер порішив жити аж доти, доки…
Стах не витримав серйозності і знову хихикнув.
— Ні гава ні пава! Таж ти казав всюди, що порішив не жити!
— Ат! — розсердився зовсім Золотар. — То перше було. Від безсвідомості, а тепер…
— Тихо! — урвав Козубенко. — Ти, Зіновій, тим часом будеш резерв…
— Ат!..
— … І харчування загону.
— Я?
— Це — наказ!
Золотар сердито затупцював, штовхаючи всіх своїми цибатими ногами, змахуючи своєю єдиною довжелезною рукою.
— У нього єдина, та як бантина… писнув Стах і знову сховався за Макарову спину.
— Товариш Стах! — почервонів Козубенко. — Позачерговий наряд… три дні зряду чистити картоплю… коли вона буде. — Ніхто не засміявся. Стах сунув кепку на очі й ніяково потяг носом. — Розумієш, Зіновію, — звернувся Козубенко до Золотаря, — тільки знайдеться хтось, хто зуміє організувати справу харчування, ти будеш переведений на огневе довольствіє на місце Стаха? Підходить?
— Гаразд! Я — що? — стиснув плечима Золотар і поправив своєю єдиною рукою амуніцію — наган за поясом, маузер збоку і три бомби на грудях. Запальні кільця він вправлявся сіпати зубами.
— Крос Катерина! — гукнув далі Козубенко. Катря теж зробила крок вперед і стала, очікуючи.
— Санітарна частина.
— Слухаю, — сказала Катря, — але медикаментів у нас ніяких нема — це раз, а друге — чому якщо жінка, то неодмінно Червоний Хрест?
— Медикаменти ми дістанемо так чи іпак, — відповів Козубенко. — А санітарна частина не знімає з тебе всіх обов'язків рядового бійця. Ти битимешся з усіма разом, але до кожного пораненого біжиш ти. Згода, мала?
— Ну, звичайно.
Козубенко перебіг швидким поглядом по обличчях довкола.
— Всі. Я буду комісар.
Після захоплення міста петлюрівцями, комсомольці, відстрілюючися, залишили водокачку і відійшли в ліси. До міста тепер повороту не було. Тепер вони були партизани.
— А хто ж буде командир? — запитала Катря.
— Командиром буде Степан Юринчук. Він мав бути тут з своїми хлопцями ще до світанку. — Козубенко згорнув записник і заховав його до кишені, потім ще раз потер собі вуха. — Друге. Я пропоную дати нашому загонові ім'я… Бо в бойових операціях, які чекають на нас…