Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Куховаренко… — батько аж відступив.
— Боже, Куховаренко! — мама сплеснула руками.
— Куховаренко, Куховаренко! — запищали і всі діти.
Куховаренко був відомий всім. Це був гімназіст восьмого класу — стрункий, високий юнак, з пишною шевелюрою каштанового волосся і великими сумними очима. Він був прекрасний скрипаль і двічі на тиждень приходні» до батька, запеклого піаніста, музицнрувати. Вопи з батьком — старе і мале — були гарячі приятелі. Батько акомпаніював, Кухаренко грав першу скрипку, на другу він приводив свого друга, Лібермана, рожевого флегматичного товстуна. Обидва вони — і Куховаренко, і Ліберман — по алгебрі й тригонометрії не вилазили в батька з двійок і одиниць і завжди після рапсодій Ліста, ноктюрнів Бетховена чи музикальних моментів Гріга батько тупотів ногами, кидав книжками і гримів на цілий дім, що вони оболтуси, остолопи і слони, і що він більше не гратиме з ними, аж поки вони не унормують своїх взаємин з математикою. Але тижнів три тому Куховаренко раптом зник. Мусив зникнути, бо був виключений з гімназії і мав потрапити до тюрми. Діло було так. Поліції донесли, що поміж гімназистів є революціонери і анархісти, які завжди носять при собі зброю і навіть бомби. Поліція одного прекрасного ранку нагрянула до гімназії з трусом. Але гімназисти забарикадувалися і городовиків до помешкання не пустили. Куховаренко стояв на варті на площадці другого поверху на чорних сходах. Він. підпустив городовика до себе зовсім близько і підняв руки, немов здається. Коли ж городовик майже зрівнявся з ним, Куховаренко з усієї сили вдарив його ногою в груди. Городовик перекинувся через бильця сходів і, впавши з другого поверху, поламав собі руки. На жаль, Куховаренка він знав в лице.
Батько схвильовано підбіг до дверей, клацнув ключем і скинув засув. Двері розчинилися, і на порозі став Куховаренко. Але який же він був, Куховаренко!
На порозі стояв високий юнак. Він був страшно худий, на голові в нього було чорне широкополе сомбреро, а плечі і торс були закутані в широку чорну пелерину з двома мідними собачими головами і ланцюжком між ними на грудях. В таких плащах і з гітарою під полою ходили суботніми вечорами по вулицях телеграфісти, канцеляристи та інші чиновники чотирнадцятого класу. На ногах у Куховаренка були високі і грубі солдатські чоботи.
— Куховаренко! — скрикнув батько. — Ви з глузду з'їхали!
Але Куховаренко зробив кілька кроків у передпокій, і тоді з-за його спини з'явилося ще чотири точнісінько такі ж постаті в чорних шляпах і плащах. Всі вони мерщій вскочили до передпокою і хряпнули за собою дверима. Останній замкнув двері на замок і заклав на засув.
— Що це значить? — прошепотіла мати.
— Ради бога! Корнелій Іванович! Не хвилюйтеся! — Куховаренко говорив швидко і пошепки. — Я зараз з'ясую. Це мої товариші. Якщо нас впіймають… Ми анархісти…
— Олухи ви, а не монархісти! — затупотів батько. — Та в такому одіянні вас за версту впізнають!
— Навпаки… — змішався Куховаренко. — Ми так одяглися, щоб нас не впізнали…
— Це ви засіли в лазні й відстрілювалися? — схопила мама його за плечі.
— Ми. Нас щойно звідти вибили. Ми вистріляли всі кулі. Тепер чорна сотня нас піймає і заб'є. Нам треба забиратися геть із міста. Ми підемо в пущу — всі анархісти йдуть до Соловйова. До вас ми забігли віддихатися і… І попрощатися. За десять хвилин ми підемо.
— Самовар! — загримів батько. — Нуте-с? Негайно самовар! Вони ж замерзли зовсім.
Юра стояв, роззявивши рота і занімівши. Справжні анархісти в чорних шляпах і плащах, про яких розповідала сестра, були перед ним і навіть питимуть чай! Коля Куховаренко, який, приходивши двічі на тиждень грати на скрипці, здоровкався з Юрою і, ляскаючи по спині, питав: так скільки тобі років? П'ять? Поступай, брат, до нас у гімназію, будемо вчитися разом! — цей Коля був анархіст в чорній шляпі! З правої кишені штанів у нього стирчала жовта дерев'яна колодка від револьвера. Дух Юри тамувало, і він був майже непритомний… Анархісти поскидали плащі і шляпи, і виявилося, що другий з них був Льоня Ліберман, третій — вигнаний семінарист Воздвиженський, четвертий — відомий у цілому місті продавець газет і журналів, худосочний з гарячими сухотними очима і довгим до плечей волоссям «Пашка-юродивий», незаконний син, якогось стародубського купця. А п'ятий… п'ятий, коли скинув шляпу і плащ, хоча й був в високих чоботях, виявився одягнутим в червону жіночу блузку і мав довге волосся, закручене на маківці товстим чорним жгутом. В руці він тримав довжелезний нікелевий пістолет «Сміт і Віссон».
Це була Роза Камінер, дочка годинникаря Камінера. Проходячи повз Юру, вона посміхнулася і раптом стукнула його рукою у підборіддя. Юра здригнувся, рот Юри закрився, зуби клацнули, і язик був прикушений. З диким ревом Юра втік мерщій на кухню.
В кухні ставили вже десятий самовар. Перехованців відпоювали чаєм, окріп був також потрібний обмивати й обтирати численних немовлят в дитячій. Мама бігала і суєтилася. Їй допомагали якісь жінки. Текля вийшла в двір на рекогносцировку — визирнути з воріт, що там діється на вулиці. Юра прослизнув у передпокій і пильно обревізував всі кутки. Проте червоного зонтика ніде не було. Невже ж Роза Камінер не принесла його з собою?
В кабінеті в цей час відбувалося таке:
Роза Камінер лежала на канапі, розстебнувши на шиї свою червону блузку, і жадібно курила грубезну батькову цигарку. Голову вона поклала на коліна Пашці-юродивому, що примостився в кутку. Обличчя Пашкине було, як завжди, скривлене набік, а очі порожнім і невидющим, але невідривним поглядом прикипіли до якоїсь точки навпроти на стіні. Юра навіть підійшов ближче до стіни і роздивився на те місце — там нічогісінько не було. Лівою рукою Пашка недбало ворушив чорні коси Рози Камінер. Семінарист Воздвиженський сидів поруч на стільці, заклавши ногу на ногу і широко розкинувшись. Очі його були змружені сонливо й презирливо, на правому чоботі танув необтрушений сніг і крапав на підлогу, утворивши на ній вже ціле озерце. Юра кинув в нього зламаного сірника, стан накарачки і подув — сірник поплив, мов човен. Але Воздвиженський саме в цей час перемінив ногу і боляче вдарив Юру по голові підбором. — Пшол! — гукнув він, очевидно думаючи, що то собака.
Юра вирішив, коли виросте, неодмінно купити револьвер і застрелити семінариста Воздвиженського. Льоня Ліберман сидів тихий, акуратний і чистенький, як завжди. Його рожеві щоки були тепер, з хрещенського морозу, зовсім фіолетові, блакитні очі, як завжди, лагідно й привітно посміхалися, маленьким кишеньковим ножичком він чистив собі нігті. Куховаренко стояв на весь зріст — худий і довгий — засунувши руки глибоко до кишень, закусивши губу, і волосся звисало йому на лоб. Він дивився собі під ноги і злегка похитувався на підошвах величезних чобіт.
Батько стояв позаду письмового столу. Він тупотів ногами, кричав і кидався книжками. Руда його борода настовбурчилася, і за нею майже не було видно лиця. Тільки чорні скельця консервів моторошно полискували в золотих ниточках оправи. Двері до сусідньої дитячої були відчинені, і звідтіля визирало принаймні з десяток голів. Батькові крики переполошили перехованців.
— Хлопчаки! — репетував батько, хапаючи задачник Верещагіна. — Цс вам не іграшки! — жбурнув він задачник у другий кінець столу. — Коли вам наплювать на себе, — він вхопив задачник Шапошнікова, — то ви не маєте права забувати про ваших батьків! — Шапошніков полетів за Верещагіним. — Нуте-с?
— А може, я сирота? — зухвало і презирливо кинув Воздвиженський.
— І потім, — Роза Камінер сіла на канапі, — переконання вище від усього…
— Розо!! — розітнувся зразу ж у дитячій зойк.
Двері дитячої розчахнулися і, розштовхуючи всіх, що стовпилися на порозі, з темноти кімнати вибігла стара жінка і кинулася до дівчини. — Розо! Дівчинко! Ти жива!
Роза ніяково звелася і почервоніла. Стара жінка впала їй на груди і заголосила. Інші жінки й чоловіки висипали з дитячої і, обступивши Розу з матір'ю, збуджено і радісно загомоніли. Роза обійняла старуху і тісно притулила її до себе. — Я жива, мамочко…