Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Твори подаються за останніми прижиттєвими публікаціями. У примітках дається історико-літературний та реальний коментар. Авторські примітки, що наводяться беззастережно в посторінкових виносках, переклади іноземних слів і виразів (з ремаркою Ред.) позначені зірочками. Історичні події, імена та назви, що коментуються, нумеруються в межах розділу. Том завершує пояснення малозрозумілих сучасному читачеві слів та виразів.
ДИТИНСТВО
Вперше надруковано під заголовком «Вершник без голови» у журн. «Радянська література», 1937, № 4, с. 69–119; № 5, с. 60–116.
Окремим виданням вийшло у видавництві Держлітвидав: Смолич Юрій. Дитинство. К., 1937, російською мовою у вид.: Смолич Юрий. Детство. Повесть. Перевод с украинского В. Тарсиса. М., Гослитиздат, 1937.
У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 148, од. зб. 125) зберігаються машинопис повісті з правками Ю. Смолича, а також російський переклад роману, зроблений П. Б. Зенкевичем у 1936 р.
Повість за змістом передує роману «Наші тайни», написаному в 1934 р. І виданому в 1936 р. Ю. Смолич згадує, як створювалася книга. Влітку 1936 р. він жив у с. Білики на Полтавщині, де й познайомився з Мате Залкою (1896–1937) — угорським письменником, який під ім'ям генерал Лукач брав участь у національно-революційній війні іспанського народу 1936–1939 рр. І загинув у бою. Саме в цей час Мате Залка закінчив роман «Добердо», а Ю. Смолич — «Дитинство». Письменники читали один одному свої твори, висловлювали зауваження. Як свідчить Ю. Смолич, перші правки рукопису були зроблені після критики Мате Залки. «Дитинство» сподобалось угорському письменнику, «… він побачив у повісті злам у моїй творчій роботі. Він зразу відзначив, що після всіх попередніх шукань в цій повісті міцнішає стиль реалізму… Мате вимагав від мене, щоб повість була продовжена, щоб я написав хронологічний цикл повістей, який би висвітлював життя мого покоління і початком якого і мала стати повість «Дитинство» (Смолич. Юрій. Розмова з читачем, с. 60).
Повість викликала схвальну оцінку преси і багато захоплених читацьких відгуків. Однак рецензенти робили автору й закид у тому, що він невиправдано вкладав в уста трирічного Юри роздуми про філософські проблеми буття, що в його героєві дивує «поєднання крайньої тямучості з дивовижною наївністю» (Скульський Г. Доля героїв. К., 1941, с. 76) тощо. Письменник уже в наступному виданні врахував ці зауваження. «З виходом у світ книги, — зазначав Ю. Смолич у листі до читача Чумаченка, — не закінчується робота над нею автора. Тільки письменник працює над нею не сам, а спільно з читачем… Письменник удосконалює свою майстерність, поглиблює свій світогляд, бачить в житті нове або й усвідомлює, що він невірно вирішив у книзі якесь питання, отже, — виправляє свою помилку. Читач також вносить свій присуд книзі, вимагає іншої інтерпретації фактів та явищ життя. Критик звертає увагу письменника на те, якою мірою художнє перетворення ідей відповідає самим ідеям. А головне — час, сам невблаганний час виступає найсуворішим і безкомпромісним критиком книги» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 140).
У наступних виданнях письменник скоротив роздумування малого Юри про поняття «тепер», «тоді», як категорії часу, вилучив епізоди, пов'язані з переховуванням від погрому в хаті Юриних батьків групи анархістів, сцену бійки гімназистів, учнів комерційного училища і семинаристів напередодні похорон Казимира Ржицького, епізод із викраденням грошей у Юриної баби, опис міста Кам'янця-Подільського та ін. Автор здійснив також незначну мовну редакцію.
Для дослідження творчої лабораторії письменника зроблені ним вилучення становлять безперечний інтерес, і тому наводимо їх нижче.
Після слів: «Життя прекрасне, Юрок! — замріяно відповідає вона» (с. 32 нашого видання) у виданні 1937 р. було надруковано:
«Але враз Юра спиняється вражений.
Та ж це вже було. Було! Все. Отакий день — синє небо, сонце, безвітря. Озеро з чорним лебедем, алея, бузок, акація і каштани. І ці ж таки пахощі. І ці ж таки звуки. Хрущі, іволги, бугай, і навіть мама так само стурбовано питалася:
— Що з тобою, Юрок?
Юра не відповідає. Він надто схвильований. Так! «Тоді» він теж так само не відповів. Все точно, як і «тоді», колись дуже давно. Але ж вдруге цього аж ніяк не може бути. Після зими вони прийшли з мамою сюди вперше, а торік в цю нору Юра ще не вмів сам ходити як слід і його мама носила на руках».
Після слів: «А потім воно пройде, і буде — вчора» (с. 33) у виданні 1937 р. було надруковано:
«І ніколи, ніколи не повернеться.
— Папа! — гукає Юра. — Чому ти не сідаєш грати?
Або — от всі ці речі. Юра широко розплющує очі і озирається навкруги. В кімнаті півтемно. Світло падає крізь двері з сусідньої кімнати. Вузьким і довгим променем воно лягає на підлогу. Речі видно, але невиразно. Тоді, що далі, в кутку, ті просто доводиться відгадувати. От шафа, а он стіл і коло нього стілець. На столі лампа. Та сама, що зараз не горить. І шафа, і стіл, і лампа старші від Юри. Тобто був такий час, коли Юри на світі ще не було. Ну — не було зовсім. Це буває з кожним. Спочатку його нема, а потім він є. Так от, коли Юри ще не було, а були тільки папа і мама, ці речі — шафа, стіл і лампа — також вже були. Юри ще не було, а вони вже були. Самі по собі. Ху! Цього ніяк не можна зрозуміти.
Юра з пошаною і острахом позирає на шафу, стіл і лампу. Втім, вікно, очевидно, теж було раніше від Юри? Як же це так? Значить, воно є й тоді, коли, скажімо, вийти з кімнати? Коли ніхто в нього не дивиться? Для чого ж воно тоді? Юра заплющує очі, тихенько повертається до вікна і враз несподівано розплющує їх знову. Ні, вікно на місці, і не подібно, щоб воно на цю коротеньку мить кудись зникло».
У виданні 1937 р. письменник змалював виступи монархістів, у зв'язку з чим увів нові персонажі: Розу Камінер, Колю Куховаренко, семінариста Воздвиженського, Льоню Лібермана, продавця газет Пашку-юродивого. В наступних виданнях ці епізоди було вилучено. Подаємо їх за виданням 1937 р. Так, після слів: «… на вулицях городові ловлять і б'ють забастовщиків» (с. 48) у першодруку було надруковано: «а натовп на чолі з анархістами і гімназисткою сьомого класу, Розою Камінер, зодягнутою в червону кохту і з червоним зонтиком в руках, розбив острог і випустив на волю арештантів!
Це було надзвичайно, і Юра негайно ж взявся мріяти про анархістів і червоний зонтик. Анархісти — аж затинаючися з гордощів, розповідала сестра — були в чорних плащах і чорних шляпах! Чорні шляпи і червоний зонтик! Це було надзвичайно!..»
Після слів: «Хто ж стане на чолі і…» (с. 52) у виданні 1937 р. було надруковано:
«В цей час дзвоник у передпокою задеренчав знову. Батько закусив язика напівслові… Всі змовкли… Дзвоник задеренчав удруге… Господи! Хто б це міг? Євреї дзвонили не так… Дзвоник задеренчав втретє — настирливо, коротко і рішуче — три рази вряд.
— Корнелій Іванович! — кинулася мама до батька, але він уже переміг хвилювання і, патлаючи бороду, тихо посувався до дверей.
— Хто там? — загримів раптом він і гримів далі, щоб чути було скрізь надвір. — Нуте-с? Лено, принеси мені мій револьвер, я зараз буду стріляти крізь двері навмання!
— Корнелій Іванович! — почулося знадвору, і ми всі зрозуміли, що той знадвору кричить шепотом в замкову скалубину. — Корнелій Іванович! Не стріляйте, будь ласка, і, якщо можна, то відкрийте!..