Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Але за мостом — через нього треба було йти всім на нове місто — вже стояли старшокласники і перепиняли всіх. Несподівано звільнений під занять день годилося прожити радісно і з смаком. Вирішено всією гімназією влаштувати «весняний базар» — бити комерсантів, учнів приватної комерційної школи. Наколи б приватні комерсанти покликали на допомогу учнів урядової комерційної школи — тоді й собі вдатися по допомогу до технічного училища. Така мала бути тризна над свіжою могилою Казимира Ржицького.
Хіба комерсанти були винні в тому, що Казику Ржицькому набридло жити? Ні.
Пів на третю комерсанти з'явилися проти бульвару. Дикі крики зустріли їх. Гімназисти зайняли високий насип посередині бульвару. Комерсанти купчилися біля фоси вздовж вулиці. Старші стояли поки що осторонь, схрестивши руки на грудях, демонструючи своє презирство і готовність до бою. Малюки тим часом нахвалялися.
— Комерсанти-обскуранти! — вищали малюки з білими гербами на синіх кашкетах.
— Карандаші! — відповідали малюки в чорних кашкетах з жовтими гербами.
— Гао-гао!
Почався «базар».
Билися однолітки з однолітками. Клас проти класу. Високий з високим, маленький з маленьким. Спочатку хапалися в обійми — щоб захопити і закліщити руки супротивника. Ламали поперек і падали долі. Тоді качалися по землі, напружуючи всі сили, щоб бути зверху. Билися один на один — тільки один на один, і це було неможливо, щоб хтось третій підставив ніжку, вдарив під колінку, зшахрував. Якійсь сотні гімназистів не хватило пар — комерсантів було менше — і вони танцювали довкола, мов дикі команчі, вищали, верещали, вигукували погрози, зухвальства, глузування. І тільки під кимось з комерсантів якийсь гімназист хрипів, просячи милосердя, визнаючи свою поразку, — вони кидалися до переможця і заводилися між собою — кому зараз битися з ним. І вони починали битися між собою тепер вже без рицарства — робили підніжки, шахрували і кусалися, щоб швидше схопитися з комерсантами, щоб відплатити йому за перемогу над своїми.
— Здаєшся?
— Ні!
Тіла гучно гупали долі, земля гула, хлопці сопли, хропіли і хрипіли здавленими, надсадженими голосами. Вони питалися тільки одного — «здаєшся?» і відповідали тільки одне — «ні!» Білі форменки вже були викачані в зелене. Штани полопалися на всіх місцях. Лікті і коліна були вже стерті в кров. Носи були роз'юшені. Під очима світилися сині ліхтарі. Гімназисти перемагали.
Біля виходу до нового мосту стояв одноногий на костурах гімназист. Він був нездатний битися. Він вартував. Наколи б близько з'явився хтось із гімназичного начальства, він повинен був одягти на костур кашкет і, здійнявши високо над головою, махати. Раптом він швидко став на костури, зашкандибав геть, зовсім геть, вбік до вулиці. Він майже біг — віддалявся величезними стрибками — поспішав зникнути, сховатись.
Доріжкою під головного входу просто до галявини, на якій відбувався жорстокий бій, улаштований в пам'ять самогубці Казимира Ржицького, як бучна і кривава тризна, тихо і не поспішаючи простувала група молодих людей. Це були юнаки років по сімнадцять — двадцять, один в один дебелі і кремезні, кашкети вони мали на кшталт університетських і штани блакитні, як у політехніків. Вони йшли, засунувши руки глибоко до кишень. Шапки були в них набакир. За вухом у кожного була квітка — тюльпан, шипшина або нарцис. Вони поводилися зухвало і почували себе прекрасно. Вони розкошували чудовим літнім днем. І цілий світ був, безперечно, їхня приватна власність. Вони підсвистували і наспівували. Хода була в них лінива і грайлива. Вони колихалися, коли йшли, вони похитували клубами і плечима, човгали підошвами і збивали куряву. Було їх чоловік тридцять.
— Ісусова піхота! — гукнув хтось.
— Ісусова піхота! — ту ж мить розітнувся загальний крик. Вдарила паніка.
Бій враз спинився і розпався. Пари розійшлися. Переможці кинули подоланих. Розпластані долі зірвалися. Ніхто вже нікого не бив. 1 гімназисти, і комерсанти кинулися врозтіч хто куди.
Поле бойовища спорожніло. Була тільки прим'ята трава, зірвані квіти, сколошкані кущі. Край стежки сидів один хлопчик і плакав: йому вибили ногу, і він по міг рушити з місця. Біль був страшний, але хлопчик плакав зовсім не від болю, він плакав з жаху він зостався один, і наближалася ісусова піхота.
Семінаристи спинилися. Можливо, бойовище й не привабило б їх. Можливо, вони і не втрутилися. Можливо, вони зосталися б просто глядачами цього змагання. Але раптова і панічна втеча — таке стихійне визнання їхньої незаперечної могутності — це лестило і дратувало. Войовничий поклик розітнувся — хтось з-поміж них вигукнув його гучно і довго — і зразу ж вони зірвалися і кинулися наздогін.
Семінаристи були старші й кремезніші. Їхні ноги були довші і прудкіші. Вони наздоганяли утікачів по одному і били нашвидку — два ляпаси по пиці, раз в потилицю — бо часу не було і треба було наздоганяти і бити далі. Вони били без розбору підряд усіх — старших і молодших, гімназистів чи комерсантів. Ісусовій піхоті закони писані не були. Вони були найдужчі в місті. Вони панували і чинили що завгодно.
Але зараз їх було раптом чоловіка з тридцять, і це, нарешті, було помічено і усвідомлено. Чотири сотні гімназистів і півстільки комерсантів повернулися і вдарили назад. По п'ятеро, по десятеро на одного вони хапали семінариста за довгі ноги і валили на траву. Потім плигали зверху і починали тусати, оглашаючи небо переможним і зухвалим вереском. Тоді подоланих Ісусових піхотинців вони товкли носами в землю і примушували їсти траву, квіти, торішнє листя.
На насипу, що відділяв бульвари від вулиці, з десяток городовиків свистали щосили, роздмивши щоки й животи. Вони скликали всю поліцію на втихомирення оскаженілих школярів.
Башти турецької фортеці дивилися крізь амбразури — здивовано і похмуро. Сонце світило щедро і для всіх. Повітря аж бриніло від сонячної напруги перших літніх днів. Пахло все — як може пахнути літнього сонячного дня: буйна зелень і рясна глиця, хащі квітучого чагарники і густий молодий газон. Потім пахла ще акація, жасмин, каштани, маслини. Пахли гіацинти, нарциси, цикломен.
Тіло Казимира Ржицького лежало в поліційному морзі, і судовий медик мав робити розтин».
Подається за останнім прижиттєвим виданням: Смолич Юрій. Твори в 6-ти т. К., 1971, т. 1, с. 27–137.
НАШІ ТАЙНИ
Вперше надруковано в жури. «Червоний шлях», 1935, № 4–9. Окремим виданням вийшло у Державному літературному видавництві: Смолич Юрій. Наші тайни. Роман. К, 1936, у російському перекладі у вид.: Смолич Юрий. Наши тайны. Роман. Авторизованный перевод с украинского П. Зенкевича. М., Гослитиздат, 1937. Написаний роман у 1934 р.
У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігається машинопис роману з окремими доповненнями, виправленнями письменника (ф. 148, од. зб. 122), а також російський переклад роману, зроблений П. Б. Зенкевичем у 1935 р.