Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Невже на… них? — запитав Зілов.
Чоловік, якого Зілов питав і який щойно сказав йому «дивіться», мовчки хитнув головою. Кивок голови був немовби знайомий. Зілов придивився пильніше. Так, цього хлопця він знав. Це був кочегар з «С-815». Тоді, на похороні Грачівського, він ще про іцось питався в товаришів. Ваня запитливо глянув на кочегара з «С-815».
— Брата! — потвердливо кивнув він наздогін поїздові. — Помічник, «Ове 13–74». Твого старого я знаю. Хто б подумав, щоб і його взяли! Такий смирняк…
Він замовк, і вони вдвох прислухалися. Здалеку ще долітали відгомони поїзда — чахкав, випускаючи пари, паровоз, лунко і дрібно відстукували на стиках колеса. Потім паровоз свиснув, і дріботіння коліс раптом стало гучніше й басовитіше: поїзд пірнув під залізничний міст.
Зілов почервонів і гнівно блиснув очима. «Смирняк!» Його образливо вдарило, що його батько «смирияк»…
— Дивно! — пирхнув він. — А товариші? Ніякої товариськості! Вони повинні були б застрайкувати!
Кочегар «С-8!5» швидко глянув довкола, потім на Зілова. Пересвідчившись, що мови Зілова ніхто не чув, він посміхнувся й підморгнув:
— Диви який! Гарячий! А прифронтова зона, це тобі фунт ізюму? За страйк, та ще на залізниці, — розстріл!
Це було, справді, так. Але Зілову ще не хотілося здаватись. Він пошукав аргументів:
— Ну, десять тисяч залізничників не розстріляли б. А хто б тоді поїзди возив на фронт?
Кочегар з «С-815» задоволено й весело засміявся. На Зілова він поглянув привітно й дружелюбно. Син старого Зілова йому подобався. Він був, мабуть, добрий хлопець, дарма що гімназьор.
— Вірно! — стукнув він його по плечу і знову озирнувся довкола. Ні Кошевенка, нікого іншого поблизу не було. Проте кочегар з «С-815» заговорив ще тихше, зовсім пошепки. — Вірно! Страйкувати, думка така була. Десять тисяч не розстріляли б. Дарма що закон. Залізничники ж ми. Це треба ионімать. Та ж сукин кіт меншовик все діло зірвав!
— Хто? — перепитав Зілов. — Хто він такий — меншовик? Інженер?
— Та вони є й інженери, й конторники, є й свій таки брат…
Зілов злегка почервонів, але співрозмовець цього не помітив. Меншовик, це — значить, зовсім не прізвище. Це щось інше. Зілов зрозумів: це, значить, така партія. Есери українські, есери російські, соціал-демократи, ціммервальдівці, кадети, октябристи… Тепер ще, значить, меншовики…
— Він, меншовик, понімаєш, хитрий! Відразу так він взагалі проти страйку, хай би там що. Війна, каже, до побідного кінця! Перед лицем державної небезпеки! Громадський, каже, мир! Спершу переможемо німця, а тоді вже будемо з правительством розбиратися! Загальнонаціональна, значить, справа! А хрін, кому вона загальнонаціональна, нам то що до цього?! Ну, і не взяв, значить, він. Наші хлопці, котрі, значить, з більшовиків або й так просто всі інші, — зламали йому пиху. Так він, понімаєш, сукин кіт, свій же вроді брат, а немов провокатор який — гоп і перевернувся. Теж немов за страйк став. Переконали, мовляв! Га? От хрін! Понімаєш!?
Кочегар «С-815» навіть взявся в боки й дивився на Зілова, немов шукаючи в нього співчуття. Зілов знову відчув себе ніяково. «З більшовиків». Маєте! Виходить, є ще, значить, і більшовики!
— А може, він і справді той… переконався? Кочегар «С —815» аж сплеснув руками:
— Хто? Меншовик? Погано ти, браток, його програму знаєш. Його лінія яка? Його лінія не така! На хитрість це він вирішив взять. Нашим козирем нас ударити. Ну, і вдарив! Тьфу!
Кочегар «С-815» гнівно плюнув і вдарив себе по стегнах.
— Хитрий! Вони, понімаєш, там і інженери е, і адвокати всякі, і доктори. Нащот політики вони усіх собак, значить, поїли. Кажуть, ну, гаразд, коли пролетаріат і вся соціал-демократія, тоді і ми. 1 ми, значить, за страйк.
— Ну? Ну? Ну?
— От тобі й ну! Та за який страйк? Отут, значить, їхня програма й починається. Тільки, значить, щоб страйк за економічні інтереси. Понімаєш? Про хлібні карточки можна, про надурочні можна і навіть за больничні каси можна чи там за аварійну пенсію. А чуть за політику — так край! Амба! Ні з місця! Політика, мовляв, не для пролетаріату. Ти, пролетаріат, за свою, значить, економіку гризись, та й вже. А яка вона, економіка, без політики? Що ти вигризеш? Політику треба змінить, саму власть потрусить, отоді й економіка зміниться! Ну, та ти ж це понімаєш…
Зілов почервонів дужче. Кочегар «С-815» був надто високої думки за його обізнаність. Йому так хотілось, щоб кочегар говорив далі: він же тільки наготовився слухати. Але кочегар «С-815» тицнув Зілову руку.
— Ну, бувай. Опізнивсь я вже. Розігрівати паровоз треба. Під кур'єрський через дві години.
Зілов взяв руку, потис і інстинктивно затримав її. Йому було шкода, що хлопець його покидав.
Кочегар «С-815» поглянув на Зілова скоса, але пронизливо.
— А як же тепер ти?.. Тобто без батька, значить, тепер? Зілов знизав плечима:
— Буду запалки на продаж робить… У батьковій слюсарні. Гімназії я не хотів би кидати… А то кину й подамся на роботу в депо… Слухай. Ти скажи, а хто це такі — меншовики?
Зілов сказав це хутко, ніяково і ще раз почервонів. Адже кочегар «С-815», очевидно, був певний, що він в усьому цьому прекрасно розбирається. Гімназист же, учений…
Але той тільки сердито замахав рукою:
— Отож-то й горенько наше, що й вони з соціал-демократів теж! Шумейко, механік мій, тобто, знаєш, — їх соціал-бюрократами хрестить. Ну, а в гімназії ж як у вас там? — запитав кочегар. — Як там хлопці нащот війни?
Це було точнісінько те саме запитання, яке чув від нього Зілов два роки тому, на похороні Грачівського. Тоді на нього ніхто нічого не міг відповісти. Навряд чи й тепер були підстави давати якусь конкретну, вичерпну відповідь. Але Зілов насунув кашкет на лоб, і, ховаючи своє зашаріння, буркнув:
— У нас, знаєш, є хлопці проти…
Кочегар «С-815» зиркнув Зілову під кашкет, де очі. Навряд чи побачив він там що в надвечірньому смерку, в мутнявому сяйві високого ліхтаря крізь осінню мряку. Миттю кочегар глянув довкола. Довкола бовваніли в тумані довгі валки порожніх вантажних вагонів. Це був вантажний парк.
— Слухай! — прошепотів кочегар, дарма що близько нікого не було і їх ніхто не підслухував. — Слухай! Ти до мене заходь. Я на Пеньках живу. Машиніста Козубенка чув? Батько мій. Заходь, Федора спитай. Я. Побалакаємо. А про що тут ми з тобою гомоніли — нітелень. Добре? Шумейко ж це в твого батька практикантом по слюсарству був?.. Ага! Так ти ж приходь!..
Він прихилився і зник під вагоном. Потім пірнув під колеса, щоб навпростець, через парки, пройти до свого паровоза в депо.
Зілов поволі побрів додому. Нові тайни чимчикували за ним, у тумані, натовпом… Соціал-бюрократи? Демократи? Меншовики?.. А — більшовики? Значить, ціммервальдівці. Пролетарі всіх країн… Без анексій! Контрибуцій. Анексія — це захоплення, окупація чужої території. А Шумейка він знав. Це був високий стрункий брюнет з сріблястими пасомками на висках. Помічник з «С-815».