Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Нам, «мужчинам», припали й функції більш «мужські». Вони були й дещо різноманітніші. Кожний добирав собі ролі в обслуговуванні фронту на свій смак. Зілов, Сербии, Туровський та Піркес закріпилися за сортувальним госпіталем на приймальному пункті Червоного Хреста. Вони зустрічали ешелони з раненими і допомагали в розподілі їх по місцевих лікарнях чи санітарних поїздах. Макар, Жайворонок і Кашин працювали на пункті польової пошти. Вони приймали величезні лантухи листів, присланих з усіх кінців розлогої Російської держави, і розкидали їх по дрібніших лантушках з номерами полків. Фельд'єгері розбирали ці лантушки і розвозили їх на місця постою. Репетюк з Кульчицьким спеціалізувалися на карнавковому збиранні грошей — на користь Червоного Хреста. Це особливо імпонувало їм, бо карнавковий збір треба було здійснювати в парі з дівчиною, що пришпилювала на груди квіти, значки чи бантики. Репетюк ходив в парі з Лідою Морайловою. Його карнавка була завжди повна срібних полтиників та паперових карбованців. Гімназична красуня здобувала їх молодістю і вродою. Воропаєв також обрав собі діло на власну подобу. Під керівництвом Збігнева Казимировича Заремби та з особливого дозволу директора гімназії він орудував в справі організації благодійних базарів, концертів та танцювальних вечорів, улаштовуваних тепер по домах нашої аристократії: інженерів, інтендантів та купців [511] . Принаймні раз на тиждень він з'являвся до класу просто з нічного балу, блідий, зелений і невиспаний, з горлом, захриплим після галантного диригування. Через ліве плече, немов ад'ютантський аксельбант, в'юнилася в нього прим'ята трикольорова бинда з великою розеткою коло серця. Це був знак розпорядчика танців. Вітька навмисне забував його зняти. Коли учитель, який починав першу лекцію, робив Воропаєву зауваження, Воропаєв немовби схоплювався, скидав аксельбант і томно просив пробачення. Цілий клас заздрив Вітькиним талантам і успіхам.
511
Прилюдні танці один час були заборонені.
І тільки один Вася Теменко, покинутий своїм нерозлучним другом і нездатний слідувати за ним по балах і вечорах через свою непереборну сором'язливість, не міг ніяк вибрати собі якогось конкретного діла. Зате він спеціалізувався на інформаціях. Щодня, сумлінно, від дошки до дошки, він прочитував газету і служив для нас ходячим довідником. Він точно знав розположення частин, вигиби лінії фронту, напрямки стратегічних рухів, місця бойових ударів. Він знав, де ми наступаємо, де відступаємо, де тисне ворог і де ворог панічно біжить. Він знав усе. І для нас це було як знахідка, бо від газетних аркушів на нас, треба признатися, віяло нудотою підручників історії і географії.
Одначе деяке уміння поводитися з газетою виказував Зілов. В перервах від ешелону до ешелону під час чергування на етапному пункті він виймав газету і брався читати її охочим. Охочих було завжди доволі. Порубані і пострілені «землячки», які щойно кілька годин тому повернулися звідти, з самої війни, кидалися слухати вісті звідтіля. Вони були там, на фронті, вони брали участь в боях, вони були поранені, вони тільки випадково уникли смерті, але вони абсолютно не уявляли собі, що ж таке фронт, що ж таке війна.
Про себе, про свою участь у війні багато з них могли розповісти тільки таке. На місці мобілізації їх з молебнем посадовлено до ешелонів. Грав оркестр, дами роздавали цигарки, дівчата кидали квіти. Потім вони їхали — дуже довго, з зупинками на обід і чистку вагонів. Потім, колись уночі, їх розбуджено і висаджено десь — де саме, невідомо, бо була ніч і було темно. Бахкали гармати і навіть торохкотів кулемет. Їх вистроєио й поведено пішки. В темному небі спалахували розриви, немов фейерверки на гулянці в міському саду. Було поночі, сусіда можна було тільки почувати ліктем. Курити було заборонено. Потім їх перестроєно в цеп. Потім вони залягли і почали стріляти. В передранкових сутінках довкола ворушилися таємничі тіні, бовваніли темні силуети — чудні й незбагненні контури нової й невіданої, чужої землі. Потім настав день і бій скінчився. Довколо було просто і звичайно. Ніякої чужої, нової, незнаної землі. Ніякого фронту, ніякої війни. Байрак, згірок. На згірку білі хати невеличкого села. За селом річка і ліс. А позаду — поля. Скільки сягне око — стерня покошених, прибраних полів. Нічого особливого. Можна було курити, давали їсти гаряче, й дозволялося поспати. Вночі знову була стрілянина і раптом — саме тієї хвилини, як автор такої розповіді ладнався перевернутися з лівого занімілого боку на правий, — саме тієї хвилини раптом щось як вдарить у плече і така млость пішла зразу поза шкурою і, головне, у йоги. Потім непритомність.
Це було все. Ні про війну, ні про фронт автор такої розповіді сказати нічого не міг. «Мабуть, так, що й не дійшли ми до самих, тобто, позицій, — казав він, — позиції були, мабуть, десь зразу попереду».
Одначе, для чотирнадцятилітнього Вані Зілова чимало в газеті зоставалося незрозумілого та чудного. Особливо плутався він у статтях. До кожної статті у нього негайно ж з'являлася ціла сотня запитань. Запитання замучували Зілова. Батько — старий слюсар — не завжди вмів відповісти на них.
Запитання мучили і його самого, Товариші до запитань Зілова звикли і ніколи не турбувалися на них відповідати. Та й не зуміли б відповісти. Зілов наважувався з найбільш дошкульними запитаннями вдаватися до самих учителів. Учителі здебільшого знизували плечима й відповідали, що Зілову ще рано сушити собі голову такими справами.
Якось на лекції словесності, яку викладав тепер у нас сам Вахмістр, Зілов раптом підвів руку з двома випростованими пальцями.
— Що вам, Зілов, живіт болить?
— Ні, Юрію Семеновичу, я хочу вас запитати…
— Що таке? — звів свої лисі брови Вахмістр.
— Скажіть, Юрію Семеновичу, — захвилювався й почервонів Зілов, — от я читав газети, мені не все зрозуміло про війну…
— Ну, ну, — нетерпляче підігнав його інспектор. Зілов ще дужче заспішив і зашарівся.
— Значить, так… От ми, руські, пишемо про волю й братерство слав'ян та потребу їх визволити з-під німецького насильства… А як же, я не розумію, пишуть у себе там, у газетах, німці? Вони називають насильниками і варварами нас?..
Вахмістр довго не відповідав Зілову. Спочатку він замислився, втопивши зір кудись убік, за вікно. Зілов ждав, шукаючи запитливими очима відсутній погляд педагога. Потім Вахмістр раптом хутко мотнув головою й кинув поглядом просто в Зілова. Це було, як постріл, і такого погляду ніхто не витримував, не знітившися.
— Зілов! — зарепетував інспектор. — Ви таки вилетите з гімназії! Встать!
Зілов пополотнів і виструнчився.
— Шість годин без обіду! — за хвилину докинув Вахмістр, заспокоюючись.
Зілов сів.
«НІМЕЦЬКІ ВАРВАРСТВА» І МИ
Кожна визначніша перемога російської армії відзначалась у нас в гімназії урочистим молебнем. Якщо звістка надходила серед лекцій, лекції переривалися для патріотичної відправи. В таких випадках Мопс завжди особисто обходив класи, вітаючи учнів з перемогою «русского оружия» і пропонуючи рушати до церкви подякувати богові, «справедливая десница которого вчуже руководит десницами наших беззаветной храбросци полководцев!»
Для таких подій Мопс одягався у відповідну урочисту одежу. Він одягав парадний гаптований золотом мундир, з двома рядами орденів на грудях і шпагою при боці. Його ліва рука, затягнута в білу рукавичку, тримала за ріжок і денцем донизу рогату «наполеонівську» трикутку. Права біла рукавичка лежала всередині, недбало кинута через крис. Великий палець лівої руки притискав її до ріжка. Рука з трикутним допотопним капелюхом була зігнута в лікті, притиснута до грудей під прямим кутом і викинута рівно наперед. Мопс посувався повільно і урочисто, і трикутний капелюх плив попереду.