Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
ЗАГАДКИ
Новий навчальний рік почався в обставинах чергового нового захоплення. В третьому класі ми захоплювалися томагавками, бумерангами, мустангами і ласо. В четвертому на перший план сплив спорт, футбол, а також пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера і Шерлока Холмса. В п'ятому над нами запанувала війна в усіх її проявах воєнщини і героїзму, а також робота в Червоному хресті. Нарешті, в шостому ми цілком віддалися справі обслуговування фронту виставами і концертами нашого гімназичного театру.
Але тепер сьомий і восьмий класи змушені були від участі в театрі від: мовитися. Нам було до біса мороки з самою воєнізацією. О сьомій ми вставали, о восьмій ми починали муштру, о дванадцятій ми бігли обідати, о другій — до гімназії, і тільки аж після шостої ми були вільні і, нарешті, належали самі собі. Чи ж треба признаватися в тому, що ні один з нас, окрім хіба Хавчака, не згаював ці кілька власних годин на готування уроків? Ми віддали цей час нашому черговому новому захопленню. Це був театр. Ми ходили до театрів на кожнісіньку прем'єру.
Спеціальні й одноразові дозволи від директора нас, треба признатися, не дуже турбували. Молоді складачі міської друкарні були наші друзі ї по футболу, і по вулиці, і по самому захопленню театром. Вони необмежено постачали нам порожні бланки гімназичних «пропускних білетів». А підробити Мопсового підписа вмів якнаймайстерніше кожнісінький гімназьор від восьмого класу і аж до підготовчого. Труднощі з відвідуванням були зовсім в іншому. Пропускні білети видавалися тільки до руського драматичного театру, що гастролював у центрі, але нам було мало цього, і ми воліли також розкошувати і в заміському парку Білинського, де давав вистави «русско-малорусскнй театр с пением и танцами под управлением Задуная-Запорожского, собственные костюмы, бутафория и парики». Разом з мовою п'єс ці костюми, бутафорія і парики розцінювалися гімназичним начальством як крамола, мазепинство і сепаратизм, і за них каралося безумовним виключенням з гімназії.
А проте саме в цьому театрі через день, кожної нової вистави, ми заповнювали всі вільні місця на гальорці. Кожного другого дня «русско-малорусский» театр зобов'язаний був давати спектакль руською мовою, і тоді ми, озброївшись пропускними білетами, йшли до руського театру в центр.
Ах, юнацькі відвідування театру!.. Залита вогнями софітів сцена здавалася нам факелом уночі, і в блідих його відсвітах, що падали сюди, в залу, наше життя здавалося таким безбарвним і нікчемним…
Гімназичний позашкільний догляд над заміським театром був доручений Пілеві. Він теж приходив тільки на «малоруські» спектаклі. Це було цілком слушно — на руські сюди не приходили не тільки ми чи якісь інші глядачі, а й самі білетери театру, навіть контромарочники. На них похмуро куняв тільки самітний поліційний офіцер. Але така була давня неодмінна умова існування українського театру. З неї чомусь скористав барон Ользе в той час, як скрізь по прикордонню та, здається, і по цілій Україні, українські театри були заборонені з першого року війни. Причини жандармського лібералізму нам не були відомі.
Піль приходив щоразу точно до початку і сідав у першому ряді. Ми на цю пору чатували вже в кущах біля запасного виходу. Світло гасло, але завіса ще хвилин дві вгору не йшла. То була наша умова з дирекцією театру. За ці дві-три хвилини ми мали виплигнути з кущів, пірнути у запасний вихід, збігти сходами на гальорку і розміститися тісно не ближче третього ряду від бар'єра. В четвертому ряді нас вже з партеру видно не було. Про всякий випадок ми скидали наші гімназичні кашкети й клали їх собі на коліна. Останній з нас натискав кнопку, і електричний дзвоник, спеціально для цього приладнаний, подавав сценаріусу за куліси знак, що ми готові. Рампа спалахувала, і завіса тихо здіймалася вгору.
Кулячись від дошкульних продувів холодного осіннього вітру, що вільно гуляв між віттям дерев, а також і між глядачів хиткої гальорки старенького дощатого театру, ми розкошували в компанії залізничних робітників, міських прикажчиків, госпітальної прислуги, покоївок та видужуючих нижніх чинів із слабосильної команди. Ми мліли від солодких арій ніжної Оксани, ми ревно оплакували занапащену долю покритки Рахілі, ми заходилися реготом за дурним Стецьком, ми залюбки підспівували дівоцьким хорам на вечорницях, ми захватно підтопували карколомним фінальним гопакам… Завіса спадала — і ми вили, вищали, оббивали долоні і стопту. вали черевики в шалі скажених овацій… Світло в залі спалахувало — і вже жодного з нас на гальорці не було. Ми вже сиділи в кущах і нашвидку курили, палко й пристрасно обмінюючись враженнями після акту… Зате коли кінчався спектакль і Піль, встромивши вусики свої за комір чорної пелерини, тихо зникав в темені садових алей — тоді раптом примеркла рампа спалахувала знову повним світлом, завіса здіймалася вдруге, і в реві наших овацій туди, на кіп, до ніг улюбленої примадонн, бурею летіли десятки синіх кашкетів з білими кантами та срібними гербами. Це була багаторічна традиція заміського театру, і її дотримували всі труни, які були заборонені гімназистам: оперета, фарс, «малороси». Актори відкланювалися вдруге — гімназистам.
Того вечора ми дивилися якусь проймальну й жалісну мелодраму. Старий сільський багатій закохувався в молоду наймичку. Але марні були його зальоти, благання, загрози — дівчина кохала молодого наймита. Протягом двох дій старий кровосос і селадон проклинав молодих коханців, бив їх, намагався то отруїти, то зарізати, то кинути з кручі в річку. Зате в третій дії він раптом вдавався до бога, ішов у монахи, а свій хутірець відписував… предметові свого нещасного кохання та її коханцеві. В четвертій дії щасливі молоді, благословляючи бога і свого добродія, справляли весілля, а заразом і новосілля в хаті старого кровососа. Хата була біленька-чепурненька, біля неї повітка, криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі — вишневий садочок у цвіту. Над молодим вишневим цвітом дружно й гучно гули рої джмелів. Для цього сценаріус, не одриваючись, дмив у дитячий свисток з горошинкою всередині. І от, тої хвилини, коли молоді вдаряли весільного гопака, на авансцені знову з'являвся старий кровосос в чернечій одежі, з торбою і патерицею. Він довго плакав, молився і бив себе в груди, а потім хапав патерицю й убивав обох щасливих коханців…
Завіса впала — і вся зала плакала. Піль насунув кашкета на ніс і зник у темряві саду. Тоді завіса пішла вгору вдруге, і ми засипали нашими кашкетами безталанних молодих коханців. Ах, і на чорта ж вони повірили старому павіанові? Хіба таким кровососам можна вірити? От вам і розплата за. легковірність, добродушність, ніжні співи і пристрасні танці. Розбуркані і піднесені ми вийшли з театру.
Кроків за кілька проти дверей театру, просто під газокалільним ліхтарем стояв… Піль.
Серця наші ойкнули, і ми хильнулися мерщій назад, у тінь. Але було вже пізно.
— Пст! — кивнув пальцем Піль.
До найближчих кущів було кроків з тридцять, і прокляті ліхтарі заливали все довкола густим і яскравим світлом.
— Пст, пст! — кивнув знову Піль. Потім він вийняв хустку і обтер лице.
Власне це треба було б зробити саме нам — холодний піт заливав нам очі і виски. Тоскно ми топталися на місці.
— Ближче! — прогунявив Піль.
Понурившись, ми попленталися ближче. Ховатися вже не було чого. Наші обличчя він вже все одно побачив. За два кроки ми спинились, не зводячи очей. Ми знали: Піль вийме книжечку і олівець і зараз усіх нас перепише. Завтра: директорський кабінет, фонтани Мопсової слини, тупотіння ногами, потім педагогічна рада і… господи! Може, хоч заради воєнного часу — не вигнання, а тільки три з поведінки!?
Зітхнувши, ми наважилися звести благальні очі на Піля і тієї ж секунди стали як укопані.
Піль стояв, прихилившись до ліхтаря, і ніякої книжечки в його руках не було, В лівій він тримав кашкета, в правій — носову хусточку. Він підніс її до носа і гучно висякався. Під очима в нього було вогко…
Ні, ні! То була просто нежить. Не може ж бути, щоб гімназичний педель умів плакати.
— … В Новоушицькому повіті… — пробурмотів Піль собі під ніс і, втершись остаточно, сховав хусточку до кишені. — Підійдіть ближче. Як вам сподобалося?