Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Катре! — прилинув тихенький шепіт зліва від Зілова. — Чуєте, Катре?
— Що, Ваию?
— Яке ваше… найбільше бажання? — прошепотів він. — Ну, от в житті чого б ви найбільше хотіли?
Катря не здивувалася — було ж скучно, і хотілося говорити. Вона звела брови й на секунду замислилася. Потім так же тихо, ледве чутним шепотом, дивлячись просто на верхівців, — тепер уже було виразно видно, що їх не більше як двадцять п'ять, — Катря відповіла, трохи повернувши голову до Зілова ліворуч:
— Я хочу бути матір'ю, Зілов, — всміхнулася вона самими губами. — Розумієте, Ваню, таке маленьке-маленьке, а потім… велике і доросле…
— Готові! — прошелестів гучний шепіт Юринчука з правого флангу. — Кожний вибирай одного… на мою команду — залп… Коли тікатимуть, бити вроздріб!..
Верхівці були вже за сотню кроків. Тачанка була не тачанка, а звичайна біда. В ній сиділа завинута постать, немовби жіноча.
— Огонь! — скрикнув весело Юринчук. Гучний залп ударив і покотив луною у балку. Коні звелися дибки, і верхівці змішались.
— Огонь!
Вдарив другий залп, і вже верхівці скакали кар'єром назад — просто полем урозтіч. Запряжені коні шарахнули через межу, і біда заплигала за ними по засніженій ораниці. Двоє коней билися долі, один зразу схопився на ноги і без верхівця побіг вперед. Три тіла лежали недвижно, четвертий схопився, кинувся бігти, але зразу ж припав за конем, і видно було, як похапцем, не потрапляючи до ладу, він мацав пальцями обох рук біля кобури.
Та Юринчук і Полуник вже добігли до нього з гвинтівками У руках.
— Руки вгору! Руки вгору! — лементував Юринчук. Полуник приклав карабін до плеча.
Гайдамака скинув руки вгору і потім помалу звівся на рівні.
Верхівців за білою, сніговою курявою вже майже й видно не було. Вони тікали, покинувши ранених і біду на полі. Наглий переляк гнав їх вихором і гнатиме так ще багато гін.
Не спускаючи дула гвинтівки від грудей полоненого, Юринчук кинув назад команду до цепу. Лежати в засаді, не міняти позицій, готуватися до поворотного бою. Кулеметнику приготувати кулемет. Потім штовхнув полоненого дулом ззаду і, пропустивши поперед себе, повів його до цепу, у ліс. Біда спинилася в полі — метрів за двісті. Коні постояли, а тоді повернули і ступою пішли на дорогу назад. Біда здавалася порожньою — завинутої постаті видно не було.
— Ну й зустріч! — свиснув Піркес, коли полонений був від цепу за десять кроків. — Го-го! Заходьте до компанії, старий друзяко! Як ся маєте, містер Репетюк?
Всупереч наказу, всі аж звелися з своїх місць. Юринчук і Полуник вели до цепу Репетюка.
— Капітан славнозвісної футбольної команди, — далі аж виспівував Піркес. — Го-го! Славетний центр-форвард, сер Репетюк! І не менш відомий погромник, каратель і прочая сволоч! Наше вам поважання! Сервус! Бонжур!
Репетюк був білий, як самий сніг, і очі його мружилися — пенсне зосталося десь там, біля забитого коня, на землі. Руки, зведені врівень плечей, хиталися і тремтіли. Втім, він трохи похитувався і на ногах. Шапки на ньому не було — вона теж десь там звалилася на дорогу, — волосся розтріпалося й зли-плось. Черкеска його була добротного синього сукна, з червоним викотом, без газирів, з-під черкески над лаковими чобітьми — широкі червоні шаровари. Срібна кубанська шабля волочилася збоку по землі — один з поперечних ремінців урвався.
— Кавказький плєннік з опери «Демон»… [510]
— Ку-ку! — вихопився й Стах. — Милості просимо на своїх харчах.
— Цитьте, — відгризнувся Юринчук. — Це полонений. — Він підштовхнув Репетюкові руки вище вгору і поліз йому по кишенях. — Ану, Петре, біжи біду й коней сюди приведи. Нам вони в поході якраз знадобляться! — З кишень Репетюка він вийняв ще браунінг і всяку дрібницю.
Потапчук привів коней, підтюпцем, розмахуючи руками і сміючись.
— З нареченою! — гукав він, душачись сміхом.
510
«Демон» — опера російського композитора і диригента Антона Григоровича Рубінштейна (1829–1894) «Демон» (1871).
На дні в біді лежала в зомлінні Антоніна Полубатченко.
Гайдамаки так і не повернулися. Вони не знали кількості ворога і, очевидно, вирішили за краще ретируватися, покинувши командира й жінку, яку вони ескортували. Біду і двох коней кидати було шкода; біду негайно обернули на тачанку, і Піркесів кольт міцно вгруз триногами в днище. На всякий випадок, щоб затерти сліди, поїхали бідою до роздоріжжя і там, змішавшися з коліями інших коліс, знову завернули за ліс і сховалися в порубі.
Потапчук і Стах лишилися при дорозі в дозорі, всі інші відійшли кроків двісті у хащі.
Тут був вчинений Репетюкові й Полубатченко допит.
Вони стояли посередині — Репетюк блідий, з восковими синіми губами. Полубатченко все плакала і в чомусь запевняла. На Катрю вона не дивилася. Катря на неї не дивилася теж. Катря взагалі відійшла набік, під кущ, і жадібно сухим язиком злизувала ніжну паморозь просто з гілочки. Про тюрму, контррозвідку вона вже вирішила не думати… Всі інші стояли півколом навпроти бранців. Зілов, Макар і Піркес держали гвинтівки напоготові.
Допит закінчено. Почався суд. Погромники, німецькі наймити, карателі, кати, убивці і бандити. Націоналісти і петлюрівці. Все ясно.
Молодий засніжений ліс стояв довкола — тихий, спокійний, суворий, як свідок, як обвинувач.
Тоді порушив важке мовчання Юринчук.
— Вороги трудового народу… — сказав він тихо. І згодом додав — Відійдіть три кроки набік.
Але перше ніж встиг він вийняти наган, шелеснуло справа і зліва, і три постріли розкраяли урочистий спокій зимового дня — сквапно, майже злившися в короткий залп — і луна покотила гуркотом у долину двічі і ще раз двічі.
Зілов, Піркес і Макар опустили гвинтівки.
Луна завмерла десь далеко, стало тихо, як ще не було, і тільки чулося, як поруч хтось чи то схлипнув, чи то пхикнув і потім важко сів на землю. І брязнула гвинтівка.
Макар сидів долі, гвинтівка лежала поруч у снігу, руками він теж спирався на сніг — він був блідий, аж прозорий, скроні сині, ластовиння рясно й чітко визорилося на його щоках. Він марно силував себе стулити губи й ковтнути. Спазм давив його і котився вгору, до горла.
— Розумієш… — прошепотів він нарешті, коли хтось подав йому жменю снігу. — Ти ж розумієш… я ж… ніколи ще… не вбивав…