Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Тут нарешті можна зрозуміти, чому організатори балу подбали про дозвіл прийти на бал гімназистам. Потрібні були кавалери. Наші кавалери — офіцери наших полків — позавчора виїхали. «Тил» ще не був утворений, і нових офіцерів з тиловими штабами ще не було. Танцювати не було кому. Але розрахунки організаторів були марні. Гімназистів танцювало дуже мало. Більшість не вміли зовсім, а хто й умів — не наважувався в незвичній обстановці не тільки запросити даму до танцю, а й забалакати до неї. З нашої команди футболістів танцював один Воропаєв. Танці були його стихія. Він метеликом пурхав від дами до дами. По черзі з самим паном Зарембою він диригував.
— Гран рон! — репетував він. — Кавальє, ангаже во дам! Турне!
Ми товпилися при порозі, заздро позираючи на нашого бравого товариша. То ніжна, то пристрасна мелодія вальсу колихала залу, і з тихим шурхотом пропливали повз нас пара за парою. Пан Заремба з панією Загржембіцькою, Воропаєв з дочкою самого директора (!), телеграфіст Пук з гімназичною красунею Лідою Морайловою, ще троє кадетів, сини командирів полків, з нашими кращими гімназистками. Пропливаючи повз нас, кадети копилили губу і кидали на нас презирливим, аристократичним оком. За браком військових в цю годину воєнного ентузіазму країни, вони почували себе справжніми героями серед нас, жалюгідних штафірок.
Левко Репетюк стояв червоний, лихий і нервово смикав золотий ланцюжок свого пенсне. Прекрасні складки на його штанах здригались і морщились. Він ревнував зрадливу Ліду до телеграфіста Пука. Коло Репетюка стояли Темеико, Зілов, Жайворонок, Туровський. Вони не вміли танцювати і тому гнівно балакали про те, як це в таку пору, коли там, за вісімдесят кілометрів, ллється кров героїв за вітчизну, тут ці підлі лобуряки шаркають ногами по паркету і ганебно розкошують.
Трохи осторонь стояли Сербин і Макар.
Високий, стрункий, чорнявий, з очима гарячими і носом тонким, Хрисанф Сербин стояв, схрестивши руки на грудях, в позі принаймні лорда Байрона [144] . Він глибоко зневажав танці. Крім того, він зневажав жінок. Ще зневажав він поета Пушкіна за те, що той оспівував «ніжки і перса», замість підносити голос своєї поетичної музи за ідеї людства і громадськості.
Сербин Хрисанф був похмурий і скептичний юнак. До людей він підходив з упередженням. До «лишних людей» він причисляв не лише Рудіна та Лаврецького [145] , як того вимагав підручник словесності Сіповського [146] , а й самого Сіповського. За це учитель словесності, той же інспектор Богуславський [147] , поставив йому одиницю і залишив у карцері на вісім годин. Лівий інсайд із Сербина був прекрасний.
144
Байрон Джорж Ноел Гордон (1788–1824) — англійський поет-романтик. У багатьох своїх поемах створив образ розчарованого індивідуаліста-бунтаря.
145
… причисляв не лише Рудіна та Лаврецького… — герої романів I. С. Тургенєва «Рудін» (1856) і «Дворянське гніздо» 1859).
146
… підручник словесності Сіповського. — «История русской словесности» російського літературознавця Василя Васильовича Сіповського.
147
Інспектор Богуславський. — У книжці «Gaudeamus igitur…» (с. 129–131) Ю. Смолич писав про прототип Вахмістра: «Інспектором був у пас словесник, і, правду сказати, зовсім непоганий знавець свого предмета — принаймні в межах гімназичного курсу. До того ж знав старі мови — церковнослов'янську, латинську й грецьку. Був він «активним і в громадському житті»: до святкування трьохсотліття династії царів Романових він випустив патріотнчно-монархічну брошуру, що так і звалася «Трехсотлетие дома Романовых». Цю брошурку вручали кожному гімназистові як подарунок до царського тезоіменитства… За цю брошуру та нелюдське поводження з гімназистами ми, гімназисти, його з нашої гімназії і вигнали. Був то, сказати б, наш перший революційним акт. Знаю і дальшу його життєву путь. За якийсь рік — гетьманщина тоді була на Україні — раптом виник наш колишній інспектор на високому посту: став ученим секретарем тодішнього, за гетьмана, міністра освіти. І всі накази та різні там циркуляри по школах чи гімназіях йшли тепер за підписом нашого колишнього інспектора. Тремтіли ми тоді дуже: чекали, що він розправиться з нами за його ганебне вигнання. На наше щастя, гетьманщині невдовзі прийшов край, міністр накивав п'ятами, а наш інспектор покрутився в нових міністерствах петлюрівської Директорії, мабуть, там не припав до смаку, і виїхав до Польщі. Власне, в свої рідні місця на Волинь, яку на той час загарбала білопанська Польща. В Луцьку він став директором польської гімназії… Коли гітлерівці напали на нашу країну і почалася війна, раптом виявилося, що наш «герой» діяв у підпільній організації націоналістів. Гітлерівці, як відомо, потурали українським націоналістам, і він виринув із невідомості кудись угору, але чимось проштрафився і потрапив до гітлерівського концентраційного табору, вийшов звідти як «жертва» фашизму. Останні відомості, які я мав після війни про нього, були скупі, але промовисті: подвизався біля церковних справ — став діячем якоїсь релігійної секти».
Поруч із Сербиним стояв Коля Макар. Це був зовні цілковитий контраст до Сербина. Білявий, з веснянкуватим, дуже неправильним обличчям, негарний. Але він був найкращий у нашому місті лівий край. Крім того, Макар був книжник. До нової, нечитаної книжки він аж тремтів. Він читав завжди і скрізь. Вдома, в перерві між таймами, в убиральні, під час обіду, на всіх лекціях. За це мав двійки і постійно сидів у карцері. Правда, в карцері він знову собі читав.
В особі Макара було дивне і рідкісне поєднання книжника і спортсмена. Книжка і футбол — цим, либонь, вичерпувалося для Макара все його п'ятнадцятилітнє життя. От і зараз він тримав під пахвою книжечку, тоскно позираючи своїми водянистими, м'якими й добрими очима, де б йому знайти куточок, де б йому притулитися й гортати сторінки.
Сербин, теж досить старанний читець, взяв у Макара книжку і розгорнув її. Це був Ніцше. «Так говорил Заратустра» [148] . Між сторінок товстенького томика, замість закладки, було засунуто ще тоненьку брошурку. Це був Нат Пінкертон — «Тайна старой мельницы».
До проходу, де стояли ми всі, хутко проштовхалися Кашин і Кульчицький.
— Хлопці! — захоплено зашепотів Кашин. — Після балу виходити всім разом. Будемо бити кадетів!
— За що? — поцікавився Зілов.
148
Це був Hіцше. «Так говорил Заратустра». — Мається на увазі твір німецького реакційного філософа Фрідріха Ніцше (1844–1900) «Так говорив Заратустра» (1883–1884), в якому утверджувався культ сильної особистості, «надлюдини».
— Щоб не задавалися.
Всі підтяглися і повели плечима. Бити — так бити! Репетюк мовчки кивнув головою, не одриваючи очей від Ліди і Пука. Він придумував, як би разом з кадетами пристукнути й цього клятого телеграфіста.
Шая Піркес самітно бродив по задніх кімнатах. Мелодія танців його дратувала, виконання цієї мелодії обурювало.
— Ненавиджу! — шепотів Шая, тікаючи в найдальші кімнати, куди звуки оркестру майже не досягали.
Шая був музика, скрипач. Ах, скрипку і музику Шая так любив! Як добре б піти зараз додому, взяти скрипку і заграти щось ніжне й тужне! А потім лягти лицем у подушку і навіть поплакати трошки…
Але це було неможливо. Щойно підходив уже Кашин і сповістив, що після балу виходити всім разом, бо треба бити кадетів. Раз треба, то треба. Шая не спитав — за що. Товариське вирішення виконується свято.
Нарешті вдарив марш. Бал закінчився. Ми вийшли перші і притаїлися за рогом. Кадети з'явилися незабаром разом з їхніми дамами. То були гімназистки. Серця наші залила хвиля образи, ревнощів і люті. Рівною лавою ми відокремилися від стіни і миттю зімкнули коло. Кадети з дамами опинилися всередині. Переляканих дам ми галантно попросили почекати тут. Кадетів ми завели за ріг. Там ми запропонували їм скинути пояси з мідними бляхами і висипати з кишень всі металеві речі. Вони понуро виложили ножі, ключі й мідні п'ятаки. Ми так само скинули на купу все, чим в запалі бійки можна було поранитися. Після того Кашин гукнув «віра!», і ми почали їх бити.
Бійка відбувалася похапцем і з додержанням абсолютної тиші. За рогом стояв поліцай, і потрапити в його лапи не було ні в наших, ні в кадетських інтересах. Ми молотили один одного, зціпивши зуби. Тільки тихе зойкання, приглушений хрип і тяжке сопіння порушували інколи цю напружену й урочисту тишу. Кадети були старші за нас, відгодованіші й дебеліші. Але нас було більше. За п'ять хвилин вони лежали, зарившися носом у пісок, і нишком хлипали.
— Майна! — дав відбій Кашин.
Биття ту ж мить урвалось. Ми звели кадетів на ноги. Вигляд їхній був мало презентабельний. Сорочки були роздерті, погони зірвані, фізіономії рясніли синцями й саднами. З носів струмила кров.
— Будете? — грізно запитав їх Кашин.
— Ні…
Але тут ми всі враз здригнулись і зовсім принишкли. Щось дивне, якийсь чудний, не чуваний досі звук вразив нас.
Ми звели голови й прислухалися. Звук повторився. Він линув звідкілясь здалеку, з-за самого обрію, здавалося — з другого боку земної кулі. Це було якесь негучне, ледве чутне, але дуже протяжне, рокотливе гарчання. Тембр його був дуже низький, майже невіддільний від самої низької, густої тиші задушливої серпневої ночі. Але за ним відчувалася величезна напруга і могутність. Від цього гарчання здавалося, що саме повітря здригалося й тремтіло.