Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Нога Піля здригається, вус лізе між бліді тонкі губи, з-під носа цідиться тільки три слова — три тихі, спокійні і байдужі слова:
— Кульчицький три години… Сербин дві години. Кашин година… Теменко шість годин…
Прізвища всіх чотирьохсот гімназистів Піль знає напам'ять. За кожний незастебнутий ґудзик належить одна година карцера.
Ошелешені, ми проходимо до роздягалки. Невже цьому правда? А війна? А те щось «нове», що мало відтепер початися? Ми кидаємося до класу. Може, це помилка? Ні. Це правда. Це не омана. З сорока учнів вже тридцять тут. І майже всі тридцятеро дістали хто дві, хто три, а хто і всі шість — за всі шість незастебнутих ґудзиків — годин. Як же це так? Піль зоставив нас без обіду? Тих, до кого директор вже звертався: «Господа, послужим вере, царю и отечеству!»?! Тих, що от уже кілька днів і ночей не виходять з військової рампи, годують солдатів, ходять біля ранених, допомагають лікарям, по лікті барбаються в гною і солдатській крові?! Тих, що з-поміж них троє подалися на фронт добровольцями? За незастебнутий ґудзик? Так само, як торік? Це неможливо!
Клас гув, мов кубло роздратованих джмелів.
Наше схвилювання було таке велике, що навіть така видатна подія нашого життя, як недавня втеча на фронт трьох товаришів, якось в цю хвилину відсунулася на другий план. Гімназія гомоніла й гула.
Нарешті оглушне калатання розбитого дзвона сповістило про початок молебня. Вистроївшись лавами по двоє, ми рушили до церкви.
ГІМНАЗИЧНА ІСТОРІЯ
По закінченні молебня директор раптом вийшов на середину церкви.
— Господа! — просюсюкав він. — Папрашю цетыре старсих класса отнюдь не расходиться и выстроиться перед храмом.
Він сюсюкав, гугнявив і шепелявив. Крім того, він був трохи недорікуватий і гундосий. В його роті був величезний, проти міри, язик, і він весь час бовтався між зубів, заважаючи членороздільній мові. Коли директор гнівався і репетував — а інакше він рідко поводився й висловлювався, — язик вилазив у нього між зубів, і цілий фонтан слини летів просто в обличчя сердешного об'єкта гніву. Директор був уже не молодий чоловік, років за п'ятдесят, і прожиті роки відзначилися на його фізіономії глибочезними зморшками згори донизу. Разом з одвислою нижньою губою та гидливо опущеними кутками рота це й робило його обличчя достоту схожим на мопса. Дебела постать з широкими грудьми, широко розведеними ногами та сутулими плечима блискуче доповнювала цю надзвичайну схожість. За все це і прозвано його — Мопс. А втім, його справжнє ім'я було мало чим краще. Звали його Іродіон Онисифорович. Ми вимовляли Ірод Семафорович.
Пропозиція директора холодом стиснула наші серця. Що трапилося?
Можна було бачити, як півтораста гімназистів — учні чотирьох старших класів, юнаки чотирнадцяти — двадцяти років — зблідли як один. Тихо вийшли з церкви, на широкому коридорі вистроїлися в каре. Кожний клас становив одну сторону каре. До середини ввійшли директор і інспектор. Решта педагогів скупчились на порозі церкви.
— Господа! — вдруге почав директор. — Перст божий указал на годину, в каковую мы живем…
Кров поволі вертала на наші фізіономії. Голови підводилися, і плечі вин ростову валися. Хотілося зітхнути на повні груди. Директор збирався виголосити промову з приводу війни, тільки й усього.
Але марні були наші сподіванки, що на цьому буде кінець. Покінчивши з патетичним вступом, директор перейшов до висновків — практичних і конкретних. Він сказав про те, що нині, в годину найбільшого напруження всіх національних сил, перше, чим має реагувати гімназія на великі події, — це піднесенням і зміцненням дисципліни. В перші дні після оголошення війни він, виявляється, мав уже нагоду спостерігати деякий занепад дисципліни і деякі ознаки розкладу моральності гімназистів. І він заявив, що цього він в гімназії не потерпить.
— Не потерплю! — це й були останні слова його промови. Після них він трохи відступив, і його місце зайняв інспектор з довгим аркушем паперу в руках. Верескливим своїм голоском кастрата кремезний інспектор оголосив список усіх тих учнів, які протягом останнього місяця вакацій були ким-не-будь з педагогічного персоналу запримічені в недодержанні дисципліни. Одночасно він сповіщав і кількість годин карцеру на спокуту зазначених провин.
Коли інспектор закінчив читання кондуїтного списку, директор знову його відсторонив і вийшов наперед сам. Обличчя його зробилося лиховісне, голова пішла в плечі, нижня губа одвисла мало не на хрест святого Володимира [157] , що теліпався в нього на горлі. Зимним холодом війнуло по наших лавах. Ми стояли, виструнчившись, не маючи права ні перемінити ноги, ні повести головою на занімілій шиї. Ми бачили з самої повадки, що Мопс наготував нам щось страшне.
157
Хрест святого Володимира — орден, встановлений 22 листопада 1769 р. для відзначення громадських заслуг, мав чотири ступені.
— Парчевський… — ніжно промуркотів директор. Тихий шелест перейшов по наших шеренгах. Лави нашого, п'ятого, класу роздалися, і наперед ступив високий, стрункий і красивий юнак. Одежа якось особливо охайно і навіть чепурно облягала його торс. Це був молодий, але цілком вже сформований мужчина. Парчевському був уже вісімнадцятий рік. В двох чи трьох класах він затримався через незлагоди з латиною і математикою.
— Грачівський! — прогугнявив директор з нотками закоханості в голосі.
Лави нашого класу роздалися вдруге, і з них вийшла наперед друга жертва.
Директор витримав свої дві хвилини, милуючися з жертви.
— Польовик! — зойкнув він оскаженіло, і ми зрозуміли, що Польовик був третій і останній.
З лав шостого класу вийшов присадкуватий, огрядний хлопчина.
Одну секунду директор озирав трійцю з ніг до голови налитими кров'ю очима. Потім губи його розтулилися:
— Мерзавцы! Негодяи! Вон!
Директор простяг руку з випростаним указовим перстом Наше каре роздалося, утворивши неширокий прохід по коридору. Парчевський, Грачівський і Польовик посиніли, колихнулись на місці і тихо рушили. Немов сомнамбули, з поглядами нерухомими, невидющими і потойбічними, вони пройшли через прохід в каре, між плечей своїх товаришів. І вони пішли по коридору через весь довжелезний, нескінченний коридор до сходів в кінці, що вели на перший поверх, до виходу. Їхні постаті віддалялися, губили виразність ліній, втрачали рельєфи і поступово ставали лише темними силуетами на фоні блідого неба за вікном. Потім силуети пішли вниз по сходах. Зникли ноги, потім по пояс, потім по плечі, нарешті й голова. Вони немов пішли в землю.
Лише тоді директор опустив свою руку. Він обернувся до нас і зарепетував:
— Так будет с каждым преступником! Марш по местам!
Тихо ми розійшлися по класах. Тихо розсілися по місцях.
Парчевського, Грачівського та Польовика було вигнано з «вовчими» білетами. Тобто без права вступу до будь-якої іншої середньої школи. Вигнано, отже, на все життя.
Про причини ми довідалися вже від нашого класного наставника. На них хтось доніс, що вони пили горілку на недавньому патріотичному балі. Федір Євгенович Мерцальський, наш молодий математик і класний наставник, розповідаючи, червонів і хмурився. Вся ця історія «з підвищенням дисципліни» і особливо оце вигнання вразили його не менше від нас. Він був з молодшого покоління педагогів, сам нещодавно закінчив університет і всяке вигнання, тим паче з «вовчим» білетом, вважав за непоправний злочин. І от йому, членові педагогічної ради, довелося й самому стати учасником цього злочину. Він червонів, хмурився і відвертався.
Федір Євгенович поінформував нас також, що будинок нашої гімназії реквізують під військовий госпіталь і наша гімназія переходить через три дні на другу зміну в приміщення жіночої гімназії, а далі, очевидно, буде евакуйована в глиб Росії. За інших умов це повідомлення викликало б ціле заворушення в нашому запліснявілому гімназичному житті. Але сьогодні ми на нього майже не реагували.
Спішно покінчивши з своїми обов'язками, схвильований Федір Євгенович відпустив нас.