Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Важкі гармати… — сказав один з кадетів.
— Хіба гармату так далеко чути? — прошепотів Зілов.
Йому ніхто не відповів. Ми стояли занімілі, притихши й не рухаючись, щоб не сполохати ці чудні звуки. Тільки серця наші колотилися чимдуж і в грудях намотувався клубок чудного, не знаного ще, велетенського й незрозумілого піднесення…
Наш світ був малий, мікроскопічний — скільки сягає людський зір, не більше. Здається — сім кілометрів радіусом по виднокругу. З географічними горизонтами кінчалися й наші обрії. Далі за виднокругом починалося вже справжнє, велике і доросле життя. По колу, по виднокругу, воно обступало нас своїми хвильними моторошними тайнами.
Велика, манлива й моторошна тайна гарчала з-за обріїв до нас.
ПЕРШИЙ ЗИСК ОД ВІЙНИ З НІМЦЯМИ
До початку навчального року в гімназії залишалося якихось три-чотири дні. Приміські гімназисти почали з'їжджатися: «передержки» вже тривали [149] кілька днів.
Сербин і Макар мали передержки з німецької мови. За інтенсивним тренуванням і матчами цього літа, звісно, не лишилося часу на німецькі вокабули та винятки. Хіба до деклінацій та кон'югацій було, коли треба було відбути цілу низку найвідповідальніших міжміських змагань в гонитві за «очками», які давали право пройти в літові команди?
149
… «передержки» вже тривали… У виданні 1937 p. Ю. Смолич дав до цього місця таку примітку: «Передержки — повторні іспити восени для тих, хто не склав весною» (Смолич Юрій. Дитинство, с. 37).
В класній кімнаті, в якій здавали передержки з німецької мови, було нудно і тоскно. Чоловіка сорок гімназистів різних класів понуро підперли кулаками зблідлі вилиці. Під грудьми, там, у цій такій таємничій чутливій западині між ребрами, у кожного щось немовби тремтіло, нило і лячно завмирало. За великим столом посередині сиділа сама Ельфріда Карлівна, наша німкеня, та двоє її асистентів. Вона була, яка завжди, сувора, невблаганна, вимоглива і справедлива. Вона була одним з п'яти найбільших нещасть гімназії [150] — Мопс, Вахмістр, Піль, Чир і Фріда. Директор, інспектор, позашкільний надзиратель, латиніст і вона. Вона покликала до столу вже шостого і з п'ятьох попередніх не пропустила жодного.
150
Вона була одним з п'яти найбільших нещасть гімназії… — Відповідаючи на лист читача М. Г. Кошарпівського, в якому зазначалося, що в дореволюційних гімназіях були і справжні педагоги, Ю. Смолич писав: «Були прогресивні вчителі і в нашій гімназії. Але характерними були якраз реакціонери. Адже дія відбувається в глибокій провінції, ще й прикордонній та «черте оседлости», куди засилали що було найгіршого серед педагогів того часу, до того особливо «благонадійних» в цьому небезпечному закутню Російської імперії. Адже треба було «обрусевать», і учителі в наших місцях додержували до зарплатні додаток за «обрусение края» (лист від 12 червня 1957 p., особистий архів дружини письменника О. Г. Смолич).
— Микола Макар! — розітнулося раптом від столу.
Ельфріда Карлівна викотила свої гудзикоподібні оченятка і прип'яла їх до Макарової постаті.
Макар сіпнувся і зірвався на рівні ноги. Бокль [151] і Нік Картер злетіли з парти і хряснули на підлогу. Макар хутко нахиливсь і підняв книжку. Коли він розігнувся, лице його було таке ж бліде і жовтаве під рясним ластовинням. Навіть від раптового нахилу кров не відсвіжила його. Макар обсмикнув тужурку і тихими, непевними кроками, забираючи трохи вперед лівим боком (звичка від довголітнього грання лівим краєм), посунув між партами до столу. Обличчя його було сумне й безнадійне. Треба було іти складати іспит і провалюватися. Двері класу раптом розчинились. На порозі з'явилася височенна, ставна й огрядна постать інспектора Богуславського. Ми, як один, зірвалися на рівні ноги. Що за чорт? Чого це інспектора притаскало на німецьку передержку? Невже він збирається особисто асистувати? Тоді це загибель…
151
Бокль Генрі Томас (1821–1862) — англійський історик і соціолог-позитивіст, представник географічної школи в соціології. Головна його праця «Історія цивілізації в Англії» (1857–1861).
Богуславський привітався до вчителів і звернувся до гімназистів.
— Панове! — сказав він. по короткій паузі. — Ми переживаємо зараз надзвичайні дні… Можете сісти…
З глухим рокотом ми завалились назад на парти. Тридцять пар легенів зітхнули з полегшенням. Було очевидно, що інспектор прийшов сюди не з наміром особисто вислуховувати німецькі відмінки та винятки. Він мав виконати якусь більш високу місію. Він прокашлявся і почав:
— Наша дорога вітчизна, наш улюблений і обожнюваний монарх…
Добрих п'ять хвилин Богуславський виголошував патетичну патріотичну промову. Вахмістром ми його звали не лише за його кремезну постать, а й за відповідне, цілком гідне такого чину, поводження з своїми вихованцями. Крім того, справжній вахмістр жандармського ескадрону, що стояв у нашому місті, Кошевенко, був схожий на нього і лицем, і постаттю, немов його рідний брат, так само, як інспектор, був схожий на справжнього вахмістра в методах виховання своїх підлеглих. З нашого інспектора був рідкий, навіть на часи Кассо, держиморда. А втім, у цю хвилину він був навдивовижу лагідний і піднесений. Високим штилем і тоненьким, ніяк не відповідним до його величезної постаті, голоском він прокричав нам про божий промисел, про силу царя-богоносця.
Все це було нам дуже добре відомо. Академіст Богуславський мав нахил до літератури, і саме він був автором відомої кожному середньошкільникові брошури «Трехсотлетие дома Романовых». В рік святкування трьохсотліття [152] її роздавали по всіх гімназіях Російської імперії всім учням. Ми — учні гімназії, де інспекторував сам автор, — повинні були вивчати прокляту брошуру напам'ять і назубок.
Після патетичного і досить абстрактного вірнопідданчого вступу Богуславський виклав нарешті і мету своєї появи. Війна почалася, бої точилися вже на прикордонні, наше доблесне військо розпочало переможний наступ, але й перемоги на війні не даються дурно. Шлях перемог теж встилається трупами і тілами ранених. Держава, проте, ще не встигла приготуватися до війни, яку їй так нагло і зухвало накинув її підлий ворог, шваб. Тому зараз вона жде якнайширшої допомоги від самого населення, сповненого найвищих вірнопідданчих почуттів та найгарячішого патріотичного ентузіазму. Сьогодні, не пізніш як через три-чотири години, мають прибути до нашого міста ешелони з першими пораненими. Ціле місто вже встало на ноги. Громадські комітети вже організують зустріч дорогих героїв — готують харчі, білизну тощо. Потрібні лише руки, які нагодують нещасних страдників, допоможуть від зворушеного і вдячного населення. Бути цими руками від імені міських комітетів інспектор пропонував саме нам, гімназистам старших класів.
152
В рік святкування трьохсотліття… — тобто трьохсотліття династії царів та імператорів, які царювали з 1613 по 1917 р. Трьохсотліття пишно відзначалося в 1913 р. З цього приводу В. І Ленін в статті «Маївка революційного пролетаріату» писав: «Царева чорна сотня і поміщики, орава чиновників і буржуазія відсвяткували 300-річчя ювілей грабежу, татарських наїздів і зганьблення Росії Романовими» (Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 23, с. 283).
— Ура-а-а! — гримнули ми у відповідь, так що шибки у вікнах забряжчали. Коротким знаком вказівного пальця — це був його звичайний жест — інспектор спинив наш ентузіазм.
— Отже, господа, всі, хто воліє послужити царю і отечеству, — а хто не воліє (інспектор стенув плечима), того ми неволити не будемо, — через три години мусять прибути до комендатури військової рампи.
З милою посмішкою інспектор повернувся до Ельфріди Карлівни.
— Я сподіваюся, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви встигнете за ці три години відпустити всіх ваших «клієнтів»?..
Ельфріда Карлівна невдоволено знизала плечима і розвела руками. Пропустити за три години тридцять чоловік, які протягом цього року, та й всіх попередніх років, нічого не робили з німецької мови, — це, звичайно, недостатньо. Але якщо гер інспектор того вимагає… Ельфріда Карлівна запнулася. Вона погано знала російську мову і, не дібравши потрібного слова, переходила завжди на німецьку. Так зробила вона й цього разу. Про свою згоду зробити так, як інспектор того вимагає, вона заявила вже по-німецькому.
— Не інспектор, — нетерпляче перебив Богуславський, — а інтереси нашої дорогої вітчизни!
По класу поміж учнів пройшов тихий, ледь-ледь чутний шелест. В інспекторовій мові тепер уже цілком виразно бриніла нотка виклику до його колеги, вчительки німецької мови. В чому ж річ? Ми нічого не розуміли.
— Крім того, — тоненький, писклявий голосок інспектора на цей раз бадьорився зовсім недвозначно, — крім того, я гадаю, що висловлювання німецькою мовою ви могли б залишити виключно для годин вашої лекції, в межах програм, затверджених міністерством народної освіти. Я гадаю, дорога Ельфрідо Карлівно, що ви вправитеся покінчити з усіма за годину-півтори. В такий, знаєте, час, як ми переживаємо… А ви чого тут стоїте? — побачив він раптом бліде воскове Макарове обличчя. — Ви екзаменуєтеся? Вже скінчили? Можете сісти.