Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Точно о четвертій двадцять п'ять розтинався третій, і останній, довгий свисток рефері.
З тим свистком життя спалахувало і все довкола ставало якесь зовсім інше. Серце здригалось, але йому вже не було коли схвильовано заколотитися. Духовий оркестр патетично вдаряв, і багатотисячною зграєю злітали лопотливі оплески запальних глядачів: з корнерних ріжків, одна проти одної, команди вибігали короткими ключами до середини поля. Завзяття і захоплення — від радісного відчуття власного міцного тіла, від передчуття заповзятого змагання, від патетичного голосу оркестру, від цих зичливих оплесків, від почуттів власної молодості й нескінченності твого ще довгого-довгого і, безперечно, щасливого, привабного життя, — завзяття і захоплення сповнювали серце і розпинали груди. Коли футболіст біжить від корнерного прапорця до середини поля, щоб почати матч, він переживає найкращі хвилини свого життя.
Прибігши до середини поля, обидві команди спинялись і збиралися кружка. Капітани команд тисли один одному руки й обмінювалися букетами, які зразу ж забирали і виносили за межі поля підсудки. В цей час рефері виймав з кишені срібного карбованця.
— Орел! — сказав Репетюк.
— Решка! — відгукнувся капітан одеської команди.
Срібна монета злітала високо догори, підкинута вправною рукою рефері. Потім вона падала. Хто вигравав, той вибирав гол. Етика нашого часу вимагала вибирати не кращий, а гірший — проти сонця. Вся процедура зустрічі й вибору гола забирала якраз одну хвилину й тридцять секунд. Ще тридцять секунд йшли на те, щоб, відскандувавши традиційне «гіп-ура, гіп-ура, гіп-ура-ура-ура!» — розбігтися на місця до початку. Точно о четвертій тридцять завмерлу тишу поля розтинав короткий, збурний і різкий, як удар бича, свисток. Матч розпочато.
Починали цього разу ми. Репетюк злегка підкинув м'яч наліво Сербинові. Сербин, немов знехотя і ліниво, перекинув його з ноги на ногу, потім ударив перед собою вгору. Два своїх зроблено, і ворожий інсайд кинувсь йому під ноги. Але Сербин підхопив м'яч головою і легко переніс його через ворога. Потім враз, несподіваним для його юного, ще не змужнілого тіла, сильним шутом послав м'яч далеко через поле на правий край. Це був наш звичайний початок. Тепер на правому краю Кашин, прийнявши Сербинового паса, мав провести м'яч по краю, майже до корнерного прапорця, унеможливлюючи тим офсайд, і звідтіля давати зрізаний пас під гол. Репетюк і Сербин налітали на пас. Макар ішов зліва, трохи позаду, Кульчицький тримався ще далі — він мав підбирати одбпті м'ячі й шутувати по голу через голови ворожого захисту. А трьох вдалих пасів Кашина — один був гарантований гол.
Товаришу! Чи граєте ви у футбол? В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло. Він виховує ціле тіло — від пружності пальців ніг і до швидкості ока. Він гартує людину на все її дальше життя. Прекрасний, незабутній футбол!
Матч був для нас невдалий. Він закінчився три — один, і не на нашу користь. Дарма що на чужому полі, одесити наклепали нам. Вони були дужчі за нас. Крім того, вони були в глибшому тилу.
А втім, найперша причина була не та. Найперша причина була в тому, що ми грали неповним складом. Троє з нашої команди на матч не прийшли. Це було неймовірно, нечувано, надприродно, але це було так. Їх довелося замінити запасними. Запасні були гірші, і їх було тільки двоє. Матч ми прийняли десять проти одинадцяти.
Зілов, Жайворонок і Воропаєв напередодні матчу таємно подалися добровольцями на фронт.
ЗАСТЕБНУТІ НА ВСІ ГУДЗИКИ
СТАРЕНЬКА АЛЬМА-МАТЕР ПРИГОЛУБЛЮЄ НАС
Першого вересня тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року зранку заторочив безперестанний дощ.
Це був дощ на межі літа й осені. Він був по-літньому теплий та лінивий, але й по-осінньому дрібний, дошкульний і густий. Мжичка сіялася з усіх небесних сит Цілий світ заплутався у хмарі, і вона повила його сивою й мокрою пеленою.
Ми йшли до гімназії. Канікули скінчилися. Був перший день нового навчального року. Далі, після цього дня, один в один попливуть інші дні, ціла смуга — аж триста днів Малиніних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих [156] . Зате цей, перший, день — наш.
156
… Малініних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих. — Йдеться про гімназичні підручники з арифметики, німецької мови, алгебри, збірники задач.
Як приємно цього дня знову — після двох місяців вакацій — побачитися із старими шкільними товаришами!
Але цього року ми йшли до гімназії вже з іншими почуттями. Наступний рік мав бути якийсь зовсім інший. Де вже тут до гімназичної муштри, до позашкільного догляду, одиниць, нотацій та безобідів! Війна! Світ став інший, і ми стали інші. Має бути якась інша й гімназія!
Дощ невгавав. І дарма, що було ще зовсім по-літньому тепло: доводилося брати наопашки шинелі, щоб не змокнути. Носити шинелі наопашки гімназистам суворо заборонялось, і не варт було наражатись на небезпеку. Перебігши швиденько вулицю та палісадник перед гімназією, де дощ, здавалося, падав дужчий і густіший, — гімназисти розчиняли двері і вскакували з дощу до сухого, розлогого і розкішного гімназичного вестибюля. Обабіч сходів на мармурових розкішних постаментах стояли дешевенькі гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя. Між ними, якраз під годинником, стояв Піль.
Піль стояв рівно, виструнчений, заклавши руку за спину. В лівій руці він тримав книжечку, в правій — олівець. Вдягнутий був він у вузькі сині штани й чорну тужурку з орлами на мідних ґудзиках. Піль був лисий впень, тільки ріденьке пасемце чорного волоссячка перерізало його череп надвоє, зализане від лівого вуха до правого. Підборіддя його було чисто виголене, але з-під носа збігали тоненькі, як шнурочки до черевиків, чорні-чорні вусики і химерно в'юнилися довкола блідого й вузького рота. Коли Піль стояв, його права нога безперестану дриґала коліном. Вона завмирала тільки тоді, як у кінці коридора з'являвся директор. Це було як пульсування, як биття гімназичного серця.
Вісім років щонайменше вчився гімназист у гімназії. Вісім років поза стінами гімназії його гімназичним життям безроздільно володів Піль. Вісім років щоранку, приходячи до гімназії, перше, що бачив гімназист, була постать Піля під годинником, між Пушкіним і Гоголем. Піль дриґав правою ногою і покусував кінчик чорного вусика. І серце гімназиста стискалося і тремтіло, як овечий хвіст. Це стояла й чатувала на його гімназистську душу розплата. Іван Петрович Петропович був надзиратель, головний виконавець позашкільного догляду. За все, що накоїв гімназист вчора поза гімназією, — ходив п'ять на восьму по місту, не вклонився педагогові, читав Пінкєртона, курив, переодягнутий заскочив до кіно, — за все, за все він матиме сьогодні відплату тут, з рук Піля…
Сьогодні Піль стояв на тому ж місці. Його права нога здригалася, лівий кінчик вуса був затиснутий між зубів. Гімназисти проходили повз нього — всі чотири сотні — і, на мить спиняючись, перехилялися в попереку надвоє. Це був уклін Пілеві. Їх щодня діставав Піль чотириста. За невід-давання уклону належало карцеру дві години. Піль відповідав на уклін коротким поморгом повік. Обличчя його було кам'яне, як і в Пушкіна та Гоголя обабіч, нога його здригалася. Його очі поковзом пробігали по ґудзиках шинелі. Шинель має бути застебнута на всі ґудзики. Але ж сьогодні ще літо. В застебнутих шинелях парко. Вони ж тільки замість плащів. Крім того — війна. Все має бути якесь інше, не таке, як раніш, і гімназисти одвішують свої уклони в шинелях, розстебнутих навстіж, і вже принаймні з розстебнутим коміром.