Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Якби ви знали, як хотілося жити!
Просто — жити.
І жити — просто.
Похорон убієнної отроковиці Надії, дочки його превосходительства губернатора і генерала Багратіона-Шуйського, був призначений на другу годину Труна стояла в кафедральному соборі.
З першої години в соборі зібралося все губернське панство. Пройти до труни було неможливо. Всі вельможі і великі чиновники були в парадних, гаптованих золотом одежах. Золоте шитво було на комірах, на грудях. Був один, в якого впоперек заду був нашитий великий позолочений ключ. Всі тримали «триуголки», всі були при шпагах, декотрі з орденськими биндами через плече. Вельможні пані були в чорних туалетах, і чорний креп, звисаючи з чорних капелюшків, затуляв чорним серпанком чоло і очі. В руках, в обгортках із чорного фльору, вони тримали букети білих лілей. Вони сушили очі хустинками з чорними траурними бережками… Вони оплакували горе їх превосходительств Багратіон-Шуйських. Попереду в усьому чорному стояли і вони — їх превосходительства Багратіон-Шуйські — над труною Надії Калмикової.
Надія Калмикова лежала в постелі з білих і блідо-бузкових гіацинтів. Рясні бульденежі схилялися над її головою. Вуста були стулені, очі заплющені, чоло оперізувала паперова стрічка з словами «аз упокою вы». Надя була зовсім дівчинка. Вона не виглядала навіть на свої сімнадцять років. Але в труні її тіло зробилося ще молодше — дитяче — і дивно прекрасне в своїй непорушності, як мармурове різьблення.
Пахощі ладану, гіацинтів і лілей були печальні і гіркі.
Церква була повна. Величезний собор не вміщав усіх, хто волів продемонструвати губернаторові своє співчуття. Пани і вельможі стояли на паперті. Потім чиновники стояли довкола церкви. Потім стояли городовики і жандарми в білих рукавичках і з чорним крепом на рукавах. Потім весь кафедральний майдан був запружений сотнями кабріолетів — поміщиків і чиновників, що прибули на похорон з повітів і маєтків. Далі в розрізах вулиць стояв натовп людей, їх стримували городовики — простих людей на похорон не допускалося.
Але панахида правилася відразу по всіх міських церквах. За убієнну отроковицю Надію молилося і в Олександра Невського на Новому Плані, і в соборі на Руських фільварках, в монастирі, і в каплиці на Карвасарах, [124] і по церквах у пригородах. Молилися в кафедральному костьолі і костьолі на Польських фільварках. Молилися в турецькій мечеті. В синагозі. Скрізь виставлені були корогви і жалобні прапори. Горе губернатора було горем знаті цілої губернії.
О другій — ридання потрясли кафедральний собор і ноші з труною попливли до виходу. Їх несли віце-губернатор, військовий начальник, предводитель дворянства і брат губернатора — в білих штанах і золотим ключем на заду. Попереду йшов архієрей і восьмеро попів. Зведений хор єпархіальних шкіл і духовних училищ заходився в плачі останньої «вічної пам'яті». Військовий оркестр зустрів на майдані труну Надії Багратіон-Шуйської прекрасною мелодією шопенівського маршу. За корсажем в Надії Калмикової досі була зів'яла і присохла гілочка перського бузку. Цією гілочкою вона й обручилася навіки з своїм віднині чоловіком перед богом і людьми — Віталієм.
124
… на Карвасарах… — назва району Старого міста в Кам'янці-Подільському, де знаходився караван-сарай східних купців.
Пишна похоронна процесія рушила на кладовище. Там, на цвинтарі, біля самої церкви, проти входу, на почесному місці, вже чекала вирита могила на тіло губернаторової дочки, Надії Багратіон-Шуйської. Десятеро жандармів вартували головний вхід на кладовище.
О другій же годині того дня з невеличкого домика на околицях Руських фільварків винесли темну труну з останками убивці й самогубця Віталія Калмикова. За труною йшла крихітна й зморщена стара жінка та високий зігнутий дідуган. То були батьки Віталія Калмикова — поштар і швачка. Труну несли гімназисти на плечах, катафалка чи дрогів не було зовсім. Не було й духівництва — убивці й самогубцю не були відпущені гріхи. Була попереду тільки корогва, та й ту якийсь довговолосий і нікому не відомий студент перев'язав червоною биндою. Городовики похмуро крокували позаду і по боках в кількості двадцяти чоловік нижніх чинів і одного унтера. Натовп гімназистів був чоловік з триста.
На розі, де фільварки кінчалися і починалися широкі й рівні вулиці нового міста, на похоронну процесію чекав ще натовп, не менший як чоловік двісті. Коли ноші з'явилися з-за рогу, один з натовпу — високий і рудий — зіп'явся раптом на придорожній стовчик і, скинувши кашкета, змахнув руками. Всі скинули кашкети, і натовп стих. Рудий вийняв з кишені щось маленьке, вдарив собі по руці і підніс до вуха. То був камертон.
— Ля-фа-ре! — неголосно проспівав рудий і вдруге змахнув руками, ширше й енергійніше.
Могутній і прекрасний хор вдарив патетично і печально:
— Надгробное риданіє, творяще пєснь…
Це був найкращий в місті і в цілій губернії хор — хор семінаристів. Семінаристи прийшли проспівати над загиблим гімназистом, убивцею і самогубцем. Кремезні й чубаті, стояли вони на розі, зустрічаючи жалобний похід співом. Вони дали пройти корогві повз них, і тоді раптом рушили з місця — зразу, несподівано і всі, — на мить зупинили процесію і зайняли місце попереду — між корогвою і ношами, там, де й належить у похоронній процесії бути хорові. Унтер захвилювався і почав скликати своїх городовиків.
— Последнее лобзание…
Семінаристи співали прекрасно. Могутній хор потрясав тихий, прозорий спокій свіжого літнього дня. Він руйнував тихість сумирного провінціального міста. Домики вздовж вулиці оживали. Стукали віконниці, хряпали двері, дзенькали клямки, рипіли заіржавілі петлі високих хвірток. Люди висувалися з вікон, виходили на ґанки, вибігали на вулицю. Дітвора вже взяла в кільце цілу процесію. По одному приставали до походу особливі цінителі співів. Похід зростав.
На третьому кварталі стояв будинок жіночої гімназії. Гімназисток не відпустили на похорон їхньої подруги, Наді. Це ж було непристойно й неморально — дівчатам і дівчаткам ховати дівчину, забиту через кохання. Вони ж не повинні були знати, що на світі є кохання, що на світі трапляються самогубства, що можуть бути навіть убивства. Гімназія стояла байдужа. Вікна були зачинені, на ґанку стояв бородатий швейцар в зеленій лівреї.
Проходячи повз жіночу гімназію, семінаристи грянули так, що зграї птаства злетіли сполохано з околишніх садів і вікна жіночої гімназії жалісно задзвеніли.
— Надгробное риданіє…
Гімназистки не витримали. Вони розчахнули вікна. Вони вибігли на балкони. Гронами вистромилися вони з широких вікон. Дівочі голоски теж підхопили спів. Букетик конвалій вилетів з вікна і, зробивши довгу траєкторію, впав корогво-носієві до ніг. Тоді ціла хмара квітів злетіла з вікон. Вони падали букетиками і сипалися просто жменями. Конвалії, нарциси, бузок. Лілеї, троянди, бульдонежі. Вони падали на брук, на плечі й на голови натовпові. Одна лілея впала просто в труну, на груди Віталію Калмикову. Потім рожева троянда впала йому в ноги. Букетик конвалій ударив його в щоку. Класні дами метушилися позаду гімназисток, від, — , тягали їх від вікон, репетували. Швейцар в зеленій лівреї калатав у великий мідний дзвоник. Унтер свистів у свисток переливчасто і неспинно.
— В-е-е-е-е-чная память… — співали семінаристи.
Ще за квартал до процесії приєднався натовп учнів технічного училища. Техніки тримали великий вінок з гілок маслини. Поміж листя маслини були вплетені червоні троянди. Перев'язаний був вінок широкою й довгою червоною стрічкою. На стрічці був білий напис: «В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя».
Унтер засвистав ще пронизливіше. Десяток городовиків уже видирав з рук техніків вінок. Техніки не давали. Вони обурено розмахували кулаками і гукали городовикам: «Крюки! ідоли! фараони!» Процесія змушена була спинитися.
Втім, городовики одірвали стрічку з написом і на тому задовольнилися. Вінок і квіти — це було дозволено. Квіти ж червоні від природи і ніякої крамоли в тому нема. Інша справа — стрічка, та ще й з написом. Унтер заховав її в кишеню як речовий доказ, який він сьогодні ж подасть приставу з рапортом. Вінок з гілок маслини з червоними трояндами на ньому помістився зразу за корогвою. Його несли двоє техніків. Потихеньку вони прив'язували до вінка нову стрічку з тим же написом. На всякий випадок їх — однакових — було по кишенях техніків десятків зо три. Вже дві з них лягли вздовж бортів труни, пришпилені кнопками. Городовики їх ще не помітили. Унтер ішов червоний і страшно сопів — дійти б до кладовища, там чекають жандарми! Свисток він тримав постійно напоготові коло рота.