Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Мишей бабині коти не ловили.
Втім, за свого чоловіка — севастопольського героя — баба одержувала пенсії двадцять три карбованці сорок сім копійок щомісячно. Ні на родину, ні на котів цих грошей баба не витрачала ні копійки. В неї були інші, важливіші витрати. Щовівторка, о шостій годині, вона брала на плечі чорну єдвабну пелеринку, залишену їй у спадок її бабою, і, зачинивши котів у своїй кімнаті, відправлялася на нову програму у синематограф «Ілюзіон». Вона купувала квиток за сімнадцять копійок у першому від екрана ряду стільців і, не рухаючись з місця, висиджувала всі три сеанси до дванадцятої. Її улюбленими фільмами були водевілі з участю Ліндера, Пренса і Глупишкіна, особливо ті місця, де вони били, скляний посуд, ламали меблі, роздирали одежу. Вона свято вірила, що все, показане в кіно, так насправді й було, і, коли хтось пробував переконати її, що кінофільми видумуються, баба знизувала плечима: «Хто ж навмисне битиме стільки посуду? Це ж, глядіть, самих тарілок він набив сьогодні карбованців щонайменше на двадцять». До кіно баба ходила сама і ніколи нікому з онуків квитка не купувала.
Другою статтею бабиних витрат був шоколад. Його споживала баба на п'ятнадцять копійок щоденно — чвертьфунтову плитку «Сіу і К°». Напнувши єдвабну пелерину, вона відправлялася до сусідньої крамнички і, діставши плитку шоколаду, повертала назад, але додому не заходила. Вона сідала на стовпчик на розі за ворітьми і акуратно, підібравши всі крихти, з'їдала свою порцію солодкого. Кольористу обгортку вона кидала тут же, а сріблястий аркушик фольги, старанно розгладивши на коліні, приносила додому і ховала в спеціальну шухлядку свого комода. Марно було б вдатися до баби з проханням дати шматочок шоколадки — баба відверталась і не відповідала й словом. Після бабиної смерті, кілька років пізніше, в її комоді в далекій шухляді було виявлено на кілька фунтів блискучих аркушиків фольги.
Крім усього цього, з баби був ще й неабиякий читець.
З року в рік вона передплачувала петербурзьку «Газету-копейку» [109] . Це вона робила з двох причин: по-перше, через подив перед такою низькою ціною; по-друге, через те, що безплатним додатком до цієї газети були кримінальні романи Раскатова, в творчості якого баба дуже кохалася. Звісна річ, ніхто, крім неї, не мав права читати цих її книжок, і Юрі їх доводилося хитро викрадати.
Але найголовнішим адресатом, куди збувалися бабині гроші, був якийсь «мсьє Рід», паризький лікар.
109
«Газета-копейка» — газета бульварного типу, виходила в Петербурзі в 1908–1918 pp. В. І. Ленін назвав її буржуазною, безпринципною торгашеською газеткою (див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 21, с. 420).
Якось на сторінках своєї «Газеты-копейки» баба прочитала оголошення, що славетний паризький лікар, мсьє Рід, береться лікувати від усіх хвороб, причому його не спиняє жодне віддалення. Він пропонував свої лікарські послуги всім мешканцям Європи, Африки, Азії і Австралії за дуже помірну плату: в російській валюті — карбованець за кожну консультацію. Баба негайно ж купила закордонну марку і написала мсьє Ріду листа. Вона просила шановного медика точно встановити всі, які в неї є, хвороби і негайно вилікувати її від них. Мсьє Рід не примусив чекати і за тиждень відповів шановній клієнтці. Він дав згоду, незважаючи на всю свою переобтяженість, негайно ж взятися за вивчення, а далі й лікування сердешної пацієнтки. Гарантію на видужання доктор давав абсолютну. Зворушена баба сплакнула з такої уважності закордонного лікаря — що то значить цивілізована країна Франція! — славнозвісний медик, якому й дихнути, мабуть, не було часу, написав їй такого ввічливого і докладного великого листа. На те, що лист був друкований в друкарні в тиражі щонайменше тисяч двадцять, баба не звернула, та й не зуміла б звернути уваги. Листування з тої пори зав'язалося регулярне. Доктор вивчив пацієнтку і вирішив лікувати її самогіпнозом. Шовечора, облягаючись, і шоранку, встаючи від сну, баба повинна була проробляти такі лікарські маніпуляції. Вона ставала посеред кімнати, очима на схід сонця, і проказувала негучно, повільно і вдумливо, з щирою вірою в свої хотіння, як того вимагали приписи доктора Ріда, такі три речення:
перше: «Я хочу бути здоровою!»
потім: «Я буду здоровою!»
і нарешті: «Я здорова!»
Після того хвора вільна була робити, що їй заманеться: жодних ліків, ніяких процедур, дієта з улюблених страв. На очах усіх баба почала поправлятися, повнішати й молодшати. Лікування допомагало напрочуд. Правда, нічим і ніколи за свого життя баба й не хворіла. В неї були навіть цілісінькі всі чисто зуби і дрібний шрифт «Газеты-копейки» вона перечитувала від початку до кінця без окулярів.
Другого дня Юра прокинувся навмисне рано. Він нашвидку одягся і мерщій підкотився до бабиних дверей. Баба ще не встала — вона тільки почала вовтузитися на ліжку, позіхаючи й покректуючи. Потім дружним хором почали мурликати дев'ятеро котів — баба пестила й пригрівала їх у своєму ліжку. Потім вона почала плескатися біля умивальника, а коти нявчати під дверима. Баба крикнула на них, і вони слухняно притихли. Юра теж притих за шафою біля дверей. Нарешті він почув, як баба вийшла на середину кімнати й спинилася. «Я хочу бути здоровою, я буду здоровою, я здорова!» Потім зашелестіла єдвабна пелеринка — баба рушила на щоденну вранішню проходку. Вона пройшла повз принишклого за шафою Юру на чолі свого котячого загону — пишно і гордовито, мов свята Цецілія з фільму «Вот тебе, коршун, награда за жизнь воровскую твою!»
Коли бабині кроки стихли на ґанку, Юра глибоко перевів дихання і навіть перехрестився. Потім зіщулився, як міг, і мерщій шмигнув у двері до бабиної кімнати.
В невеличкій кімнатці було ліжко, комод, столик, стілець і дев'ять котячих тюфячків на підлозі в ряд. Юра простував до комода. Він похапливо висунув верхню шухлядку і зазирнув досередини. Помилки не було — просто зверху лежав сірий невеличкий зшиток: бабина пенсійна книжка. Тремтячими руками Юра розгорнув її. Ось і гроші. Пенсію принесено тільки вчора вранці. За винятком на сьогоднішній шоколад — двадцять три карбованці тридцять дві копійки. Юра запхав їх у кишеню, притис зверху носовою хустинкою і, зачіпаючись за котячі тюфячки, кинувся геть…
Юра зроду був чесний хлопчик. Коли мама посилала його в крамничку за булкою і йому давали на копійку більше решти, він повертався і повертав зворушеному крамареві передану копійку. В маминій та батьковій спальні на столику коло ліжка завжди стояла коробочка з грішми «на базар» — Юра ніколи не взяв звідти й стертого гривеника. Взяти мамині чи батькові гроші — це було смішно і неможливо. Коли Юра торік побачив на вулиці, як високий дядя з чорною бородою поклав гаманець мимо кишені і він впав на тротуар, — Юра вхопив гаманець і, наздогнавши високого дядю, подав йому загублений гаманець. Ні, ніколи й нізащо не взяв би Юра чужих грошей… Але ж це були бабині гроші — все одно вони підуть всі до кишені доктора Ріда… А Юрі он як потрібні гроші — на діло, на серйозне діло, берегти тайну якого щойно сьогодні вночі присягли вони з Ванькою і Володькою над могилою самогубці, перукаря мсьє Жоржа…
Крадіжка могла бути помічена не раніше другого дня, коли баба кинеться грошей, щоб іти купувати свій дурацький шоколад. Тоді Юри вже не буде тут, а про те, що має бути після того, як його не буде, Юра вже не думав. Одначе попереду був ще цілісінький день, а до полудня, коли, діставши від мами дозвіл на щоденну прогулянку, Юра зможе побігти до міста за необхідними покупками, — ще цілих п'ять годин. Гроші, здавалося, пропалювали кишеню, і Юра не знав, де себе подіти. Юра пробрався до свого столика, щоб зайнятися «писанням».
До писання Юра вдавався в усі хвилини душевних замішань та важких переживань. Тільки писання могло розраяти його і дати його стурбованій душі сяку-таку рівновагу і спокій — як Юриному батькові рояль чи клумби садових квітів… Юра відкрив чорнильницю, взяв у руки улюблене перо «наполеон» і розгорнув зшиток;
Тут — хочеш не хочеш — доводиться зрадити Юрину найбільшу таємницю. Вже над два роки — з того дня, як на прикладі Пушкінової поеми «Полтава» Юра пересвідчився всіх високих цінностей письменницького ремесла, — Юра вирішив і собі зробитися письменником, таким, як Пушкін. Невдовзі він і написав свого першого вірша. Дарма, що тієї пори стояло довкола гаряче літо, Юру чомусь спокусив зимовий пейзаж, що й став мотивом першої в його житті поезії. Вірш так і звався «Зима». От його перша строфа: