Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Батько стояв перед висадженим вікном, зовсім перехилившись на вулицю.

— Городовий! — несамовито горлав він. — Городовий! Караул!

Навесні Юра складав іспити до гімназії.

День був блакитний і сонячний. Юра встав перший і вийшов у двір. Дерева стояли ніжно-салатні, під першим листом. Батькові жоржини вже пробилися тонкими білястими паростками. Грудки землі довкола них були пухкі, чорні і масні. Барвінок на бордюрах палісадника вже квітував. Якась невідома пташка — вчора її ще не було, вона прилетіла з вирію щойно вночі — стрекотіла у вишняку часто і радісно. Промінь сонця упав просто на щоку. Чи то радість, чи то горе заскімлили Юрі під серцем.

Потім мама дала Юрі чисту

білизну і новий костюмчик. Яка гидота! Презирливо відкопиливши губу, Юра одяг коротенькі штанці і широку матроску. Це вже останній раз! Зараз Юра піде і складе іспит. Неодмінно складе — нема вже більше сил ходити в цій ганебній дитячій одежі. Юра категорично відхилив мамині спроби допомогти йому вдягтися. Ще чого? Через дві-три години він буде вже гімназистом! Поки мама розчісувала йому волосся, батько спробував ще перевірити його знання з закону божого. З законом божим було найгірше. Це вам не арифметика і не російська мова, тут тобі всякі молитви, їх треба знати напам'ять, а як же їх знати напам'ять, коли це зовсім не вірші і в риму не писані? Батько похмуро скуйовдив бороду і спитав:

— Ну-с, Юрка, а скажи мені ще раз «Вірую» [100] .

— Тату! — сказав Юра твердо й рішуче. — Будь ласка, не прискіпуйсь. «Вірую» я все одно не знаю.

Батько зашипів у бороду, аж вона стала віялом довкола лиця, і, нарешті заспокоївшись, загорлав:

— Як же ти, обормот, підеш складати іспит? Таж тебе негайно провалить отець Степан!

Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? Він же знає пів-Пушкіна напам'ять, а з арифметики міг би складати не до підготовчого, а просто до першого класу!

100

«Вірую» — християнська молитва.

— Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, — смиренно сказав він.

Молитву Єфрема Сіріна Юра любив [101] . Вона була зовсім як вірш. Крім того, її читалося на вечірніх відправах у великому пості, коли в церкві бувало так журно і тихо.

— Ну, — промовив батько, — пішли!

— Юрок! — мати перехрестила і поцілувала Юру.

На мить Юрі зробилося журно і страшно. Ні! Він не хоче йти до гімназії. Він не хоче складати іспит. Він не хоче рости і бути дорослим. Нехай він краще зостанеться собі маленьким, маминим хлопчиком… Але то була тільки секундна слабість. Юра зразу ж згадав, що він же мужчина, і ганебну слабість переміг. Він надів кашкет і вийшов за батьком.

101

Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, — смиренно сказав він. Молитву Єфрема Сіріна Юра любив. — Єфрем Сірін (тобто сірієць; бл. 306–373) — християнський письменник, автор численних богословських творів, які були популярні на Русі («Слово о злих жонах», «Паранезис» та ін.). У книжці «Я вибираю літературу» (с.54) письменник згадував: «… молитва Єфрема Сіріна у великий піст: «Господи і владико живота мого, дух праздності, унинія, любоначалія і празднословія не даждь мі, дух же целомудрія, сміреномудрія, терпенія, любве даруй мі, рабу твоєму…» Ніякі церковні співи, хіба що за винятком «Христос воскрес», не викликали у мене тоді, за дитячих років, як і тепер, коли я освічений атеїст, ніяких почуттів, ця ж молитва саме тоді — а при згадці і дотепер — викликають оте тремтливе почуття».

Було пів на дев'яту, і до гімназичних дверей прямувала сила народу. Гімназисти йшли на перехідні екзамени. Малих хлопчиків, отаких, як Юра, в матросках, сорочках і тужурочках, матері й батьки вели на вступні. Серце Юрине затрепетало. Ще година-дві

і він теж стане чоловіком, як і всі. Він буде гімназистом, учнем. У нього буде сила товаришів-однолітків, з якими він бавитиметься, ходитиме, житиме разом, одним життям. Він не буде сам! І він буде не просто серед людей, невідомих — інших людей, а він буде членом кор… кор… правильно! — корпорації. Його клас — це його кор… корпорація!

Сторож Іван, сторож Маврикій, сторож Капітон вже не були такі, як були раніше, коли Юра проходив повз гімназичні двері. Тоді вони були недосяжні й чужі, а тепер вони були нехай і суворі, але зовсім, зовсім свої. У них з Юрою було навіть спільне діло, спільне життя. Вони були з Юрою одної кор… порації. Юра скинув кашкет і привітно сказав:

— Здрастуйте, Іване, здрастуйте, Маврикію, здрастуйте, Капітоне!..

На порозі класу батько залишив Юру самого.

— Ну-с, оболтус, — сказав він, лагідно полискуючи чорними скельцями окулярів, — йди тепер сам. А я піду на свої екзамени. Іди, Юрію Корнелійовичу! — Він підняв руку і перехрестив Юру. Це було чудно, бо досі ніколи Юра не бачив, щоб батько сам хрестився. — На бога надійся, а сам не плошай!

Милий тату! Так хотілося обняти його і поцілувать. Втім, батько ніжностей не любив. Та й не можна було цілуватися тут, в коридорі гімназії. Все ж таки… корпорація…

Юра ступив через поріг, і дух йому перехопило. В класі гуло, мов у вулику, — тихо, однотонно, але напружено. Новачки були ще не сміливі і не наважувалися заводити бійки й веселощі. Вони встромилися носами в книжки і дозуджували «Вірую», Єфрема Сіріна, таблицю множення і «Птичка божия не знает ни заботы, ни труда» [102] . Парти були всі зайняті, Юрі, можливо, не було навіть де й сісти.

102

«Птичка божия не знает ни заботы, ни труда» — слова з поеми О. С. Пушкіна «Цыгане» (1824).

Але Юрин прихід привернув загальну увагу. П'ятдесят голів звелися, і п'ятдесят лиць глянули Юрі в лице. Це було нестерпно для першого разу — зразу п'ятдесят і зразу всі на одного. Юра відчув, що червоніє і не знає, де подітися з очима. Їх треба було сховати, йому було соромно. Соромно такої кількості однолітків. Крім того, вони ж уже були тут, а Юра тільки-но ввійшов. «Корпорація», — подумав Юра і підніс руки до голови. Він надів кашкет, як тільки батько пішов.

Але зразу ж рука сіпнулася назад. Ні, він не скине кашкета. Нізащо! Хай там хоч що! Хай його ніколи не приймуть до гімназії. Він не може скинути кашкета. Він же — рудий…

З порога Юра глянув на корпорацію. Корпорація роздивлялась на нього. Всі голови були зведені, всі очі дивились сюди. На Юру. Ні, на його голову. Під кашкет. Он той, біля вікна, здається, вже починає посміхатися. Він помітив. Він крикне зараз «рижий!». Юра підняв руку і насунув кашкет на самісінькі брови… Добре тому — він чорний, брюнет… А той? Той біля грубки — шатен — вже одверто підморгує до свого сусіда. І той, блондин, що на задній парті, і от цей…

Блондин, шатен, брюнет — як Юра заздрив їм! Юра зараз піде, і хай собі корпорація зостається без нього!.. Юра обернувся на підборах до дверей.

— Гей! — гукнув хтось із класу, можна було поручитися, що це той брюнет від вікна. — Ти!..

Тоді Юру враз пронизало. Він зробив повний оберт на підборах, знову обличчям до всіх, і широкими, рішучими кроками попростував до кафедри. Він скочив на неї — вище всіх, спинився і обвів корпорацію оком. Тоді вхопився за кашкет і миттю зірвав його з голови.

— А я — рудий!!! — крикнув він просто в п'ятдесят облич навпроти. — Рудий! Нуте-с?

Було зовсім тихо. Всі мовчали. Всі заздро позирали на прекрасну чуприну яскравого ясного золота на Юриній голові. Справді ж, він був рудий, а вони всі — ні.