Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Їй-богу! — ударив він в груди. — Нехай лопнуть мені очі, нехай западеться підо мною земля, нехай руки і ноги мені повсихають.
Юра спинився і зблід. Ні, його не підозрювали в зраді. Навпаки, здається, зраджували його. Перед ним не сиділи Соколиний Дзьоб, Чорний Крук чи Щербатий Буйвол. Перед ним сиділи Казимирка, Федько, Васько і Васюта. Сьомка жалісно зморщився поруч ні в сих ні в тих. Юра зблід, і йому враз зробилося сумно-сумно. Товариші його зраджували. В пампаси вони не поїдуть. Але зблід і тяжко засмутився Юра зовсім навіть і не з того. Він зблід і засмутився з того, що раптом зрозумів і признався собі, що й він
Юра сів, зітхнув і через силу прошепотів: — А може, справді тоді… вступимо до гімназії… всі… а що Сьомка такий же маленький, як я… так можна ж подати прохання до округи… Га?
— Дурак! — озвався по паузі Казимирка. — Хіба ж нас до гімназії приймуть?
— А що?
І тут Юрі раптом стало відомо досі невідоме: синів шевців чи слюсарів — кухарчиних дітей [81] — до гімназії взагалі не приймали. Цього щастило досягти тільки тим щасливчикам, котрі мали ласку і протекцію якогось великого пана, та й то їх негайно ж виганяли за «невзнос платы за право учений».
81
… кухарчиних дітей… — Так називали у дворянсько-буржуазному середовищі дореволюційної Росії учнів шкіл і вищих навчальних закладів, які вийшли з нижчих соціальних верств.
— Гімназист! — циркнув Казимирка крізь зуби. — Якби б мені й можна, ні в жисть у гімназисти б не пішов! Вони сволочі, вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж б'ють. Бити їх треба…
— Паничі! — пхикнув Васюта. — Ги! Мамині мазунчики…
— Карандаші! — підтримав Федько.
— Вони як покінчають гімназію, — захвилювався Сьомка, — так їх і у солдати не беруть, а мого брата Йоську забрали в солдати і вбили в Маньчжурії, тато з мамою тепер плачуть…
— Вони ябедники! — відгукнувся й Васько. — У них навіть в білетах написано, що вони повинні виказувати на своїх. І виказують…
— Неправда! — зірвався Юра, губи йому побіліли й тремтіли. — Неправда! Це брехня! Ти сам дурак!
Васюта грізно звівся і став перед Юрою. Він був на голову вищий від нього.
— Яке ти маєш право казати на мого товариша «дурак»? Думаєш, як вступаєш до гімназії, так… — він помовчав трохи, тоді, розмахнувшись, ударив Юру в ліве вухо. Юра впав.
— Ги!
— Бий гімназистів! — диким голосом зарепетував Казимирка і вже сидів у Юри на спині. Його важкі кулаки замолотили Юру по плечах і по голові. Федько підскочив і почав товкти Юру носом просто в купу наготовленого до люльки миру священного тютюну — вишневого листу з кізяками. Васько заволодів Юриною м'якою частиною, тою, що нижче від спини, і залюбки обробляв її довгим дерев'яним тесаком, виструганим Юрою з дубової клепки. Васюта танцював довкола скомпонований великим жерцем каракозів, Бистрою Ногою, священний танець і приспівував:
— Рудий пес!.. Рудий пес!.. Рудий пес!..
Потім вони копирснули ще Юру ногами, зірвалися і чкурнули геть. Босі ноги лопотіли якийсь час по стежці, потім затріщали кущі за малинником, потім гепнула долі каменюка, звалена з муру, — і все стихло…
Юра звів лице і потихеньку шморгнув.
— Ось тобі! — заплакав він вголос.
— Вони тебе… боляче?
Юра зірвався і глянув назад. Сьомка, скоцюрбившись, з жалісним, заплаканим лицем стояв навколішки, простягаючи руки до Юри.
Юра затупотів ногами і заверещав що було сил:
— Дурак! Ідіот! Іди геть!
І, заревівши вголос, він сам кинувся геть крізь кущі наосліп…
Тільки, може, через тиждень Юра наважився звернутися до батька за поясненням. Коли попили вечірній чай і батько не побіг зразу до кабінету рішати задачі та виправляти зошити, а затримався біля порожнього самовара викурити цигарку, Юра почервонів, засопів і завовтузився на стільці.
— Тату! — нарешті насмілився він. — А чому кухарчиних дітей до гімназії не приймають?
— Що? — батько аж зірвався, і вогонь з цигарки засипав йому маніжку і поли піджака. — Що ти питаєш? Де це ти про цс чув?
— Юрок! — сплеснула мати руками. — Хто тобі розказував про такі речі? Тобі ще рано про все це знати.
Але на батька невинне Юрине запитання справило несподіване враження. Він зірвався так раптово, що стілець відлетів на два кроки і впав. Потім він раптом загилив кулаком по столі так, що задзвеніли всі склянки, а одна ложечка покотилася на підлогу.
— Чортзна-що це таке! — залементував батько страшним захриплим голосом.
— Корнелій! — схопилася мати.
— Чортзна-що таке! — батько загилив по столі ще дужче, і тепер вже ціла купа ложечок посипалася з брязкотом на підлогу. — Вже немовлята запитують! Вони не питають — що це таке, вони запитують — чому? Чому? Чому? — затупотів батько на переляканого Юру, патлаючи бороду й розкидаючи чорні іскри своїх окулярів. — Закон! Запам'ятай це собі, паршивцю, що такий Російської імперії закон.
— Ах! схопилася мати за голову. — В России нет закона! В России столб, а на столбе корона!..
Вірш, як і завжди, справив на Юру сильне й образне враження. Він зразу побачив той стовп — отакий, як коло монопольки, біло-чорно-червоний, і зверху на ньому корона, золота, з довжелезними визубнями.
— А чому її л стовпі? — не міг стримати свого здивування Юра. — Адже корону має право носить тільки цар?
Батько зразу сів, мати благально тисла долоні на грудях.
— Заспокойся, Корнелій! — вона говорила шепотом, перелякано позираючи на вікна. — І тобі так шкідливо хвилюватися!
Але батько змову зірвався і заходив по кімнаті. Кімната була для нього затісна, і він вибіг до сусідньої. Там він спробував сісти до столу і покласти перед собою стосик учнівських зошитів, але зразу ж пошпурив їх і побіг до рояля. Не дійшовши, він вихопив портсигар і почав закурювати. Зламану цигарку він жбурнув у куток і вибіг до передпокою.
— Куди ти, Корнелій?
— Я піду прогуляюсь! — Він з'явився знову, вже в кашкеті і натягаючи шинель. — Я задихаюсь! — Він вхопив свою палицю з баранячим рогом на кінці і раптом спинився перед Юрою. — Юрко! — Юра зблід і залупав очима. — Одягайся! Ти підеш зі мною! Ну-с?