Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Точно й акуратно Юра проскандовує ямби, хореї та анапести, які він впіймав з почутих віршів. Він викрикує їх, як ораторії, виспівує, мов пісні, інтонує, немов діалоги. Тут і вокал, і музика, і драматизація. Невичерпна насолода звуками і ритмами. Творчість! Мистецтво! А коли ти володієш якимось мистецтвом, життя тобі особливо прекрасне. Бо ти його особливо бачиш, розумієш або відчуваєш.
А тут ще чудовий, яскравий сонячний день. З висоти старої груші видно довкола величезні горизонти прекрасного світу. Сині води річки Рось: грона білих мазанок на Заріччі: фурмани вантажать лантухи біля млина, песик біжить до загати, нескінченні кучугури зелених садів навкруги, рясні баранці на безкраїй блакиті неба. Радісно жити на світі. І Юра хапає нову порцію повітря для нової декламації:
Та-ті? — Та-т і! — Ті-та? — Ті-та … Та-ті-та, ті-та-тіта..Раптом різкий, короткий свист вривається в Юрину декламацію і уриває її на середині. Юра озирається. Далеко внизу, під грушею посеред вулиці, стоїть якийсь хлопчик, заломивши голову вгору до Юри. Він без шапки, босий, сорочка його брудна і розхристана. Юра здригається і стурбовано озирається. Але почуття безпечності й недосяжності тут, на верховітті височенного дерева, враз заспокоює його.
— Ти… що? — навіть зухвало запитує Юра.
— А ти що? — ще зухваліше відгукується невідомий хлопчик.
— Хм…
Юра замовкає і прикидає, що йому зараз зробити — злізти швидше з дерева, поки невідомий хлопчик не здогадався видряпатися на мур, та шугнути собі навтікача чи, може, спробувати зав'язати з ним мирні стосунки?
— Ти хто? — запитує Юра.
— Я?..
— Як тебе звуть?
— Сьомка… А ти учителів Юрка, я знаю. Чого це ти там співаєш?
— Так собі… — Юра потихеньку починає сповзати з груші. Хлопчик, названий Сьомкою, уважно стежить за його рухами.
— Ти молодець лазити по деревах. Я б на цю грушу, може, й не виліз би. Хіба що з муру.
Пиха самозадоволення приємно вдаряє Юрі кудись у груди. Його талант прилюдно визнано! І враз це сповнює його таким могутнім почуттям хоробрості і заповзятості, що, долізши до муру, він раптом, замість того щоб спуститися по стовбуру груші до себе в парк, хапається за нижню гілляку, повисає на руках, гілляка вгинається, він посувається по ній, вона вгинається дужче, він посувається ще, тоді коротко розхитується і раптом стрибає на тротуар, на вулицю. На вулицю! Так от і та хвилина, про яку він стільки мріяв!
— Маладця! — гукає Сьомка.
Одначе Юра зразу ж сідає, скривившись і вхопившись за ноги. Стрибати довелося все ж таки дуже високо — метрів півтора — і ноги аж різонуло, так затерпли вони від удару. Кашкет звалюється з голови і котиться на брук.
Несподівано це кидає Сьомку в захват. Він починає стрибати довкола на одній нозі, висолопивши язика і зухвало вигукуючи:
— Рудий!.. Рудий!.. Рудий!..
Юра схоплюється. Що? Кров відливає йому від лиця. Дражнитися? Кулаки стискуються, очі кружляють. Зараз він знатиме! Ху, аж дзвенить у вухах і нічого не чути, так треба дати нахабі в пику!
— Рудий пес!. Рудий пес!.. Рудий пес!.. — витанцьовує Сьомка.
Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам'яніють на місці. Юра нахиляється, піднімає кашкет, вдягає його, потім схрещує руки на грудях і виструнчується, презирливо кривлячи губи набік.
— Презренный раб моего смиренья! — цідить він, не розціплюючи зубів… Точнісінько так відповідав король Англії, Річард Левине Серце [66] , катам герцога Леопольда Австрійського в підземеллях віденського замку, засуджений на диби, гаряче залізо і канчуки.
66
Річард І Левине Серце (1157–1199) — англійський король (з 1189 р.) з династії Плантагенетів. Загинув під час війни з Францією.
Леопольд Австрійський, чи пак Сьомка, роззявляє рота і завмирає захоплений.
Ця несподівана згадка про короля Левине Серце, герцога австрійського та його підземелля, одначе, визначила весь характер майбутньої дружби між Юрою і Сьомкою. Що воно означає і звідки воно — «презренный раб моего смиренья» — з пісні чи з казки? Юра охоче розповідає про хрестовий похід тисяча сто дев'яностого року [67] , про повстання Мессіни, про французьку принцесу, прекрасну Алісу, та її облудну суперницю, коварну Беренгарію Наваррську, про блискучу перемогу над Саладином, облогу Яффи, здобуття єрусалимської корони, бурю біля берегів Аквілеї, австрійський полон, віденські підземелля, втечу при допомозі менестреля Блондена — все, все розповідає Юра, все, що тільки, вчора прочитав про Річарда Левине Серце в черговій книжечці з серії «Всходы».
67
… про хрестовий похід тисяча сто дев'яностого року… — Йдеться про третій хрестовий похід 1189–1192 рр., який очолили німецький імператор Фрідріх І Барбароса, французький король Філіпп II Август і англійський король Річард І Левине Серце. Наслідком походу було завоювання фортеці Акри та о. Кіпр.
Сьомка слухає, роззявивши рота. Груди йому здіймаються, він міниться в обличчі щосекунди. Очі зробилися круглі і закостенілі. Коли Юра кінчає, Сьомка не встигає закрити рота — він теж починає розповідати. Затинаючись, захлинаючись, ледве віддихуючи від хвилювання.
Що там якісь невідомі, а може, й навмисне вигадані, англійські королі, австрійські герцоги та французькі принцеси! Сіцілія, Мессіна, Палестина! А от тут, у Білій Церкві, он праворуч, стоїть церковця, а от ліворуч — костьол, так це і є та церква, де молився Кочубей, якому гетьман Мазепа [68] зрубав голову, а це той костьол, який раніше був замком, в якому сидів перед стратою Кочубей, про якого в книжці Пушкіна так і сказано:
68
Мазепа Іван Степанович (1644–1709) — гетьман Лівобережної України в 1687–1708 рр. Провадив кріпосницьку політику, нещадно придушував виступи народних мас проти соціального гноблення. У перші роки Північної війни (1700–1721) уклав таємну угоду з шведським королем Карлом XII і польським королем С. Лещинським, згідно з якою Лівобережна Україна і Київ, а також білоруські землі і Смоленщина мали відійти до Польщі. В жовтні 1708 р. Мазепа, за яким пішла лише купка старшин та невелика кількість козаків, відкрито перейшов на бік ворога. Після розгрому шведських військ у Полтавській битві 1709 р. Мазепа разом з Карлом XII втік до турецьких володінь, де незабаром помер.
Он вона, та вежа. Та, що ліворуч. А дивився він через те вікно. Якраз, мабуть, сюди, де зараз Юра з Сьомкою стоять і балакають… Юра роззявляє рота і застигає. Сьомка аж пританцьовує від захвату… Право слово! В мурах у костьолі ще й досі кільця від ланцюгів. А на всі боки, до церкви, до річки, до лісу, — підземні ходи. Право слово!.. Сьомка вже надумав тим ходом кудись пройти. Он слобідські хлопці — шевців Казимирка та млинарського слюсаря Федько — лазили вже тим, що до ріки. І мало не подохли там. Дихати там нема чим. Повітря нема. Зате кісток і черепів повно. Право слово! А ще, кажуть, шаблі валяються та золоті гроші порозкидані. Сьомка вирішив неодмінно піти і ті гроші повизбирувати. Чого їм пропадати? І чортів він не боїться. Це ж не скарб, а просто порозкидано. Чорти тільки скарби стережуть. А на розкидані гроші тих чортів і не настачиш. Он вчора мамка дала Сьомці копійку, а він її загубив, так що ж ти думаєш — її десь чорт вартує? Єрунда! Сьомка піде разом з Казимиркою та Федьком, що вже й дорогу знають, Юра, коли хоче, може з ними теж піти. І взагалі до них можна піти зараз і змовитися. Та й заодно і череп роздивитися. Який череп?.. Звісно який — звичайний людський. Вони його звідти, з підземелля, принесли. Порубаний шаблюкою, отакенні-о діри в голові, і щелепа перебита. Право слово!.. Череп самого Кочубея… ©
69
— уривок із поеми О. С. Пушкіна «Полтава» (1828–1829).