Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Але… Але… Але! — диякон кружляв очима, згадуючи, що ж він хотів сказати, але згадати не зміг і тільки гикнув. Звуки рояля з сусідньої кімнати заволоділи його увагою. Його п'яний тулуб почав розхитуватися в такт бравурній мелодії.
— Але! — заверещав чоловік з рудою борідкою. — Сюди бігли ховатися іудеї, і якщо православні дозволили собі жалості заради єретичної…
— Цить! Не верещи! — Коловратський шльопнув його своєю величезною долонею по тім'ю і насунув розплющений капелюшок аж до підборіддя. Пера райської птиці і шпанські вишні посипалися на підлогу. — Не верещи! І внемлі! — Він зробив крок і вдарив ногою в двері кабінету. Музика била в нього струєю грайливих, іскристих, мажорних акордів. Тоді Коловратський набрав повні легені повітря і раптом гримнув на повну силу своєї велетенської
Двері до дитячої кімнати були причинені щільно. Під дверима до їдальні стояла мама — спокійна і бліда. Юра з братом ховалися за її спідницю. Текля тримала за руку сестру.
Але марш скінчився і останній акорд урвався мужньо, високо і враз. Батько встав і обернувся до всіх, до диякона Коловратського найперше.
— Музи… музи… циру… циру… єте? — язик Коловратського не обертався. — Хвалю! П… покорнейщая п… просьба, увв… важаємий… п… педагог, сиграть чого-небудь… д… ушевного… Нап… пример… — Він спинився і прислухався. За дверима дитячої верещало, аж заходилося, немовля. — П… потривожили… н… нов… ворожденного? Прошу прощеиія…
Друге немовля заверещало враз ще дужче першого. Батько просто впав на стілець. Здавалося, клавіші вгнулися і мелодія народилася з них раніше, ніж батькові пальці торкнулися їх. Він заграв передвеликодній церковний концерт «Розбійнику…».
Коловратський захитався, і шабля випала в нього з рук. Він притис руки до грудей і поник головою. В цю хвилину чоловічок з рудою борідкою опинився біля нього. Зім'ятий капелюшок він з голови вже зірвав. Він став біля диякона і звів очі догори. Притримуючи свої рушниці, витягши шию, він виструнчився і раптом вступив у мелодію з словами кантати. Господи! З перших же нот всі його впізнали. Це був перший тенор соборного хору. Він закинув голову назад, жили на висках напнулися, шия почервоніла, і борідка його затремтіла на найвищих нотах. Тремтливим, трохи надтріснутим, фальцетивним на верхах тенорком він поспівав уступ. Тоді зарокотав дияконів бас профундо. Коловратський взяв на себе партію альта.
Концерт був проспіваний весь до кінця. Повний передпокій набилося погромників. Вони стояли тісно, поскидавши шапки й хрестячися, як у церкві. Сторож Митрофан держав обома руками свого великого мідного хреста на держалні.
По закінченні дуета Коловратський подякував «господину педагогу за услаждение души» і гукнув до своєї орави виходити з дому геть.
Коли двері зачинилися за останнім погромником, коли п'яний гомін розтанув віддаля і тільки гармошка дзвеніла ще в прозорості морозяної ночі, — радісні вигуки наповнили дім. Всі оточили батька, всі сміялися і плакали, всі тисли йому руки і вихваляли.
Текля вийшла у двір і, повернувшися, сповістила, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки.
Нагло просто перед будинком на вулиці гучно й многозвучно вдарив марш військового оркестру. Військовий оркестр проходив мимо.
Всі розгубилися і кинулись до вікон. Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло. Оркестр грав в шпаркому темпі, і звуки його якось надто швидко пропливали вулицею. Три хвилини — і вони вже зникли, обірвались за рогом. Текля, послана на рекогносцировку, повернулася і схвильовано сповістила, що то з полковим оркестром на чолі прогарцював ескадрон драгунів, присланий у Стародуб на втихомирення.
Стара Текля збудила Юру рано, до схід сонця, В кутку ще горіла лампа — пригашена і накрита зеленим абажуром. Всі спали, спало кілька десятків чоловік, але тихе хропіння звідусіль тільки збільшувало, тільки заглиблювало сонну передранішню тишу. Спали скрізь, де хто був, — на канапах, на стільцях, просто на підлозі.
Текля допомогла Юрі вдягатися на кухні. Юра швидко вмився і за п'ять хвилин вже був готовий іти. Це була Юрина маленька інтимна радість — щодня, майже без відома
Сьогодні, — попередила Текля Юру, — доведеться, мабуть, збігати на базар двічі, бо з'їли чисто все, що було вдома, і на кухні не зосталося й крихти. Самого цукру до вранішнього чаю треба було купити, — вирахувала вона, — не менше як фунтів з п'ять. А ще ж треба чогось людям попоїсти.
Ранок був темний — димний і туманний. Страшно пахло горілим і паленим. Але небо було сиве, і ніде заграв не було видно. Було тихо, і тільки далеко за містом у слобідках валували пси.
Зразу за огорожею гімназичного саду було перше згарище. На місці шевської майстерні — «принимаеца заказов и починки» — стояв тільки комин, лежало кілька обгорілих кроков та валявся побитий посуд. Текля з Юрою завернули за ріг, на вулицю, що просто йшла до базару.
Тс, що Юра з Теклею побачили, було чудне і моторошне.
Обабіч Дороги, рівної, акуратної і припорошеної чистим білим снігом, чорніли страшні й потворні згарища.
Вони курилися ще сірим, попелястим димом, і де-не-де інколи з коротким тріском злітала іскра і зразу ж пропадала в тумані і димі. Купи вугілля, обгорілі стовпи, обсмалені бантини і дві шеренги — вздовж вулиці обаполи — закоптілих мурованих коминів — це було все, що зосталося від кількох десятків будиночків.
Будиночки були дерев'яні і майже всі згоріли на попіл. Покручені ліжка, умивальники, відра чи свічники та інше дрібне залізне начиння — то було все, що залишилось від домашнього скарбу погорільців. В хатинці праворуч від криниці чомусь не згоріла задня стіна, і на ній висіла ціла, тільки задимлена картина в золотій багетній рамі — «Ведмеді в лісі» Шишкіна [50] . Де-не-де по згарищу тинялись якісь люди — то були, мабуть, нещасні пожильці — і розгрібали димливі купи попелу і сміття. Інші люди сиділи край шляху на сундучках і клунках — очевидно, рештках, урятованих з вогню, — і мовчки дивилися на згарища рідних домів. До їхніх ніг тулилися діти й собаки…
50
«Ведмеді в лісі» Шишкіна… — картина російського художника-передвижника Івана Івановича Шишкіна (1832–1898). В своїх картинах він розкрив красу і багатство російської природи.
Текля охала, хрестилася і тягла Юру швидше геть. Дихати було важко — дим забивав легені, в роті робилося гірко, попіл роз'їдав очі.
На розі, де погоріла вулиця вибігала на базарний майдан, стояв перший мурований дім. Він стояв цілий, незгорілий. Але вікна були вибиті, а двері й рами виламані.
Залізна вивіска «Писчебумажный магазин» лежала долі, в кількох місцях пробита й покривлена. Вікна і двері магазину світили чорною порожнечею. В магазині не залишилося й цурки. На дверях, впоперек через високий поріг, горілиць, розкинувшися в солодкому сні, міцно притиснувши до грудей кашкет з червоною околичкою, лежав Дворянин. Обличчя і половина рудої бороди в нього були яскраво-зелені. Порожня пляшка з-під чорнила лежала тут же, поруч, зафарбувавши зеленим сніг і каміння довкола.
Юра з Теклею спинилися і оглянули базарний майдан. Текля з Юрою були чудії! Вони прийшли на базар купувати.
Але…
Базару ж не було.
Базарний майдан лежав до себе самого не подібний. Ряди кам'яних крамниць, що по чотирьох сторонах обмежовували майдан, стояли чудні, чужі й похмурі. Ще вчора вони грали веселкою фарб на десятках вивісок і вітрин.
Жодної вивіски сьогодні не було. Вітрини і вікна скрізь вибиті, залізні штори звисали погнуті й розірвані, немов були вони з гофрованого паперу. Двері скрізь були розламані або зірвані, і чимало білих кам'яних фасадів були коричневі й чорні від кіптяви й диму. Пожежа була й тут.