Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Але найстрашніший був самий майдан. Сніг, що випав тільки вчора, глибокий та густий, був тут розтоптаний в жовту грязь і багнюку. І просто в цю багнюку було втоптане все, що було ще вчора в крамницях довкола і чого не встигли погромники порозтягати й порозносити по своїх домах. Від дверей мануфактурної крамниці до центру площі стелилися вузькі різноколірні стежки. Червоні, сині, зелені і жовтогарячі. То був і ситець, і бархат, і сукна, і шовки. Крам розмотували з штук і стелили собі під ноги, як килими. Хомути, кільця мотузок, поламані плуги, шафи, стільці, канапи та всякі інші меблі лежали всуміш, спотворені і розбиті. Мішки з цукром, облиті гасом, лежали мішма з дитячими ляльками й розчавленими консервними бляшанками. Гори оскалля побитих пляшок були розсипані скрізь, і все це було густо припорошене зверху білим ластовинням аркушів подертих книжок. Вітер був незначний, і вони злегка ворушилися, перекочуючись і шелестячи.
Поснулі, розкинуті постаті сп'янілих погромників тулилися скрізь серед цього розгардіяшу і руїн. Вони валялися на купах лантухів, на штуках краму, в розламаних ящиках, просто в багнюці — де хто впав. І пики в них були розмальовані: в одних зелені, в інших сині, червоні і чорні. Вони розгромили паперову крамницю і зопалу, сп'яна похопилися пити з добутих там пляшок. Кілька драгунів у довгополих шинелях ходили по площі.
Вони хапали поснулих п'яниць за ноги і тягли до ґринджол. На ґринджолах вони звалювали їх, як мішки. Погром закінчено, і солдатам було доручено прибрати місто і надати йому пристойного вигляду.
В кінці площі, коло собору, де була карусель, гойдалка і паноптикум, стояв натовп і сновигали шинелі.
Текля плюнула на мішки цукру, отруєного гасом, підняла і заховала до кошика коробку з сардинками, що валялася просто на тротуарі, взяла Юру за руку і почимчикувала в напрямі до собору, до людей. Теклі кортіло роздивитися і розпитатися…
Ще здаля Юра побачив те, на що роздивився потім зблизька.
Натовп стояв мовчазний, похмурий і непорушний, і багато хто поскидав шапки і тримав їх у руках. Було багато поліцаїв і солдатів. Натовп оточував ярмаркову гойдалку В ярмаркові дні до канатів і гаків чіплялося два збиті з дощок човни з виточеними жіночими погруддями на носах. Один човен звався Сільфіда, другий — Наяда. Всередині вони застилалися килимами. Хлопці й дівчата сідали в човни з гармошками і букетами паперових квітів. Вони відштовхувались кілками від землі — то були весла ~ і починали гойдатися. Один човен туди, другий сюди, один вгору, другий вниз. Гармонь вищала, дівчата верещали, п'яні парубки випадали з човнів на землю. Це коштувало п'ятак за п'ятнадцять хвилин. Ах, як заздрив Юра їм і як ображався на маму, що не дозволяла йому сісти до принадного човна…
З горішньої поперечини гойдалки — дебелої тесаної бантини — звисало сьогодні аж п'ять мотузок [51] . Мотузки були напнуті туго, немов струни, і повільно похитувалися з боку на бік — велика вага відтягала їх до землі. На мотузках, утиснуті за шиї, такі несподівано довгі й тонкі, звісивши голови неприродно далеко на груди, тісно притулившись один до одного, — висіли п'ятеро мотузярів з «Полесской канатной фабрики А. С. Перхушкова в городе Стародубе». П'ятеро забастовщиків. Драгун з гвинтівкою стояв біля гойдалки-шибениці на варті.
51
… звисало сьогодні аж п'ять мотузок. — Про ці події Ю. Смолич у книзі «Я вибираю літературу» (с. 46) писав: «Та з нас доволі було спогаду про те, що ми бачили дев'ятсот п'ятого року власними очима і чули на власні вуха і що добре вкарбувалося в пашу дитячу пам'ять. Єврейський погром, купка інтелігентів, ремісників та гімназистів старших класів, що пробували приборкати погромників, п'ятеро гімназистів, що забарикадувались у будинку гімназії і відстрілювались від нападу оскаженілої юрби бандюг, — про цих гімназистів казано в нашій родині, що то були «революціонери», і двоє з них переховувалися тієї ночі в батьковому кабінеті. А на ранок другого дня посеред базарного майдану ми побачили шибеницю і на ній п'ятеро повішених — якраз не з погромників, а з тих, хто виступав проти погромників, і драгуни, що прибули на «втихомирення» і повішали цих п'ятьох молодиків, пояснювали натовпові цікавих, що то повішено… анархістів».
Вітер злегка погойдував обважнілими тілами. Натовп тупцював довкола шибениці і мовчав.
З собору чути було приглушений товстими кам'яними стінами спів. Вранішня літургія доходила кінця. Старечий соборного попика голосок проголошував «мир всем». Бас профундо Коловратського та фальцетивний перший тенор підхоплювали: «Тебе, господи…»
ЧЕРЕП КОЧУБЕЯ [52]
Човен був невеличкий, але зроблений просто і вигідно — для далеких і рискованих мандрівок. Його конструкцію, обладнання, кожну деталь обміркував Юра сам.
52
Кочубей Василь Леонтійович (1640–1708) — один з діячів української старшини, яка орієнтувалася на Російську державу. У серпні 1707 р. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра надіслали листа Петру І, в якому повідомляли про таємні переговори гетьмана І. Мазепи з польським королем С. Лещинським і шведським королем Карлом XII про відрив України від Росії та перехід під владу польсько-шведських загарбників. Кочубей та Іскра були видані царським урядом Мазепі, якому вдалося виправдатися перед Петром І, і незабаром страчені.
Це була немов звичайна шлюпка, на кшталт тієї, яку побачив Юра в журналі «Природа и люди» [53] поміж ілюстрацій до роману «Искатели жемчуга». Удовж вона мала сім метрів, уширшки — до двох. Корма опущена у воду, ніс трохи нависом — щоб, на випадок несподіваної мілини, не врізатися глибоко у пісок. На кормі — руль, перед рульовим місцем — підойми управління, — адже човен був, певна річ, моторний. Під рульовим місцем — бак з пальним. Середина човна — три метри завдовжки — перекрита від борту до борту. Таким чином, утворювалася невеличка — три метри на два — горішня палуба.
53
«Природа и люди» — щотижневий ілюстрований журнал для сімейного читання. Виходив у Петербурзі в 1889–1918 рр. Особливий успіх мав у молоді, оскільки в ньому друкувалися науково-фантастичні твори.
На палубі стояв невеликий човник-душогубка — щоб спускати на воду на середині річки і плисти до берега нашвидку. За палубою було трохи вільного місця і відкидна дошка для сидіння з кочетами по бортах, щоб гребти на випадок аварії мотора, витрати пального абощо. Весла були прив'язані за бортами вздовж. На носовій частині лежала котва і кінці. Під носовою частиною був влаштований «трюм» — там переховувалися харчі та всякі продукти для мандрівки. Під палубою — мало не півтора метра заввишки — була каюта. Вона мала по невеличкому ілюмінатору на кожну сторону, попід стінками в ній були дві неширокі сітки для спання долі і дві можна було підняти ще. під стелею. Таким чином, на випадок дощу в ній могли лягти і заснути відразу аж чотири чоловіки. Човен і був розрахований для подорожування вчотирьох.
Як це прекрасно! Розкішний, прозорий, сповнений сонцем ущерть літній день. Небо чисте і таке блакитне, що треба заспівати. Дзеркало ріки спокійне, закам'яніле і тільки аж під берегом видко, що вона не стоїть на місці, а неквапом і урочисто упливає вниз. Або — попід самим човном: легкі брижі схвачуються від бортів і — оглянешся назад — розбігаються віялом ледь помітних хвиль. Човен — на середині ріки. Береги далеко. Правий — гори, кучугури і переярки в лісах. Лівий — мілини, пісок, верболози і безкраї, нескінченні соковиті луки. Який величезний і прекрасний світ!
Юра стоїть на капітанському місці — стерно у нього під ліктем, перед ним дві ручки управління — він веде човна. Юра в самій сорочці, комір розстебнутий, капітанка збита на потилицю, вітер тріпає сколошканий чуб. Вітерець ударяє в груди, пірна за сорочку і холодить ребра й живіт. Юра аж сміється — лоскотно ж і… прекрасно!
Але тут прохоплюються турботи. Чи ж усе, що треба, взято? Юра перевіряє в пам'яті. Мисливські рушниці, револьвери, кулі, порох, шріт. Потім — сокири, ножі, баклаги, компас. В трюмі — крупа, цукор, кава, консерви і галети. Ах, забули свічки! Треба неодмінно в першому ж населеному пункті закупити свічки й сірники. Посуд є. Фільтр для болотної води теж. Чи обійдемося з одежею? Ковдра, дощовик, куртка, решта на собі. Досить! Не можна загромаджувати шлюп. І так вже піде й пройти. Юра сердито хмуриться і озирається по сторонах.
Де він?
Він у спальні. У власному ліжку. Давно пора спати. Ніч. Сплять всі. Тихе, рівне дихання наповнює дім. За вікном темне небо, зорі, чорні силуети дерев. До світанку вже недалеко. А Юра ще не заснув. Дитяче безсоння. Юра вже великий — йому сім, вісім, ні, дев'ятий — і він не стане будити маму і просити казку. Він лежить собі і думає. Він мріє мандрувати. Полювати на дичину. Плисти по ріках, озерах, а може, й морях. Йому так хочеться побродити в джунглях, побувати в пампасах, льяносах, гаучосах [54] … Ні, гаучоси — це зовсім інше, це не те. На край Юра згодився б, щоб мати отакий човен і тут, на річці Росі. Хай навіть і не такий, а просто — лодку. Тільки щоб самому, без мами. Ніби капітан. Ніби мандрівник. Відкривати нові землі, боротися із стихіями, плисти серед незайманих хащів. Недалеко. Ну, хоч би до Кошика. Всього кілометрів зо три. Або й тільки тут — зразу коло купалень…
54
Гаучоси (гаучо) — етнічна група в Аргентині, яка склалася в XVI–XVII ст. від шлюбів іспанців з індійськими жінками. Вели бродячий спосіб життя, пасли отари. Нащадки гаучо влилися в склад аргентинської нації. Ідеалізований романтичний образ гаучо етап символом волелюбності та сміливості, оскільки гаучо неодноразово повставали проти колонізаторів-поміщиків.