Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
В грудях аж тремтить від пристрасного бажання.
Тепер уже зовсім ясно, сумнівів не може бути ніяких — коли Юра виросте, він буде мандрівником. Дуже відомим. Таким, як Міклухо-Маклай [55] , Пржевальський [56] , Стенлі [57] , Лівінгстон [58] … Або й невідомим, це не важно. Аби мандрувати. Німа карта всесвіту, з якої вчиться географії Юрин старший брат, спливає раптом перед очі. Дві Америки, Африка, Австралія, ну, й Азія з Європою. Європа — це нецікаво. А от Австралія, Африка, Америка… Ху, аж забиває дух!
55
Міклухо-Маклай Микола Миколайович (1846–1888) — російський вчений-етнограф, мандрівник. Вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Океанії, Австралії. Виступав проти расизму та колоніалізму.
56
Пржевальський Микола Михайлович (1839–1888) — російський мандрівник, дослідник Центральної Азії. Вперше описав природу Центральної Азії, відкрив багато хребтів, озер та рік. Зібрав цінні колекції тварин і рослин, уперше описав дикого верблюда, дикого коня («кінь Пржевальського»), тібетського ведмедя.
57
Стенлі Генрі Мортон (1841–1904) — американський дослідник Африки, журналіст. В 1871–1872 рр. як кореспондент газети «Нью-Йорк геральд» брав участь у пошуках Давида Лівінгстона; разом з ним дослідив озеро Танганьїка. Двічі пересік Африку, дослідив всю течію ріки Конго.
58
Лівінгстон Давид (1813–1873) — англійський дослідник Африки. Дослідив басейн річки Замбезі, відкрив водопад Вікторія, здійснив кілька тривалих подорожей по Південній та Центральній Африці.
Враз дух зовсім перехопило. Юра хапає рушницю і мертво принишкує. Крізь бамбукові хащі неквапом просуваються якісь величезні сірі громади. Одна, дві, п'ять, дев'ять… Ціле стадо слонів. Шестеро старих і трійця підслоників. Юрині пальці аж терпнуть — так міцно тиснуть вони рушничний приклад. Рушниця — «гочкіс»; «штуцер», спеціально на слонів. Треба підпустити стадо до себе кроків на сто. Ах, якби вітер не подув з Юриного боку, — слонихи такі чуйні! Поволеньки Юра підносить рушницю до плеча — слона треба влучити в око. Юра покладе зараз шістьох — на шість зарядів. Скільки кісток! І взагалі так їм і треба! Це ж слони зіпсували Юрі його солодкі дитячі мрії. Юра ніколи не забуде цього батькового «слон тобі на вухо наступив». Так і не навчився Юра грати на скрипці…
Цього року в Юриному житті відбулися деякі зміни. Старший брат вступив учитися до гімназії. Тепер Юра зостався вже зовсім один. Правда, з братом вони ніколи дуже не товаришували, але ж гратися в розвідників, в залізницю, бігати наввипередки, битися, дражнитися — все це можна здійснювати принаймні вдвох. Самому цього ніяк не здійснити.
Тепер Юра з ранку і майже до вечора зовсім сам. Брат в гімназії, сестра в гімназії, батько в гімназії. Мати Юрина теж вчителька. Годині о четвертій всі зійдуться додому і сядуть обідати. Брат захоплено брехатиме про якісь неправдоподібні випадки молодецтва і штукарства гімназистів старших класів. Сестра вихвалятиметься своїми успіхами і п'ятірками. Батько гримітиме на цілу квартиру про олухів, остолопів, обормотів, оболтусів і ослів, яким він сьогодні виставив одиниці або залишив без обіду і в карцері. Мати слухатиме всіх і нікого власне — заклопотана обідом і всякими хатніми справами. Юра сидітиме похмурий і мовчазний, сердито сьорбаючи свій суп. Він тяжко заздрить. І братові, і батькові, і сестрі. Він теж хотів би ходити до гімназії щодня.
І в цьому місті — вже третьому в Юриному ще короткому житті [59] — Юрині батьки мешкають в самому гімназичному подвір'ї. Гімназичне подвір'я — це цілий квартал, впоперек перерізаний довжелезною будівлею: учительські квартири, пансіон, мужська гімназія, жіноча гімназія. По один бік — величезний двір, в ньому плац, служби, особняки директора та інспектора. По другий — старезний парк, з широкими розчищеними алеями і плутаними, ледь протоптаними стежками, з акуратно підрізаними газонами і непролазною гущавиною дерев, хащами чагарника та таємничими проваллями. Двір належить мужській гімназії, парк — жіночій.
59
І в цьому місті — вже третьому в Юриному ще короткому житті… — Йдеться про Білу Церкву, райцентр у Київській області, розташований на річці Рось. В автобіографії Ю. Смолич писав: «… гимназии на мою долю и долю брата и сестры выпали, по тем временам, исключительно захолустные: Умань, Стародуб, Белая Церковь, Глухов, Каменец-Подольск, Жмеринка. Я учился последовательно в четырех последних» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах. М., 1959, т. 2, с. 369).
О дванадцятій в гімназіях — велика перемінка. Юра пробирається у палісадник, влаштований батьком у кутку двору, прилипає до парканчика. У двір, коли там гімназисти, Юрі категорично заборонено виходити — він ще маленький. Юра просуває свій довгий носик крізь штахети і півгодини не рушає з місця. Старші гімназисти ходять по двоє, по троє перед фасадом — хто з книжкою, хто просто так. Вони розмовляють і сперечаються. Це нецікаво. В кутку біля лазні — трапеції, турніки, бруси та інше гімнастичне причандалля. Там стрибають, плигають, перекидаються і стають дибки. Це вже куди цікавіше. Посередині двору грають в матки і синка. Невеличкий чорний м'ячик з свистом розтинає повітря раз у раз. Сміх, крики, плескіт. Юрі здорово хочеться грати в матки і синка. А он коло директорового садка в самому розпалі гра в індійців. Двадцятеро хлопчиків повстромляли собі курячі пера за вуха і з іржанням бігають туди і сюди. То вільні трапери з славетного племені могіканів [60] на чолі з своїм непереможним вождем Соколиним Оком полюють у преріях Великих Озер. Між індійцями Юра помічає і брата Олега. Тиха сльоза скочується з Юриного ока і на мить застигає на кінчику носа. Потім вона крапає долі. Раптом з диким лементом з-за сараїв видирається теж чоловіка з двадцять у гімназичних кашкетах, обернутих козирками назад. То мисливці за скальпами. Вони несуться, мов буря. Вони розмахують руками і верещать. Вільні могікани кидаються урозтіч. Але їх наздоганяють скрізь. Кидають долі, товчуть носами в землю, видирають з-за вуха куряче перо. Тобто скальпують.
60
Могікани — індійське плем'я в Північній Америці.
Юра не може витримати і прожогом кидається вільним траперам на допомогу. Але з розгону він тільки вхрясається лобом в кріпко замкнуту хвіртку. Тоді, тихо схлипуючи, він біжить швидше додому. Чому він один? Він теж хоче бути трапером! Він теж хоче бути мисливцем за скальпами! А може ж, він непереможний вождь Бистра Нога?
Повагом Юра проходить до парку. Там гімназистки грають в горілки, фанти, попсований телефон. Ні, женщини достойні тільки презирства. Юра погордливо обминає гуртки і групки дівчаток, що тихо і чинно розсілися по ослонах на розчищених алеях парку. Господи! Які ідіотки! Сидять собі і плетуть якісь панчохи! Коло них класна дама — монотонно, як у церкві, розповідає щось нецікаве і нудне. Втім, найнудніша вона сама. І не говорить вона зовсім, а просто жує панчоху. Юра тихенько стороною обминає її. Враз дама дожовує, ковтає і премило вишкірює золоті зуби до Юри. «Ах, який милий хлопчик!» — починає вона. Але до кінця вона так і не договорює — очі їй вистрибують на лоб, і рот її широко роззявляється. Юра ж зовсім не сподівався на її звертання і в ту саму секунду, коли вона обернулася до нього, висолопив їй з-за спини язика… Дама застигає, гімназистки пристойно пирхають собі в кулачки, Юра мерщій ховає язика, зривається і біжить щодуху. Вуха його пломеніють з сорому і образи. Немовби то не він, а йому висолопили щойно язика.
В хащах ясминових кущів — то ж, безперечно, незаймані тропічні ліси — Юра нарешті спиняється. Кущі в одному місці зовсім сплелися верховіттям, утворивши просторий купол. Там. лежить купа сухої трави. То Юрин вігвам. Юра сідає на поліно біля входу до вігвама і з-поміж віт дістає захований там чисто виструганий патичок. Це — немовби люлька. Юра звертається до молодого і стрункого берестка поруч.
— Мій блідолиций брате! — каже він. — Закуримо з тобою люльку миру…
— Щиро дякую найславнішому поміж ватажків в Долині Озер за гостинність! — чемно відказує бересток.
— Нехай блідолиций брат займе місце біля багаття мого племені в колі моїх синів.
— О! — відказує бересток, схиляючись. — Нехай сонце щедро світить на вігвам Великого Бистроногого!
Розмова не в'яжеться. Юра смокче патичок і немовби пускає дим колечками вгору. Вітер тихо шелестить у верховіттях високих тополь, що виструнчилися вздовж вуличного муру. Листя ледь пожовкле. Осінь.
І враз Юра схоплюється. В руці в нього смертоносна шаблюка. В другій — ласо. За поясом — томагавк. Він плигає на спину незасідланому мустангу і мчить. О, як він мчить! Невиїжджений могутній кінь хоче скинути його з своєї благородної спини. Але хіба ж Юру скинеш? Хіба не найкращий в Долині Озер їздець — ватажок Бистра Нога? Вихор свистить у вухах, і кров колотиться у виски. З розгону Юра врізається в зарослі кропиви. Кропива по плечі, вона інколи дістає до лиця, вона жалить і пече. Але Юра розмахує шаблею, і кропива стелиться перед ним, як скошена трава. За хвилину лезо шаблі стає зелене від ворожої крові. Юра проходить крізь зарослі, лишаючи по собі широку витоптану полосу, шабля його зломилася, лице попечене кропивою, руки подряпані в кров, штанці і панчохи пошматовані. Але, задиханий і знесилений, Юра спиняється тільки під самим муром. Мур високий і безконечний в обидві сторони. Далі йти вже нікуди. Це самісінький закуток парку. Там, за муром, — Юра знає — ріг вулиці, схил, величезний млин, загата, річка Рось. Широкий і прекрасний невідомий світ, на який несила вирватися з-за цих височенних мурів…
Відсапуючи, Юра бреде до свого улюбленого дерева. Це величезна стара груша. Вона схилилася, от-от упаде, і верховіття її нависає через мур над вулицею. Юра притискається животом, охоплює товстезне дерево ногами і руками і тихенько повзе вгору по стовбуру. Ху! От і перша гілляка. Тепер уже діло піде швидше. За хвилину він на самісінькому вершку. Вище вже не можна: гілочки під ногами тріскають і обламуються. Юра вмощується в рогатині, немов у кріслі: і заплющує очі. Вітер ніжно хилитає його сюди і туди. Нікого — ти один.
Юра розгортає груди, вбирає повно повітря і починає на повний голос декламувати. Втім, декламує він не вірші. Віршів Юра знає багато. Він знає напам'ять майже всі ті вірші, які вчила в гімназії його сестра — а вона зараз уже в шостому класі — руською, французькою чи німецькою мовами. «Что ты спишь, мужичок?» [61] , «Метр карбо сюр єн арбр перше…» [62] [63] , «Вер рейтет зо шпет дурх нахт унд вінд…» [64] [65] та багато інших. Їх Юра не любить декламувати — слова йому нічого не говорять. Метр карбо! Вер рейтет! Чорт його знає, що воно таке. Але це й не важливо. Важливо, щоб сходились кінчики та щоб усередині все було немов однаково. Точніше, з'ясувати Юра не може. Йому ще не відомо, що це зветься рима і ритм. Рими і ритму з Юри цілком досить. І він горлає щосили свої власні вірші:
61
«Что ты спишь, мужичок?» — перший рядок однойменного вірша російського поета Олексія Васильовича Кольцова (1809–1842).
62
Пані ворона, забравшись на дерево… (франц.) — Ред.
63
«Метр карбо сюр єн арбр перше…» — початковий рядок байки французького письменника Жана де Лафонтеиа (1621–1695) «Ворона і Лисиця».
64
Хто мчить так пізно в ніч швидше вітру… (нім.) — Ред.
65
«Вер рейтет зо шпет дурх нахт унд вінд…» — початкові рядки балади Йоганна Вольфганга Гете (1749–1832) «Лісовий цар».