Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Якось напровесні мав бути організований якийсь особливо грандіозний бал-карнавал. Гімназистам і гімназисткам дозволялося з'явитися на нього в маскарадних костюмах першого-ліпшого взірця, за винятком одежі церковнослужителів та дам «полусвета». Батьковим прокльонам не було кінця — концертом поміж танцями мав керувати він.
Зате Юра був на вершинах щастя. Після довгої сімейної наради було вирішено взяти на бал — тільки до десятої, а тоді негайно ж спати — і Юру. Юрі дозволялося навіть прийти теж у маскарадному костюмі. Юра мало не зомлів від переживань — перший же раз бал-маскарад і сам Юра в масці… Маскарадний костюм Юра вибрав для себе негайно. Він вирішив вдягти довгі братові брюки і замаскуватися гімназистом.
А втім, той бал-маскарад так і не відбувся. Зате замість нього трапився величезний скандал, і про це варто розповісти окремо.
Ще годині о дев'ятій ранку, дарма що маскарад мав розпочатися тільки о сьомій вечора, Юра вже був готовий. Брат охоче відступив Юрі свою форму на один вечір; він уже вчився в гімназії другий рік і на маскараді радніше волів красуватися в одежі іспанського пірата, з пістолем «монте-крісто» за поясом і червоною хустинкою на маківці — кап-у-кап капітан Вельзевул з роману Луї Жаколіо. Юра підійшов до великого люстра у передпокої і, завмираючи серцем, заплющився. Він не міг повірити, що зараз він побачить там себе — не в осточортілій синій матросці з золотими якірцями на плечах, не в ганебних коротеньких штанцях з резинками над коліньми, не в остогидлих довгих панчохах, не в ідіотських черевичках на баб'ячих ґудзиках, — о, набридлі дитячі шати, будь вони прокляті, аж хочеться тупнути ногою! Нишком Юра розплющив одне око — ліве, не так косе…
Проте перед Юрою, в рамі багетного золота, немов на портреті, або ж просто на порозі сусідньої кімнати, стояв чудовий гімназист: шинель мало не до підлоги, дванадцять ґудзиків, як дванадцять карбованців, синій кашкет і дві пальмові гілочки на гербі… Щось надзвичайно знайоме, бачене було в рисах обличчя цього незнайомого, вперше баченого бравого гімназиста. Юра розплющив і праве око. Справді, вуха лапаті, праве око косе, ліве також, верхні зуби стирчать уперед — нема сумніву, то саме він, Юра, і є, ніхто інший. І наплювать! У прекрасній гімназичній шинелі ці дефекти не мають ніякого значення. Юра знахабнів і скинув кашкета. І не за козирок, як належить вклонятися на вулиці педагогам, а, затуливши долонею герб і утиснувши пальці в криси попереду, як то вклоняються гімназисти-старшокласники, коли стрінуть знайому гімназистку і їх ніхто не бачить… Під кашкетом сторч, скуйовджено і без пуття вихрилося препаскудне руде волосся. Юра зітхнув і надів кашкет…
Рівно о сьомій пітний, розімлілий, ледве тримаючись на ногах — бо шинелі він так і не погодився скинути протягом цілого дня — Юра рушив за сестрою і старшим братом до гімназичного під'їзду. Ноги ледве пересувалися, дихалося важко, голова падала на груди, засинаючи сама по собі — окремо від Юри і проти його волі. Поруч з невеличким нещасним гімназистиком гордовито виступав капітан Вельзевул і пишно випливала іспанська королева. Всі троє були в масках. Вони йшли на бал-маскарад. Юрі гірко скімлило в грудях: без маски він не мав права вдягти гімназичну уніформу! Ніхто й не знатиме, що цей бравий гімназист під маскою — це Юра, він. Без маски Юра буде гімназистом ще ген-ген коли! Може, аж місяців через три!
Але тут нещасний гімназист, капітан Вельзевул та іспанська королева ввійшли в гімназичний двір. До широкого гімназичного ґанку попереду їх ішли: офіцер років тринадцяти, двоє індійців з перами за вухом і томагавками в руках, Дід Мороз з білою бородою, тореадор, гаучос і дві циганки з чорними косами. Юрі враз голова переболіла, плечі випросталися і висох піт — він був здоровий і свіжий, яким був о пів на дев'яту вранці, ще до того, як почав одягати маску. Таж на світі було прекрасно жити, і це ж зараз маленький Юра мав причаститися до найкращих розкошів людського життя!
Протовпитися до гімназичного вестибюля було майже неможливо. Зразу ж за дверима, між вішалок для шинелей та скринею для калош, стояв густий, непролазний натовп. Трубадури, пейзани, рицарі, різні звірі, птахи, квіти і комахи. Натовп стояв тісно, плече в плече, — ні просунутися, ні продихнути. В чому річ? Адже в гардеробній доводилося затримуватися рівно на дві хвилини, щоб скинути пальто і калоші, а тоді зразу ж бігти сходами нагору. Гімназистик Юра, капітан Вельзевул і королева іспанська нарешті просунулися між жокеєм, білим ведмедем та червоною трояндою. Юра зразу ж вискочив на першу скриньку для калош. Тепер йому принаймні було зовсім видно навкруги. Господи! Що довкола коїлося! Французький солдат стояв поруч з руською бояринею, осел з довжелезними вухами, якими він пряв без упину, стояв зразу ж за Дон-Кіхотом з мідним тазиком на голові, Санчо Панса тримався за його руку. А он осторонь, так само як і Юра, на скриньці для калош височів не то чоловік, не то годинник — людина-будильник, — і секундна стрілка на ньому весь час оберталася і деренчала. Юра заляскав у долоні і навіть заверещав від щастя. А от там, дивіться, соняшник, матрос, мідний самовар, пивна пляшка, Лев Толстой і молодий Гриньов з «Капітанської дочки» Олександра Сергійовича Пушкіна… Гімназист серед усіх тут присутніх був тільки один — Юра. Замаскуватись в гімназії на гімназичному балі гімназистом — це було зразу ж оцінено Юриними сусідами: дама в криноліні його поцілувала, вовк похлопав його по плечі, статурна мальва сунула в руку шоколадну цукерку. Юра уже почував себе найпершим героєм.
Втім, тут, у вестибюлі, серед натовпу карнавальних масок щось таке відбувалося, щось незрозуміле і чудне, чого зразу Юра навіть не вмів помітити. Тієї ж секунди, як він почав був вже щось там таке примічати, події почали відбуватися одна по одній і до них годі було придивитися. Насамперед з усіх боків і всі зразу раптом почали вигукувати: «Тихо ж, тихо, слухайте, господа!» — і тоді Юра побачив, що з-за залізної круглої грубки висунувся матрос у безкозирці набакир і, притримуючи правою рукою маску на лиці, лівою розмахував, вимагаючи до себе уваги і загальної тиші. Всі так охоче почали гукати «тихо ж, тихо!» — Юра сам верещав що було сил, — що минув досить довгий час, поки сяку-таку тишу пощастило встановити.
— Господа! — гукнув матрос, притримуючи маску рукою, щоб вона не зірвалася з щелепів. — Господа! Ми не підемо сьогодні на цей ганебний бал-маскарад! Нехай педагоги і педелі самі на ньому веселяться, якщо це їм лежить до серця!..
На цьому зчинився такий гвалт, що матрос не міг вже говорити далі і знову зник за залізною грубкою. Юра гукав і верещав голосніше від усіх. Як не підемо? Ну, це вже дудки! Він одягся гімназистом, він вже майже гімназист, потім будуть видавати торбинки з яблуками і пряниками — і не йти? Побити зараз же треба цього противного матроса!
Але в цей час на площадці сходів згори з'явився сам директор гімназії, Іванов, з довгою, розчесаною на два бакени білою бородою. Пейзани, ведмеді, квіти, гаучоси і наяди згадали, що вони гімназистки і гімназисти, і зразу ж замовкли.
— Що тут трапилося, господа? — запитав директор гімназії, широко сплеснувши руками.
Тоді раптом з вішалки, що була просто над Юрою, розітнувся різкий, підвищений і схвильований голос. То кричав гаучос, підтягтися за гаки вішалки на руках і витягши шию наперед, щоб його всі почули:
— Росія захлинається в крові, а ви влаштовуєте щотижня бали і маскаради, щоб відтягти нашу увагу від політичних подій. Це підло!
— Ви хочете нас покалічити, поки ми ще молоді! — перебиваючи гаучоса, зарепетував поруч білий ведмідь.
— Шмідта убили! — раптом вискочив знову з-за грубки матрос.
— Матюшенка убили! — скрикнула червона троянда.
— Шибениці! Погроми! Козаки! — заверещав знову гаучос.
Юра заплющив очі. Погром, шибениця — це він знав. Вигорілий Стародуб, сивий морозяний ранок і високі стовбури базарної гойдалки. П'ять туго напнутих мотузок і п'ять мертвих тіл мотузярів-страйкарів… Він мерщій розплющив очі — зараз він кричатиме теж. Він не хоче! Він же не знав…