Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Ваня раптом шморгнув носом і потяг товаришів за штани.
— А може… хай йому… страшно… Христом-богом… Він не скінчив. Володька ухопив його за холошу й потяг.
Ваня вхопився за його рукав, і вони разом плигнули вниз. Там було страшно, але зоставатися самому було ще страшніше, і Юра покотився мерщій за. ними.
Жах. упав теж за ними зверху, мов яструб. Ваня цокотів зубами, і руки в нього трусилися, Юра весь задерев'янів, і ноги в нього не рушали з місця, навіть Володька, син кладовищного попа, що й народився отут, за огорожею кладовища, звівся зовсім блідий.
— Пішли! — хоробро випростався Володька і боязко озирнувся.
— Ой! — заверещав Ваня по третьому ж кроці. Він упав
Юра впав теж. Тепер він уже знав, що вмирає. Серце спинилося, стислося в кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт. Просто перед хлопцями стояв хтось високий і стрункий, весь білий і немов прозорий. Сумніву не було — покійник звівся з могили, щоб розквитатися з нечемними за їхню зухвалість.
Володька опритомнів перший. Його налякав більше несамовитий Ваньчин зойк. Він розмахнувся і загилив Ваньці в потилицю, потім так само ударив білу постать по животі. Живіт глухо задзвенів — постать була порожня всередині, але не безтілесна. То був тільки надмогильний монумент, а не смерть з косою.
Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух ї озираючись на кожного ангела. Місяць вже підбився над дерева, і білі монументи немов ворушилися і жили. Вони немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою. Такого не бувало навіть в синематографі.
— Тут! — прошепотів нарешті Володька здригаючись. Вони спинилися над могилою.
Це була ще зовсім свіжа могила. Чорний горбик — ні монумента, ні каменя, ні хреста. Ще дощ ні разу не падав на землю могилки — земля була грудчаста й крихка.
— Тут! — повторив Володька. — Вона. Ну?
— Хр… хр… хр… — захарчав Ваня, — бо… бо… бо… — говорити він не міг. Він хотів сказати «Христом-богом».
Озирнувшися кілька разів, Володька став на приголів'ї, Ваню і Юру він поставив на боках горбка. Потім він хрипло відкашляв і урочисто простяг руку над могилою.
— Ну?..
Ваня і Юра простягли свої тремтячі руки теж. Вони поклали свої пітні холодні долоні поверх Володьчиної. Лівою рукою Володька смикнув кашкета з голови. Юра поспішив зробити те ж саме. Ваня також метнувся був до голови, але тут тільки згадав, що він простоволосий.
— Во ім'я отця! — урочисто прошепотів Володька. — Бо ім'я отця! — поправився він трохи голосніше, але на такому ж шепоті. — І сина, і святого духа…
— Амінь! — відгукнувся Юра. До Вані дар мови ще не повернувся.
— Перед богом! — ще урочистіше зашипів Володька. — І один перед одним… ми присягаємося смертною присягою… Ну? Повторюйте ж за мною… дураки!.. Ми присягаємося смертною присягою. Нехай бог покарає того з нас, котрий порушить цю смертну присягу!
— … смертну присягу…
— Нехай він стане самогубцем… І буде похований без хреста і сповіді… нехай потрапить до' пекла… І нехай диявол знущається там над ним, як йому завгодно…
— … як йому завгодно…
— Ми присягаємося…
— … присягаємося…
— Нікому… ніколи… ні за яких обставин… не виказати того, що довірив нам всім один із нас… на ймення Юрій…
— … Юрій…
— І ми обіцяємо всіляко допомагати йому в усіх його заходах.
— Амінь!
— … інь… — прошепотів і Ваня. Дар мови потроху повертався до нього.
В свіжій могилі під ними лежав похований сьогодні вранці самогубця. Це був найкращий на все місто Глухів парикмахерський підмайстер, мсьє Жорж. Він повісився два дні тому з перепою. Присяга над свіжою могилою самогубці — як відомо кожному, хто бодай трохи розуміється на присягах, — найбільша з-поміж усіх можливих присяг.
Юриній бабі було дуже багато років [108] .
Так багато, що вона вже давно перестала
108
Юриній бабі було дуже багато років. — У книзі «Я вибираю літературу» (с. 53–54) Ю. Смолич писав: «Про мою бабку — постать вельми примітну та кумедну — я не буду тут згадувати, бо ж у моїй автобіографічній повісті «Дитинство» я відтворив її кумедний і парадоксальний образ до найменших деталей. Додам тільки, що вона теж була свого роду поетом-фантастом та брехуном: наприклад, любила похвалятися тим, що нібито поміщицького роду і була дуже багата. Один раз казала, що мала двісті десятин, а другий раз десятин тих було аж двісті тисяч. Іншого разу хвалилася, що походить з… гетьманської династії і добре пам'ятає гетьманський осідок у Батурині. Все це було чистісінькою брехнею, крім походження з Батурина… І вся її «латифундія» — то було дві десятини ораниці, а заміж вона вискочила за драгунського прапорщика, в час постою в Батурині його полку, поляка Сташинського — майбутнього героя оборони Севастополя в воєнну кампанію тисяча вісімсот п'ятдесят шостого року».
— На вкус и цвет товарищей нет!
Якщо коло столу виникала жвава і заповзята розмова, баба раптом починала вовтузитися на місці, жувати губами, кректати і, нарешті, враз хитрим, примруженим, затаєним оком позирала на всіх:
— А вот скажите, — мружилася вона, готова враз приголомшити всіх присутніх, — почему это луна не из чугуна?
— Почему, бабушка? — мусили всі хором, виказуючи глибоке здивування, запитувати її, інакше-бо вона страшенно ображалася. — Почему? Вот уже не можем себе представить.
— А потому… — тріумфуючи виголошувала баба, — что на луну надо б много чугуну…
Після того вона гордовито зводилася, кликала всіх своїх котів і на чолі котячої зграї демонстративно йшла до себе.
Котів у баби було постійно не менше дев'яти штук. Вони проїдали все батькове утримання, всі мамині приробітки і все те хазяйство, яке намагалася мама утворити. Коти дерли курчат, перекидали і розбивали глечики з варенням і сушенням, знищували всі запаси в комірці, жерли миттю все, що зоставалося на столі бодай секунду неприбраним. Мамине в'язання вони розпускали, мамині нитки плутали, на кожну забуту м'яку річ вони гадили. Крім того, вони постійно потрапляли в липкі мухомори, і тоді в квартирі зчинявся дикий шарварок. Загорнувшись в мухомора, з несамовитим репетом кицька качалася по підлозі, всі інші її одноплемінці, б'ючи посуд, перекидаючи вазони і трощачи статуетки, розліталися по всіх шафах і комодах, всі мешканці, віддавлюючи один одному ноги, металися по кімнатах, ловлячи злощасне створіння, а баба, скочивши на стілець і підібравши спідниці, тупотіла ногами і верещала смертним вереском.
Потім, коли кіт уже був уловлений, мухомор одірваний і липучку відмито нашатирним спиртом, — Юру ставили носом у куток. Над ним завжди висіла підозра, що то він навмисне садовить котів у мухомори. Це було трагічне непорозуміння. Навдивовижу Юра сам дуже любив котів і ніколи не дозволив би собі зробити такої до них нечемності. Правда, то були не просто коти, а коти бабині, отже, якимсь способом дошкулити їм було варто, одначе з Юри цілком вистачало інколи наступити котромусь на хвіст, облити водою або дмухнути крейдою в ніс.