Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Ми все це знаємо! — враз закричали матрос, білий ведмідь і червона троянда.
— Царська Росія — це й є мерзенний маскарад! — закричав хтось, кого не було видно. — Геть всякі маскаради і маски!
— Господа! — зойкнув директор. — Я вимагаю припинити і…
«Ф-ф-ф-фа!» — з тихим шелестом шурхнула вгору пака маленьких білих папірців і зразу ж розсипалася, немов пластовинням снігу. Білі паперові квадратики, завбільшки з сторінку словничків, попливли, посипались, війнули в повітрі на голови і на плечі юрбі.
— Товариші! — гукнув знову хтось невидимий. — Прочитайте правду і не будьте дітьми!
— Господа! — знову закричав директор, і вже коло нього иа площадці було кілька педагогів, між ними й Юрин батько; два сторожі збігали вниз по сходах, і передні маски подалися назад, бо, очевидно, їх мали зараз хапати руками. «Бемц!» — щось брязнуло в кутку за залізною грубкою. Тієї ж секунди враз засмерділо так страшно і нестерпно, що всі застогнали і натовп забився, затоптався, завирував.
— Обструкція! —
З криком, галасом і сміхом всі товпилися швидше геть. На порозі зчинився вереск — когось придавили. Хтось розбив вікно, війнуло вітром — сморід зразу поменшав — ціла лавина кинулася плигати через вікно.
Два сторожі топталися ззаду, хапали за спини, за коміри, за штани — їх били по руках, кусали пальці і видиралися.
В актовому залі на другому поверсі, серед вінків живих квітів по стінах, серед гірлянд триколірних прапорців та барвистих китайських ліхтариків, під портретом государя імператора Миколи Другого [93] куняв самітний тапер, запрошений для танців з «дома призрения слепых, глухих и немых». Йому було нудно самому і без діла. Одним пальцем він награвав стиха нову варіацію польки-кокетки…
93
Микола Другий (1868–1918) — останній російський імператор (1894–1917), син Олександра III. Перебував під впливом реакційних політичних і релігійних діячів, авантюристів. За його правління Росія програла російсько-японську війну (1904–1905), з 1907 р. стала членом Антанти. В ході революції 1905–1907 рр. був змушений погодитися на створення Державної думи і проведення столипінської аграрної реформи. За його правління Росія прийшла до катастрофічного стану в першій світовій війні. Скинутий Лютневою революцією. Розстріляний за рішенням Уральської обласної ради.
Юра був дома перший і вже сидів у мами на колінах. Розповідаючи, він майже непритомнів від захоплення і переживань. Брат із сестрою топталися довкола, заздро позираючи Юрі в рот, мамі в очі і намагаючись докинути слівце і від себе. Але Юриного голосу, відомого в родині під назвою «ієрихонської труби» [94] , вони і вдвох перекричати не могли.
Потім прибіг батько. Він не міг дихати, він давився, патлав бороду і розмахував руками.
— Ах, ти вже знаєш! — він був розчарований, що Юра випередив його. — Дайте мені склянку боржому, я більше не можу! Нуте-с… Обормоти! — раптом зареготав він. — Молодці! Го-го-го! Коли в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році, в двадцять п'яті роковини смерті Шевченка, ми робили демонстрацію… [95]
94
… «ієрихонської труби»… — За біблійною легендою, стіни Ієрусалима впали від звуків труб завойовників (ієрихонських труб). Вживається в значенні: надто гучно, голосно.
95
Коли в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році, в двадцять п'яті роковини смерті Шевченка, ми робили демонстрацію… — В «Автобиографии» Ю. Смолич писав, що за батьком, Корнелієм Івановичем, «еще со студенческой скамьи тянулась незначительная «неблагонадежность» (за участие в демонстрации по поводу 25-летия смерти Шевченко), и его назначали преподавать только в гимназии заштатных городков» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 369).
Він раптом зірвався і побіг.
— Корнелій! Куди ж ти?
— Я побіг. Там затримали чоловік з двадцять. Ми зараз будемо садити їх в карцер!.. Годин по двадцять на брата закатаємо, остолопам! Го-го-го-го!..
Він хряпнув дверима і побіг. Потім задеренчав дзвоник з парадного. На порозі з'явилася ставна жіноча постать і перед нею трійця маленьких.
— Олено Адамівно! Ви дозволите на вогник до вас?
— Пані Бржонковська! — мати була здивована вкрай. Пані Бржонковська, дружина управителя маєтків графині Браніцької, ніколи не заходила, та й, власне, з батьком і мамою знайома не була. Вона первувала в колі місцевої аристократії і товариством учителів та інших чиновників гребувала. — Заходьте, заходьте, пані Бржонковська! Це така приємна несподіванка! А оце, значить, ваші малята?
— Броніслав, Зося і Юзек. Ах, у вас тут так мило! Це у вас казенна квартира? Ах, учителівство так злиденно проживає… Але ж ви, Олено Адамівно, здається, училися в інституті шляхетних дівчат [96] . Чи так?
— Сідайте! — сказала мама тихо. — Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя… [97]
— Ви вже знаєте, ви вже чули, яка мерзота, яка ганьба?! Вони зробили обструкцію! Я нічого не знала, приїхавши, і відіслала коней до дванадцятої. Тепер мені просто нікуди подітися! Я зайшла до вас. Моїм малятам так хотілося покрасуватися на балі! Ах, бідні мої малюки! Броню, Зосю, Юзю! Гдзє ти, дзєцко? Ходзь тутай! Ви можете побавитися з учителевими дітьми — я дозволяю…
96
Інститут шляхетних дівчат — середній закритий навчально-виховний заклад у дореволюційній Росії для дворянських дочок (відкрився з другої половини XVIII ст.).
97
Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя… — В «Автобиографии» Ю. Смолич писав: «Мать моя (Олена Адамівна Смолич. — Н. І.) была преподавательницей со званием «учительницы народных школ», которое она приобрела, закончив Киевский институт благородных девиц, куда — вопреки происхождению — была принята согласно существовавшему тогда положению о бесплатном казеннокоштном обучении как дочь героя обороны Севастополя 1854–1855 годов. Это звание в третьем колене «внук героя обороны Севастополя», — предоставляло и мне с братьями и сестрами право бесплатного учения в любом (даже привилегированном) низшем, среднем и высшем учебном заведении» (Советские писатели, Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 368–369).
— У нього на черевику дірка… — сказав найменший, Юзек.
Дірка на черевику в Юри справді була, і мама тяжко почервоніла.
— Ідіть! Ідіть! — кинулася вона. — Справді! Діти, забавте ж ваших гостей! Олег, Марусю, Юрку!
Броніслав, Зося і Юзек були ще в маскарадних костюмах. Броніслав був у шатах середньовічного рицаря з білим орлом на мідному шоломі і з біло-малиновим шарфом через плече.
На ньому була мов справжня, зіткана з химерного тонкого залізного дроту кольчуга, і він погордливо спирався на довгий блискучий меч. Було йому років тринадцять. Панна Зося була молодша на два роки. Її зодягнуто точнісінько так, як намальовано Марину Мнішек [98] в суворінському виданні [99] повного зібрання творів Пушкіна. На грудях у неї блищали разки намиста з щирих самоцвітів. Найменший, Юзек, був, може, на рік старший від Юри. Його прибрано в національний польський шляхтицький костюмчик: конфедератка, кунтуш, рукави, сколоті на спині. Крім того, він мав маленькі чобітки з манюсінькими срібними острогами, а при боці маленьку справжню шабельку, виложену сріблом і поцяцьковану різними коштовностями. Юрі заскімлило під серцем люттю і образою — він тяжко заздрив на меч і шабельку.
98
Марина Мнішек (бл. 1588 — бл. 1614) — політична авантюристка, дочка польського магната. Дружина Лжедмитрія 1 і Лжсдмнтрія II. Видана яїцькими козаками російському урядові. Померла в ув'язненні.
99
… в суворінському виданні… — тобто виданні Олексія Сергійовича Суворіна (1834–1912), російського буржуазного видавця і журналіста.
— Які у вас паршиві покої! — перша порушила ніяковість, що запанувала між не знайомими ще дітьми, коли вони зосталися в кімнаті самі, панна Зося і закопилила губку. — І нема красивих меблів. А на підлозі треба, щоб лежали килими і хутра… У вас є кукли? — поцікавилася вона в Юриної сестри. — Ні? Хіба ви будете суфражисткою? В окулярах і синіх панчохах?
Броніслав у гімназії був старший від Юриного брата иа два класи і тому вважав за нижче від себе помічати його присутність в кімнаті. Він всадив вістря меча в щілину між дошками у підлозі, розкопирсав її і, ні до кого не звертаючись, процідив крізь зуби:
— Котрий з кишаків побіжить до батька в кабінет і принесе мені сигару! Мені щось скортіло запалити, я перехвилювався. Що? У вашого батька нема сигар? Мій татко палить тільки гавани, по десять карбованців одна. Він скурює на день штук двадцять і ще, крім того, всіх, хто до нього приходить, частує. А англійських люльок у вашого батька теж нема? Ні, простих цигарок я не палитиму. Вони ж, мабуть, з дешевого тютюну?..
— Хочеш, — запитав Юра в Юзека, — ми підемо на кухню, там наша кицька привела шестеро котенят? Такі манюні-манюні, і тільки вчора почали бачити!
— На кухні хлопи, — пропищав Юзек і напиндючився. — До хлопів не годиться ходити.
— Чому?
— Бо не годиться.
Юра не зрозумів. Помовчали.
— А навесні я все одно втечу у пампаси, — заявив тоді Юра. — Ти знаєш слюсаревого Казимирку? В нього є справжній череп самого Кочубея.
— Кочубей також був хлоп.
— Він був полковник і великий поміщик. Пушкін каже, що «его луга необозримы, там табуны его коней пасутся вольны, нехранимы».
— Все одно, татко казав, що він з хлопів. А хто такий Пушкін?