Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Втім, з писанням віршів чомусь зразу не клеїлося. Юра вирішив: це тому, що він ще не всього Пушкіна знав напам'ять. Заховавши перший вірш якнайдалі, щоб ніхто часом не побачив його, Юра взявся завчати напам'ять Пушкіна вряд по суворінському виданню повного зібрання, а тим часом перейшов на прозу. Він вирішив написати роман на три частини — «Юрій Немо, малолітній Шерлок Холмс». Назва була вже кілька разів переписана начисто, сторінки в «загальному зошиті» розмічені, свіжого синього чорнила «Алізарін» налито
Втім, з мрією про своє письменництво Юра розлучитися вже не міг. Він вирішив — раз не виходить поки що насправді, то варто робити все це бодай «немовбито». Він роздобув півстопи доброго паперу № 6 фабрики Паскевича, тонкого картону, різноколірного глянцевого паперу і обрізків чорного коленкору. За день була зшита і склеєна перша книжка, — звичайно, не така гарна і акуратна, як ті, що стояли в батьковій шафі, але ж справа була не в цьому, а в тому, щоб записувати й описувати все те, що він сам бачив і що чув від старших людей. А тим часом Юра брав якусь книжку — не читану ще і неодмінно «дорослу», а не дитячу, — розгортав її, клав перед собою, вмочав перо в чорнило і починав її переписувати до себе, в свій змайстрований зошит. Так були переписані «Князь Серебряный» графа Толстого [110] і «Вершник без голови» Майна Ріда. Це була надзвичайна гра! По-перше, як це невимовно приємно водити пером по чистому гарному папері, ще й в книзі, якути зробив власними руками! Як втішно виводити окремі закарлючки, складати з них мереживо і знати, що це не просто собі якісь німі візерунки, а слова, на які кожний тільки гляне, — зразу ж зрозуміє те ж саме, що, щойно глянувши й написавши, зрозумів і Юра. Це було надзвичайно!.. Крім того, сідаючи до писання, Юра ніколи не перечитував наготовлену книжку, отже, кожний новий рядок захоплював його змістом, манив далі, вів уперед. Рука писала хутко-хутко, от-от наздоганяючи слова, в грудях ставало затишно, мило й спокійно. Блаженна радість розливалася в Юринім єстві — такий схвильований патетичний спокій. Щастя, яке відчував Юра від своєї потаємної гри, він ніколи б не виміняв ні на що інше. Від писання його не можна було звабити ні грою в розбійників, ні свіжим випуском Ната Пінкертона [111] , ні новою програмою в кіно. Коли книгу переписувалося до кінця, то це вже не були романи графа Толстого чи Майна Ріда — вони були Юрині…
110
«Князь Серебряный» графа Толстого. — Йдеться про Олексія Костянтиновича Толстого (1817–1875) — російського письменника, автора історичного роману «Князь Серебряный» (опублікований 1863 p.).
111
Нат Пінкертон — герой бульварної літератури про детективів і сищиків, ім'я якого походить від імені американського сищика А. Пінкертона, котрий в 1850 р. заснував приватне розшукне агентство.
Отже, Юра притиснув носовичком в кишені двадцять три карбованці тридцять дві копійки, належні бабі, сів до столу і присунув до себе зошит і перо. Він писав правою рукою, а лівою гортав сторінки і раз по раз торкався кишені з грішми. Втім, за кілька хвилин він за кишеню забув. Рука шпарко бігла по лінійках сторінок, слова вишиковувалися стрункими шеренгами, корнет Печорін стояв навколішки і освідчувався в коханні княжні Мері [112] , в грудях у Юри вже накручувалося тремтливе і радісне піднесення. Він вже потроху починав наспівувати, він вже йорзав на стільці, він уже ковтав повітря рвучко і хапливо. Він писав, він сам вигадував те, що було в книзі попереду, він плавко й струнко викладав все це словами на папері, він вже був письменником, Лермонтовим, графом Толстим, О. С. Пушкіним. Юра сам вже був «героєм нашего времени». Княжна Мері поклала Печоріну голову на плече, і Юра її любив ніжно і пристрасно — на все життя, до згуби, до самопожертви.
112
Печорін, княжна Мері — головні персонажі роману Михайла Юрійовича Лермонтова (1814–1841) «Герой нашего времени» (1840).
Він теж разом з Печоріним простяг руку і поклав її Мері на талію. Але права
Юра зірвався, пошпурив перо і прожогом вискочив у передпокій. В передпокої нікого не було. Серце Юри колотилося як несамовите. Воно могло, мабуть, розбити груди і виплигнути на брудну підлогу. Миттю, вихором, але навшпиньках, Юра перестрибнув через передпокій. Він розчахнув двері і став на порозі бабиної кімнати.
Ах! Баба стояла там, посередині, скликаючи котів. Вона щойно повернулася з вранішньої прогулянки.
Але Юра захолов, вмер тільки на одну секунду. Другої секунди він вже стояв перед бабою, заломивши голову догори — просто їй в лице.
— Бабо! — пропищав Юра, мов придавлена миша, затинаючись. — Бабонько! Ви, як ішли, впустили вашу пенсійну книжку на підлогу, і ось з неї висипалися всі ваші гроші. От. Двадцять три карбованці тридцять дві копійки. Перерахуйте, будь ласка, — я й копійки не взяв…
Юра вибіг мерщій надвір і, ледве стримуючи голосний плач, щодуху побіг у найдальший закуток саду. Сльози рясно текли по щоках і просто за комір.
В найдальшому закутку — за гімназичною лазнею, в бузиннику, аж під парканом, за яким вже було подвір'я поштового чиновника, колезького асесора [113] Бови, — Юра насамперед гірко виплакався, вилив всі сльози, які тільки були під горлом. Червоненький будиночок Бови — одноповерховий з маленьким мезоніном на два вікна — був просто перед застеленими слізьми Юриними очима, і Юра не міг одірвати погляд свій від цих двох звабних, надзвичайних вікон. На них були жовті фіранки, і вони тихо колихалися від благенького літнього вітерцю. На жовті фіранки у вікнах мезоніна будиночка колезького асесора Бови Юра дивився щодня, навіть в дощ, невідривно годину, ба й дві…
113
Колезький асесор — у Росії чин у державних установах, у губернському управлінні, відповідав чину майора, згодом капітана. Був встановлений Табелем про ранги в 1722 р.
Потім Юра побрів за сарай. В тісному притулку між сараєм та парканом, спираючись ногами на стінку сарая і на паркан, Юра видряпався під самий дах. Там він зіщулився і пірнув у щілину під стріху. Це був хід на горище. Крізь сміття, павутиння й порох Юра навкарачках пробився аж у другий його кінець. Там стояв великий старий кошик, і Юра відкинув його поламану покришку.
В кошику було: торбинка з сухарями, бляшанка з варенням, пляшка з олією, великий садовий складаний ніж, кишеньковий електричний ліхтарик з батареєю, сплетена з мотузок драбина завдовжки сажнів три, пістолет, зроблений з вистріленого патрона, баночка з чорним порохом, жменя олов'яних пломб, порубаних на дрібні гострі шматки, і, покриваючи все, великий, чорний, з широкими крисами фетровий капелюх.
Юра заклав пістолет за пасок і уважно передивився всі речі. Варення він понюхав, чи не закисло, сухарі обмацав, чи не запліснявіли, на мотузяній драбинці спробував всі зашморги та вузли, чи дебелі, ліхтариком присвітив, чи світить батарейка і чи не треба підлити нашатирю, порох потрусив перед очима, чи не змокрів? Пороху було мало, шроту зовсім не було, бракувало ще карти, компаса і барометра. Гроші були потрібні Юрі до зарізу.
Світло з горищного віконечка спадало на Юру довгим лезом, і він стояв у вузькому промінні, сам із себе дивуючись, який же він схожий на старого морського вовка. Або — на «героя нашего времени», якщо стати лівіше, задумливо спертися на крокву і насунути на очі оцей чудовий чорний капелюх…
Юра зачинив кошик. Додому треба було ще повернутися.
Але раніше, ніж вийти з притулку, Юра нишком визирнув і уважно роздивився праворуч і ліворуч, наставивши комір тужурки. Це було, звісно, ні до чого — і так було видно, що в дворі нікого нема, поставлений комір не затуляв і підборіддя, а вихід з-за сарая і з клозета все одно був один, і поява звідти людини аж ніяк її не компрометувала. Дарма, Нат Пінкертон завжди визирав саме так перед тим, як звідкілясь вийти, і Юра вважав це обов'язковим і для себе.
Перед обідом раптом з'явився Володька. Він тримав руки в кишенях і посвистував. Під пахвою в нього були якісь книжки — адже за якийсь тиждень мали вже початись і уроки. Володька, довго і нарочито голосно — поки їх могли почути з сусідньої кімнати — пояснював Юрі, що в цьому році у них проходитимуть з арифметики, руського язика і закону божого. Від усього серця він радів з того, що цього року, в першому класі, будуть вже викладати в них і довгождану географію, зокрема і про океани та материки. Коли ж у сусідній кімнаті не зосталося нікого, Володька визирнув у вікно і секунду послухав під дверима, злігши долі на живіт. Тоді нахилив до себе Юру і ледве чутно прошепотів йому на вухо: