Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Все готове!
Після того він звівся, заклав руки до кишень і, байдужісінько насвистуючи, одначе таємничо поводячи бровами, зник.
Під час обіду з бузинника під будинком колезького асесора Бови засвистів Ванька. Юра кинув ложку з борщем і мерщій вискочив у двір. Ванька був босий і без шапки. Він роздивлявся навкруги, вбираючи голову в плечі, вигинаючись і застережливо тулячи палець до губ. Очиці його таємничо зиркали назад, на мезонін будинку Бови. Довкола ген нікого не було, але Юра вхопив Ваньку за руку і потяг за ріг. Там, ще раз проробивши всю процедуру таємничої обережності, Ванька нарешті вийняв з вуха невеличку паперову кульку, розгорнув її і, розгладивши на коліні, мовчки простяг Юрі. Невправною, малограмотною Ваньчиною ж рукою там було надряпано: «Рівно о дванадцятій».
Юра озирнувся. Жовті фіранки на правому вікні мезоніна тріпотіли, і, здається, поза ними
Після обіду мама раптом оголосила, що до міста приїхав звіринець з мавпами, леопардами і ведмедями, і вона вирішила зробити дітям утіху і повести їх туди.
Серце Юрине стислося. В звіринці Юра ніколи не був, і це була мрія цілого його попереднього життя. Мавпи, леопарди, ведмеді! А може, й жирафи та слони? Юра гірко і трагічно посміхнувся: і чому це в житті завжди так; що маєш вимріяне аж тоді, коли воно вже стає тобі непотрібне?
Юра сказав, що він хворий, і зостався дома.
Коли всі пішли, Юра вийшов у передпокій і прислухався. Батько ліг спати, баби теж не було — вона пішла по свій шоколад. Дружно нявчали заперті коти.
О дванадцятій Юра з'явився з-за сарая з саморобним рюкзаком за плечима. Попід парканом він тихо скрадався в напрямі до бузинника і будинку Бови. Чорний ширококрисий мамин капелюх був для Юриної голови завеликий і все норовив зсунутися до самісінького підборіддя.
За рогом Юра спинився, щоб перевести дух. Це було невимовно трудно — адже він був один, довкола була чорна ніч, попереду було тільки невідоме — було страшно, як ніколи.
Рішучість, відвага та все інше тікали й зникали просто на очах. Ще хвилина, і Юра — це він чудово відчував — злякається остаточно. Цього не можна було допустити. Треба було вживати рішучих заходів.
Юра відсунув капелюх з лоба і миттю озирнувся навкруги. Довкола були тільки чорні тіні кошлатих бузинових кущів. Юра насунув капелюх на лоба і урочисто підніс руку догори:
— Браття-експропріатори! — прошипів він. — Сьогодні наша ложа вчиняє перший акт експропріації. Нехай він потрясе уми і серця всього презренного людства. — Бузинник стояв тихий і мовчазний. — Брат Юрій, ви готові?
— Го… готовий… — хотів відповісти Юра, але всередині все похололо і немовби щось обірвалося. — Готовий. — Мамин капелюх все ліз на очі, і не можна було зробити жодного руху щелепами, щоб не накритися ним до підборіддя. — Звісно, готовий! — Це ж вирішено раз і назавжди. Без неї життя далі неможливе. Інакше він поїде на Балкани і там загине смертю хоробрих за волю братів-слов'ян…
— А мама?..
Голова похилилася, і чорний мамин капелюх впав долі. Про маму не треба було' згадувати. Юра оступився і придавив ногою тулію капелюха. Бо ж згадка ця відразу паралізувала все. І рішучість, і відвагу, і наміри ложі експропріаторів. І роздирала Юрину душу надвоє. Юра знесилено сів долі і знову ж на капелюх — тепер вже тулія була розчавлена зовсім. Бідна мама! Як же вона сама? Хто її захистить?! Юра метнувся назад. Він же був маленький, бідний, і його треба було захистити. Назад!
Ні, Юра вже був великий. І ні в якому разі не малий. Крім того, він вже все одно далі не може. Треба вперед!
Юра спинився. В груди набрав повно повітря. Очі він заплющив і повернувся лицем на схід, де саме зводився над горизонтом великий червоний і щербатий місяць.
— Я хочу це зробити… — прошепотіли його бліді й змертвілі вуста, — я зроблю це… Я вже зробив!
І раптом Юра й справді зробився сміливий, хоробрий і рішучий. Він копирснув зім'ятий капелюх ногою, кинув долі рюкзак і вийняв з кишені електричний ліхтарик. Потім в два стрибки був уже біля паркана до подвір'я Бови. Два чорні з мезоніна вікна стояли якраз проти Юри над парканом. За поясом в Юри стирчав пістолет з гвинтівкового патрона і великий складаний садовий ніж, в лівій руці він тримав згорнуту мотузяну драбину. Правою він підніс високо над головою ліхтарик, скерував його просто на мезонін і коротко, на одну лише мить, увімкнув світло. Потім — ще. І ще. Раз по раз три рази.
Тої ж секунди віконниця в мезоніні рипнула, і з тихим шелестом розчинилося праве вікно. Юра аж закусив губу, і сльози розчарування бризнули з його очей — він так сподівався, він так вірив, що все буде тихо, вікно не відкриється і на його знаки не зверне уваги ніхто. Але вікно розчинилося, і по стіні спустилася мотузка з камінчиком на кінці. Так, як і було умовлено через Ваньку.
Машинально Юра перестрибнув через невисокий паркан. Машинально він налапав на стіні кінчик мотузка. Машинально прив'язав його до першого щабля мотузяної драбинки. Страх стискав Юрі серце. «Непоправно,
Час утекти ще був. Плигнути через паркан назад у бузинник і прожогом накивати додому — він міг би встигнути. Але Юра не зробив цього.
В цей час з вікна вздовж по стіні, шукаючи щаблів драбинки, з'явилися дві ноги. Потім вони сперлися, і тоді з'явилися спина, плечі і голова. По драбинці вниз спускалася невеличка дівчинка. Їй, як і Юрі, було не більше як років дев'ять-десять. Вона сплигнула на землю і нерішуче спинилася перед Юрою. В руках у неї був вузлик. Юра стояв як нень непорушний, задерев'янілий. Драбинка бовталася вздовж стіни. Подув вітерець — і віконниця угорі рипнула. Дівчинка швидко і боязко поглянула туди. Юра не міг ворухнутися. Його ноги, руки, весь тулуб належали комусь іншому. Дихання и Юри теж спинилося. Треба було рушати з місця, йти геть, бігти, тікати наосліп — Юра не міг ворухнути й пальцем.
Дівчинки роздратовано, нетерпляче топнула ногою.
— Ну? — прошепотіла вона, ляскаючи зубами. — Ну?
— Я хочу зробити… Я зроблю… Я вже зробив…
Всі сили враз повернулися до Юри назад. Він мало не заридав ревно від радості й щастя. Він упав на ліве коліно і простяг руки до дівчини:
— Вассо! Дамо серця мого! Я вас шалено кохаю!
— Ах! — зітхнула дівчинка, затуливши лице руками.
Місто кінчалося кладовищем, далі були глинища і за ними стара покинута цегельня. Власне, від цегельні зосталися самі спогади — димар, одна заіржавіла вагонетка і зогнила собача буда. Щодо глинищ, то й вони вже давно поросли бур'янами й завалилися. Вже років з кілька сюди не заходив і не зазирав ніхто. Крім Володьки з Юрою і Ванькою, звичайно. Тут в одному з схилів, ще навесні, бавлячися в розбійників і піратів, вони викопали собі зовсім непогану печеру. Вона мала тісний вихід назовні, але всередині була завбільшки з добру комору. Її й було наготовлено тепер для Юри з Вассою.
В печері було повно свіжого сіна, стояв глечик з водою, а під сіном було сховано десятків зо три Нат Пінкертонів, Нік Картерів [114] , Шерлок Холмсів [115] та руського сищика Путіліна [116] . Окремо — перев'язані блакитною стрічкою від шоколаду, сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса» [117] .
Місяць уже зійшов і світив простісінько в отвір печери. Це було дуже неспокійно й моторошно. Юра сидів на порозі і, не відриваючи очей, вдивлявся в похмурі зелені тіні на дні та по схилах глинища. Господи! Там, здається, хтось ворушився і скрадався сюди. Але хмарка набігла на місяць, і моторошні тіні пропали: ніхто не ворушився, ніхто не скрадався, довкола були знайомі до останньої грудки кладовищні глинища. Васса забилася в самісінький куток і сиділа, тремтячи всім тілом і цокаючи зубами.
114
Нік Картер — герой бульварної літератури про сищиків та детективів, яка виникла в США і здобула велику популярність в Європі, зокрема в Росії (у петербурзькому видавництві «Развлечение» в 1907–1908 pp. вийшло 6 млн. примірників книжок про пригоди Ніка Картера).
115
Шерлок Холмс — тут персонаж бульварної літератури про сищиків та детективів, не має нічого спільного з героєм багатьох творів англійського письменника Артура Конан Дойля (1859–1930) Шерлоком Холмсом.
116
… руського сищика Путіліна. — Йдеться про героя так званої «сищицької» літератури, яка виходила великими тиражами в дореволюційній Росії.
117
… сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса». — Йдеться про низькопробне «пригодницьке» чтиво, розраховане на підлітків. Видавалося великими тиражами в дореволюційній Росії.