Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Що? Ага, сіль.
Серце Сербина билося дужче і дужче.
— Катря… тихо прошепотів Сербин, немовби там, за вікном, дівчина могла його почути. Але ні! Саме тому і шепотів Сербин, що знав напевне, що там, за зачиненим вікном, дівчина почути його ніяк не може.
Сербин відхилив хвіртку і прослизнув у двір. Назустріч йому з ґанку почулося загрозливе гарчання.
— Карачун! Пс-с-с! — прошепотів Сербин, і добрий собака, впізнавши сусіда, ласкаво відстукав своє привітання хвостом по дошках помосту.
Сербин перестрибнув низенький штахет і опинився в палісаднику. Його зустріли клумби, залиті хвилями збляклих кольорами й млявих пахощами, але таких чарівних ніжністю ліній і рисунка, осінніх квітів. Їх виковали дбайливі рученята прекрасної Катрі. Голова Сербина наморочилася. Він нахилився над грядкою хризантем і протяг до них тремтливу руку. Квіти немов самі потяглися до рук і раптом з пітьми грядки обпекли їх коротким, гарячим і шорстким доторком.
Злякано здригнувшись, Сербин одсмикнув руку назад. Кропива? Незайманиця? Чи, може, гадюка?
Але тривога була фальшива. То був просто Карачун. Він стрибнув у палісадник слідом за Сербиним, поліз на грядку і попік Сербину руку своїм гарячим, шершавим собачим язиком.
За півхвилини два десятки червоногарячих айстр були вже зірвані. Се-рбин поспішив назад. На ходу він швиденько обкусував стеблини, рівняючи квіти в букет. За браком мотузочка він зв'язав цей букет стеблиною двадцять першої, білої хризантеми. Її голівка ніжно звисла з боку букета, немов коштовна застібка, немов та ніжна біла чистота, яка вершила палкість червоногарячого юнацького кохання…
Сербин підстрибнув і, вхопившись за лутку вікна, підтягся на руках. Букет він тримав у зубах. Карачун також подерся за ним на вікно і, дряпаючи лапами поперед Сербина, тикав своїм холодним і ласкавим собачим носом Сербину під коліна. Сербин простяг руку, вхопив склянку, що стояла біля графина, і встромив туди свою скромну, але неоціненну офіру богині краси. Голова Сербина пішла обертом. Йому здавалося, що він зараз помре.
І раптом сталося щось страшне. Там, за дверима, що вели сюди, до Катриної кімнати, зненацька сплеснув і забринів голос. Катря співала. Вона, повечерявши, йшла спати і співала. От вона взялася за ручку дверей, і двері тихо рипнули.
Что за педант наш учитель словесности, Слушать противно его: Все о труде говорит да о честности, А про любовь ничего…Серце Сербина йокнуло з жаху і впало кудись у безодню, у прірву. І слідом за своїм перестрашеним серцем упав і сам Сербин — з лутки вікна простісінько на спину бідолашному Карачунові. Так падає налите яблуко, коли його зриває поривом раптового вітру. Сердешний собака жалісно заскавчав.
Не тямлячи себе, Сербин викотився у хвіртку, перебіг вулицю і побіг щосили. Немовби всі жахи життя і смерті гналися за ним. Кров його шалено пульсувала, і п'ятки ляскали нижче купера.
Але за ним ніхто не гнався. Тільки Карачун заходився довгим, здивованим і обуреним гавкотом. Катря Крос стояла темним обрисом в ясному чотирикутнику вікна. Вона то виглядала у двір, то поглядала на букет. Брівки її були зведені здивовано, але щічки шарілися густим дівочим рум'янцем.
ВІЙНУ ОГОЛОШЕНО!
Репресії почалися другого ж ранку.
Після молитви Вахмістр оповістив учнів трьох старших класів — п'ятого, шостого та сьомого, що за згодою батьківського комітету ці класи виділені на особливе становище і до них буде застосована надзвичайна програма дисциплінарного виховання. На восьмий клас ця програма не поширювалася. Восьмому класові лишалося півроку до закінчення, а в зв'язку з війною щось поговорювали про прискорений випуск.
В зовсім категоричній формі Вахмістр заявив, що нахабний злочинець так чи інакше буде виявлений. А виявлений буде вигнаний за Парчевським і його компанією. Тим часом, поки він не буде виявлений, всі три класи щодня зоставатимуться in corpore [172] на дві години без обіду. Крім того, поки не буде виказано злочинця, всім учням трьох старших класів дозволялося ходити по вулицях не до сьомої, а лише до шостої, як учням перших трьох класів: підготовчого, першого й другого.
172
У повному складі (лат.). — Ред.
Вчинком Кульчицького всі були незадоволені. Мало хто захищав його. Загальна товариська думка рішуче засудила його дурне «молодецтво». Але, звісна річ, не виникало й думки про те, щоб його виказати і тим звільнитися від важких, дошкульних репресій. Виказати товариша — це було абсолютно неможливо, просто неприродно з погляду гімназиста. Вчинок товариша можна осудити, можна накласти на товариша якусь товариську кару й покуту, можна побити його, але виказати — ні! Це була справа честі й чесності. Не виказували навіть «перші учні». Навіть відомі з молодших класів «навуходоносори» — і ті після третього чи четвертого класу остаточно позбувалися свого пороку, гірко навчені за навуходоносорство в молодших класах. З цього погляду Кульчицький міг бути цілком спокійний. Його не викаже навіть сам перший учень Едмунд Хавчак, боягуз і підлипайло.
Історія гімназій нашого часу знає страждання цілого класу за провину одного як явище звичайне і буденне. І страждання цілого колективу за одного виховували провинця, як ніяка дисципліна, ніяка кара і репресія. Особливо, коли покритий вчинок товариська думка сама засуджувала. Адже в такому разі цей звичайний вияв товариської етики доводилося приймати як милостиню. Здебільшого провинці не витримували. Провинець ішов до начальства і сам признавався в своєму злочині, просячи звільнити від кари цілий товариський колектив.