Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Справа в тому, що Репетюк щойно остаточно вирішив розпорядитися своєю дальшою долею. Він вирішив з гімназією покінчити й піти самому, поки його не вигнали з кондуїтною атестацією. Мавши сімнадцять років, він вирішив забрати документи і (гаразд, що батьків його тут не було й жив він на учнівській квартирі), сфальшувавши згоду батьків, податися до армії вольнопьором другого розряду.
«Гімназію, — втішав він свої мимовільні потаємні жалкування, — я завжди встигну закінчити й після війни. І тоді до мене, колишнього військового, а може… — серце солодко завмирало, — а може, й героя, хай тоді посміють ці сеньйори так до мене ставитися. Я скажу: «Сер, де ви були, коли я за вас кров проливав на фронті? Я герой, мілорд, а ви тилова криса й жалюгідний директоришка провінціальної гімназії!»
Репетюкові аж перехопило дух, і він мусив на мить спинитися, щоб не задихнутись.
Макар мусив спинитися теж. Він майже не впізнавав Репетюка. Складка на його штанах була бездоганна, як ніколи, золоте пенсне полискувало особливо хвацько. Гостре
Репетюк і Макар простували зараз до бібліотеки. Репетюк вирішив іти до армії, і треба було повернути книжки до бібліотеки. Репетюка турбував не стільки самий обов'язок повернути взяту книжку, як три карбованці застави, які можна було одержати назад. Щодо Макара, то до бібліотеки він ладний був іти коли завгодно і з ким завгодно. Та й наспів час і йому замінити книжки. Ніцше, Бокля й Дарвіна можна було віддати. Треба було пошукати Фіхте [175] , Гегеля [176] , Шопенгауера [177] . Взагалі ж Макар мріяв десь роздобути (в нашій бібліотеці цього не було) Платона [178] , Арістотеля [179] і Декарта [180] .
175
Фіхте Йоганн Готліб (1762–1814) — німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.
176
Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770–1831) — німецький філософ-ідеаліст, у його вченні діалектичний метод суперечив догматичній системі.
177
Шопенгауер Артур (1788–1860) — німецький філософ-ірраціоналіст представник волюнтаризму. Песимістична філософія Шопенгауера особливо поширилась в Європі у другій половині XIX ст.
178
Платон (428 або 427 до н. е. — 348 або 347) — давньогрецький філософ-ідеаліст. Вчення Платона — перша класична форма об'єктивного ідеалізму.
179
Арістотель (384–322 до н. е.) — давньогрецький філософ і вчений. Вихователь Александра Македонського. Основоположник формальної логіки.
180
Декарт Рене (1596–1650) — французький філософ, математик, фізик і фізіолог.
І от, коли Макар з Репетюком уже майже підійшли до бібліотеки, яка містилася в павільйоні старої вокзальної будівлі, тут же, на території залізничної колії, їхню увагу спинила юрба людей біля паровоза, віддалік на сусідній колії, проти вокзального перону. З юрби чути було схвильовані вигуки, суперечку і чийсь начальницький голос, що порядкував.
Коли Репетюк з Макаром підбігли близько, натовп якраз розступився і з нього двоє носильників вивели під руки юнака. У юнака підгинались ноги, він заточувався, падав — півпритомний, півживий. Він був такий блідий і жовтий, що Макар з Репетюком не зразу впізнали в юнакові Шаю Піркеса. Вони кинулися до нього, нарешті впізнавши.
— Піркес!
— Що вам, Піркес!
— Ти живий?
Піркес звів на товаришів мутні, півмертві очі.
— Не я… Грачівський… він там… сам…
Перед паровозом, впоперек рейки, на два кроки спереду, лежала невиразна, безформна купа. Її не можна було й розгледіти з першого погляду. Далі, зовсім осторонь, лежав денцем донизу гімназичний кашкет. Синій кашкет з білими кантами та срібним гербом спереду — дві пальмові гілочки та ініціали гімназії між ними. Ініціали були виламані. Вигнаний з гімназії мав право доносити кашкет, але не мав права носити герб з ініціалами.
І ОДИН ЗА ВСІХ
Грачівського ховали самі його батьки.
Гімназистам було суворо заборонено бути на похороні. Заборона на цей раз була навіть і не від директора. Заборона була від ротмістра жандармського ескадрону, що порядкував у місті і в залізничному районі. Тепер, за воєнного часу, він був комендантом міста. Наказ коменданта міста, ротмістра жандармерії, барона Ользе попереджав, що кожна особа не з родини й родичів родини самогубця, яка дозволить собі піти за труною, буде відповідати згідно з чинними у прифронтовій смузі законами воєнного часу.
Ми проводжали труну товариша здаля.
Путь на кладовище була по Одеській вулиці, повз залізничну колію на Одесу. Колія була на високому й широкому насипу. Там, на насипу, на околиці міста, де Одеська вулиця вже кінчалася і від неї вбік відхилялася тиха, зелена приміська Цвинтарна вуличка, там зібралися ми, товариші. Поміж чорної гімназичної форми та синіх кашкетів з білими кантами було рясно зелених штанів і чорних кашкетів учнів залізничної школи та вищого початкового
181
«Внучки». — У книжці в «Gaudeamus дgitur…» (с. 63) Ю. Смолич пояснив етимологію цього слова: «… городське чотирикласне училище… офіційно звалося «Вище начальне училище», і на кашкетах учні носили герб з трьома літерами — ВНУ. Так їх і прозвали «внучки».
182
Внучки — учні вищого навчального закладу.
А ще поміж інших блідо маячив пожмаканий, злинялий, блакитний, аж білий, старий, «заслужений» студентський кашкет. Це був кашкет Митька Ізвольського. Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент [183] . Років з десять він кочував а факультету до факультету. Аж нарешті за «безпорядки» його викинуто з університету і вислано з столиці «по месту жительства». Він жив з приватних лекцій, з переписування театральних ролей та з інших випадкових заробітків.
Звідси, з високого насипу, було видно майже все наше місто. Залізничний насип, розтинаючи місто, панував над ним. Це був величезний залізничний вузол. Тепер у тиловій воєнній зоні це був видатний зафронтовий комунікаційний пункт. В центрі була станція — розкішний, найкращий вокзал-палац. На три боки від нього, виринаючи раптом з мережива привокзальних колій, розбігалися три радіуси залізничних напрямків: на Одесу, на Київ, до австро-румунського кордону. Одеська колія вибігала просто в степ — у широкі, горбкуваті поля, де-не-де поцятковані невеличкими перелісками, де-не-де покраяні глибокими химерно покрученими ярами. Це був уже край Поділля — край, піднятий відрогами Карпат.
183
Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент. — У книжці «Я вибираю літературу» (с. 103) Ю. Смолич пише про прототип свого персонажа: «Я був просто закоханий в одного такого «вічного» студента, що проживав у нашому місті (коли я вчився у Жмеринській гімназії), — Митьку Добровольського, який, власне, і студентом уже не був, вигнаний з університету через «політичну неблагонадійність» та поселений у Жмеринці під нагляд поліції… Час від часу — особливо коли через Жмеринку проїздив цар Микола — Митьку заарештовували жандарми і вивозили кудись. Але за якийсь час Митька повертався і знову чарував нас, гімназистів, своєю шинелею та кашкетом, збурюючи в наших серцях романтичні мрії про студентські роки. Пізніше, в сімнадцятому році, в дні Лютневої революції, Митька Добровольський і здійснював у нашому місті революційний переворот. Ще пізніше — після Жовтневої революції — виявилося, що Митька — меншовик, а не більшовик. Ще згодом, либонь, під час німецької окупації, стало відомо, що Митька хоча й меншовик, але інтернаціоналіст і співробітничає з більшовицькою фракцією. Потім минуло років сорок, і я раптом одержав від Добровольського листа — він просить засвідчити його діяльність в роки громадянської війни на боці Радянської влади — для одержання пенсії…».
Ми стояли на повороті одеського насипу і похмуро дивилися перед собою. Міста ми не бачили. Ми надто пильно й гостро придивлялися до однієї точки, звідки мала з'явитися похоронна процесія.
— Везуть!
Але в цей час інше притягло до себе нашу увагу. По колії, від вокзалу, простували сюди, до нас, дві високі ставні постаті. При боці у них були шаблі, через груди жовтогарячі шнури. Це було двоє жандармів. Тихий шелест пройшов між нами. Кілька чоловік непомітно зникли з насипу на другий бік.
Жандарми наближалися. До нас вони мали підійти хвилини на дві раніше, ніж похоронний повоз промине нас вулицею. Тепер ми вже розпізнавали їхні лиця. Це був вахмістр Кошевенко і другий, не відомий нам рядовий. Син вахмістра Кошевенка вчився в другому класі нашої гімназії. Ми стояли і дивилися. Ми були зовсім непорушні, ми завмерли.
Жандарми пройшли крізь наші лави, як у розчинені двері. Вони не моргнули на нас і оком. Вони підійшли до Митьки Ізвольського і спинилися. Митька дивився на них і ліниво курив.
— Господин Ізвольський, — привітно відкозиряв вахмістр Кошевенко, — так што їх благородіє, господин ротмістер, кличуть вас до себе.
— Для чого? — поцікавився Митька, помовчавши якусь мить.
— Не могу знать! — весело відкозиряв вахмістр. А відкозирявши, він зовсім недвозначно підморгнув своєму компаньйонові. Другий жандарм клацнув закаблуками і став по другий бік Митьки.
Митька двома затяжками докурив цигарку й кинув недокурок на пісок. Потім він знизав плечима і, подивившись на нас, розвів руками. Це мало означати: «Як бачите!» Після того він рушив. Жандарми пішли по обидві сторони від нього. Проходячи повз нас, вахмістр Кошевенко, немов знехотя, немов ні до кого, кинув: