Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Кассо вмер! Господи, як же не зареготати!
Валя з Алею зайшлися зовсім, і переляканий Аркадій Петрович одливав їх водою. Варвара Власівна вибігла з свого купе з недочитаною книжкою в руках і, зовсім спантеличена, закам'яніла на порозі. Пантелеймон з анатомією в руках прибіг із своєї кімнати і тепер бігав поміж нас від одного до другого. Він хапав кожного за плечі, трусив і, захлинаючися, заздрісно допитувався:
— Чого ж ти смієшся? Чого ж ти смієшся? Ну, скажи, і я буду сміятися…
Ніхто йому нічого не міг сказати. Тоді він жбурнув анатомію у куток, повалився на канапу, впоперек, поверх Туровського, Теплицького, Теменка і Сербина, і завив зовсім диким, нелюдським реготом.
Аполлон Кузьмич — він тільки сьогодні приїхав з повіту і зараз у кухні ставив самовар — вибіг з Пантелеймоновим чоботом у руках і кинувся до хатньої аптечки, що висіла тут же, на стіні, коло Венери Мілоської. Він загримів пуделочками, пакетичками і пляшечками. Але там не було нічого, крім соди, мухоморів та калігіперманганікум. Аполлон Кузьмич зареготав і знову зник у кухні.
Нарешті сяк чи так ми пересміялися. Регіт вщух. Ми валялися по своїх місцях, знесилені. Постогнуючи, ми потирали животи, втирали сльози й віддихували з хрипом. На душі було радісно й весело. Кассо вмер. Чорт побери, повинно початися нове життя.
Тут тільки виявилося, що Піркес так досі й не зняв калош та шинелі і не познайомився з господарями. Його представили. Валя і Аля були дуже захоплені цим новим знайомством. Про Піркеса та його гру на скрипці стільки говорено в жіночій гімназії.
— Ви заграєте нам? — томно мружилась Аля.
— Хочете, я вам буду акомпанувати? — щурилася Валя. Аполлон Кузьмич з'явився знову, тягнучи свого чемодана.
Посеред кімнати він його розкрив і одну по одній почав виймати звідтіля білі пляшки з прозорою рідиною всередині.
— Ну, гімназьори! — виголосив він. — З такого приводу вам треба випити!
В прозорих пляшках був спирт, одержаний щойно Аполлоном Кузьмичем для якихось таємничих ветеринарних цілей. Дике «ура!» зустріло цю пропозицію.
А втім, горілки ще майже ніхто з нас не умів пити. Розведений водою з самовара і розлитий по медичних банках спирт ошпарив нам горла і вигнав очі на лоб. На щастя, котлет, зоставлених від обіду, ще ніхто не встиг з'їсти, і ми кинулися ковтати шматки січеного м'яса, щоб здобути знову змогу дихати й жити.
Аполлон Кузьмич підняв перший тост:
— За вічну непам'ять Кассо!
Піркес відповів йому з таким же викрутасом:
— За многая літа — нам!
По третій Аполлон Кузьмич відмовився нам давати. Третю він випив сам.
— По третій, — сказав він, — доп'єте, коли будете ветеринарами.
А проте з нас було досить і двох медичних баночок на брата. Правда, оп'яніння було трошки перебільшене. Саме відчуття першого в житті сп'яніння кидало в бажання по-форсувати трошки і вдати п'яного ще дужче. Крім того, самий привід до пиття вже сам п'янив без усякої допомоги спиртного.
Ми лементували, махали руками й не слухали одне одного. Про репетицію давно забуто. Аркадій Петрович з Варварою Власівною зникли. Вони побігли до гімназії чи до когось із колег.
— Ходімо, хлопці! — запропонував хтось, і ми кинулися до шинелей і калош.
Куди? Чого? По що? Все одно. Куди завгодно. З сміхом, вигуками і репетом ми висипали на вулицю. Піркес, Туровський, Сербин, Кульчицький, Кашин, Зілов і навіть Пантелеймон Вахлаков. Морозна, присипана першою порошею, синювата місячна ніч зустріла нас. Від такої ночі стало ще краще, ще радісніше, ще п'янкіше.
Галасуючи, похитуючися та петляючи ногами, немовби ми й справді були до краю п'яні, ми пішли невідомо куди, просто серед вулиці, дарма що було вже далеко після сьомої і на кожному кроці ми рискували зустріти інспектора. Що нам інспектор, коли Кассо вмер, коли ми щойно випили по дві медичні баночки на брата і коли нам так весело й хороше жить?!
Туровський, наш заспівувач, затяг веселої і п'яної:
Коперник целый век трудился [201] , Чтоб доказать земли вращенье. Дурак, зачем он не напился — Тогда бы не было сомненья.Ми підхопили:
Так наливай, брат, наливай и все до капли выпивай…Раптом на розі назустріч нам розітнувся інший, не менш оглушливий і дикий рев. Сірі гімназистські шинелі метнулися до нас.
201
«Коперник целый век труднлся…» — слова пісні, популярної серед дореволюційного студентства.
— Ура!
— Ур-р-р-а-а-а!
То були Репетюк і Воропаєв. Довідавшися про смерть Кассо, вони теж побігли до Вахлакових.
На розі головної вулиці яскравим електричним світлом сяяли дві вітрини кондитерської Банке. За склом, на вікні, на довгих деках лежали наполеони, еклери та марципани. В округлих паперових коробках в сяйві білих паперових кружев покоїлися великі горіхові й бісквітні торти. Мікадо темно полискували проти яскравих електричних лампочок. Ах, як добре було б зараз, на ознаку такої визначної події, зайти до кондитерської і замовити Елізі, Труді й Марії по п'ять асорті на брата і по дві склянки зельтерської води.
Ми мерщій одвернулися й поспішили швидше зникнути за рогом. Кондитерську Банке ми проминали тепер з важким, сердитим серцем.
Раптом Зілов схопив Репетюка за рукав.
— Репетюк! — сказав він, і голос його чомусь затремтів. — Репетюк, а що, коли б ви пішли зараз до кондитерської й перепросили б стару Банке?
Репетюк подивився на Зілова й почервонів так, що його стало шкода. Пенсне затремтіло на його носі.
— Сер!.. — почав він був згорда, але замовк. — Ходім! — раптом вигукнув він і, не чекаючи на нас, побіг через вулицю до кондитерської. Двері розчинилися, і він зник у хмарі пари, що вийшла з пекарні йому назустріч. Ми кинулися за ним.