Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Інспектор спустився з ганку й підійшов до Макара теж. Його заінтригував пудовий пакунок з книжками.
— Що це за книжки? — поцікавився він.
— Взагалі, так собі, знаєте, книжки…
— Белетристика? Підручники?
— Ну да, знаєте, і белетристика, і підручники, взагалі!
— Ану, розв'яжіть.
Гомін незадоволення пройшов по нашій лаві. «Що це, огляд? Трус?»
— Розв'язуйте, розв'язуйте! — підохотив інспектор вже цілком офіціальним, інспекторським тоном.
Макар знехотя підкорився. Він розв'язав шворку, і стовпчик книжок розсипався по крилу ґанку. Інспектор висмикнув з купи кілька. Це була непогана колекція гуманістів середніх та ідеалістів нових віків з кількома безперечно рідкісними екземплярами. Поміж них були перемішані окремі книжки Конан-Дойля [211] , Бусенара [212] і Жакомо [213] . Одначе особливу увагу інспектора привернули: Юм — «Исследование о человеческом разуме» [214] , Спенсер «Основные начала» [215] і Арістотель «Этика» [216] . На його обличчі відбилося відразу і здивування, і поблажлива зверхність:
211
Koнан-Дойл (Дойл Артур Конан; 1859–1930) — англійський письменник, ввів у детективну літературу образ сищика-любителя Шерлока Холмса.
212
Буссенар Луї Анрі (1847–1910) — французький письменник, автор гостросюжетних творів, написаних на географічному, природничо-історичному матеріалі, а також науково-фантастичних і пригодницьких романів («Таємниця лікаря Синтеза», 1888; «Капітан Зірви-голова», 1901 та ін.).
213
Жаколіо Луї (1837–1890) — французький письменник. Тривалий час жив в Індії та Океанії. Свої пригоди описав у книгах «Подорож в країну баядерок» (1878), «Подорож в країну слонів» (1876) та ін. Автор пригодницьких романів «Пожирателі вогню» (1887), «У трущобах Індії» (1888) та ін., пройнятих співчуттям до пригноблених народів та різкою критикою колонізаторів.
214
… Юм — «Исследование о человеческом разуме»… — Твір англійського філософа, економіста, історика Девіда Юма (1711–1776) написаний у 1748 р.
215
… Спенсер — «Основные начала»… — Йдеться про твір англійського філософа-ідеаліста, соціолога, економіста, історика, одного з родоначальників позитивізму Герберта Спенсера (1820–1903).
216
… Арістотель — «Этика». — Один з головних творів давньогрецького філософа і вченого Арістотеля, в якому він розробив принципи свого етичного вчення.
— Невже ви, Макар, думаєте, що розумієте ці книжки?
— Я ще не читав їх, Юрію Семеновичу…
— І не читайте…
Макар промовчав.
Інспектор раптом кинув бровами на очі. Книжка, яку він висмикнув щойно, не вподобалась йому.
— А це мені доведеться у вас забрати…
— Юрію Семеновичу!
— Да, да! Одержите, як закінчите гімназію.
То було: Герцен — «Кто виноват?» [217] .
— Але ж це белетристика, Юрію Семеновичу.
217
… Герцен — «Кто виноват?». — Олександр Іванович Герцен (1812–1870) — російський революціонер-демократ, письменник, філософ. У романі «Кто виноват?» (1841–1846) різко критикував кріпосницький лад.
— Це нічого не значить.
— Але ж, взагалі, я мушу її віддати, Юрію Семеновичу. Це книжка не моя…
— А чия?
Макар змовк. Ми стояли довкола, спохмурнілі й сердиті. Піднесений і веселий настрій під'їзду та передчуття не відомих, не звіданих ще пригод був зіпсований. Прохолодний і росяний бадьорий літній ранок втратив усі свої принади й радощі. Стало просто хмарно, сіро і тоскно. Ми були гімназисти, стояли серед гімназичного двору, і інспектор гімназії відбирав у нашого товариша недозволену книжку. Нудьга!
Нарешті, залишивши книжку в бездонній інспекторовій кишені, ми виїхали.
За кілька хвилин ми проминули останні приміські хатки і місто зосталося позаду. Теплий і вільний степовий вітерець прожогом вишмигнув з байраку і вдарив нам зненацька просто в обличчя. Чорт побери! Хай там що, а ми ж за межами міста, за межами гімназичної дисципліни та класних дисциплін. Пілі й вахмістри зосталися там, позаду, он серед тих віддалених будівель і дахів. Попереду аж два місяці волі, цілковитої волі, без позашкільного догляду, в зовсім нових, не знаних, навіть і неуявних умовах невідомого, ніколи не баченого села! Попереду нове й принадне життя, задушевна товариська компанія і безліч таємничих пригод!
Аркадій Петрович зняв і закинув на віз свою формену, з золотими ґудзиками й зірками на комірі, учительську тужурку. Тепер, в самій сорочці, він був схожий ні в якому разі не на педагога, а скоріше на гімназьора-восьмикласника, дарма що й лисуватого. Хотілося. підійти й загилити йому кулаком по спині:
Гаудеамус ігітур, ювенес дум сумус — Пост юкундам ювентутем, пост молестам сенектутем, Нос габебіт гумус! Віта ностра бревіс ест, бреві фініетур, — Веніт морс вельопітер, рапіт нос атроцітер, Неміні парцетур! [218]218
Радіймо, поки молоді, — після короткої юності, після хворобливої старості нас прийме земля. Життя наше коротке, скоро кінчиться, прийде невблаганна смерть, вхопить нас несподівано, нікого не обмине!
За чотири години путі похриплими, надірваними голосами ми переспівали достоту весь наш гімназичний пісенний репертуар. Заспівували Аркадій Петрович і наш неодмінний співець Матьожа Туровський.
НОВІ ЗЕМЛІ ВІТАЮТЬ НАС
Ми спинилися на пагорбі.
Звідси, з узвишшя, ми бачили світ довкола нас великим радіусом кілометрів на двадцять. До обріїв, скільки сягало око, чергувалися картатою плахтою луки, поля і толоки. Де-не-де їх несподівано розтинав байрак з хаотичним розчепір'ям ярів, приярків і переярків. Де-не-де хвильною стіною здіймався грабовий перелісок з молодим зрубом. Який широкий простір! Яке вільне й непережитне почуття простору!
Впрост перед нами, в глибокій балці лежав величезний і чистий став. Він був до півкілометра завширшки і кілометрів два завдовжки. Він кінчався греблею, млином і вузенькою річечкою. Але за півкілометра річка знову розпливалася великим плесом трохи меншого, широкого й чистого ставу. Потім знову була гребля, був млин, і витікала вузенька річечка. І так — скільки бачило око, без кінця, поки третій чи четвертий став не зникав за зворотом розлогої, широченної балки. Став, гребля, млин, річечка, став — так майже колом оперізувало величезний, плескатий горб, покартований чотирикутниками полів, покраяний смугами доріг, поцяткований зеленими кучугурами дерев. На вершині горба, в гущавині садів і в плямах широких доріг, біліли й синіли хати під стріхами. То були Бидлівці. Ху, як це було прекрасно!
В цей час з-за вигибу узвозу, просто до нас, виринула доволі кремезна, дарма що юна, постать. На голові в неї був гімназичний кашкет.
— О! Мілорд, а ви якими судьбами тут?!
Весело оскирюючись, до нас підійшов однокласник Потапчук.
— Драстуйте, Аркадію Петровичу! — скинув він кашкет до педагога. — Здорові, хлопці! — привітався він і до нас, вдаривши найближчих своїм здоровенним кулаком по плечах.
Зустріти серед невідомих полів і ланів, під неосяжним і вільним небозводом, у гарячих променях літнього сонця свого шкільного товариша — це особливо весело і приємно. Ми оточили Потапчука з радісними вигуками й замолотили його кулаками всі враз. Сердега насилу видерся.
Петро Потапчук, незважаючи на свою дебелу й кремезну, несподівану для сімнадцяти років, постать, був у нас в класі малопомітною особою. Не позначаючися видатними здібностями, він був, проте, всупереч гімназичним традиціям, дуже ретельний до навчання. Майже щороку його виключали з гімназії за «невзнос платы за право учения». Ї щоразу, поблукавши тижнів зо два вигнаним з гімназії, Потапчук повертався нарешті коштом спеціальних благодійних вечорів або ще через якийсь принагідний випадок. Був Потапчук одним з найбідніших учнів нашого класу. Він навіть не мав ніколи власних підручників і користувався тут також з ласки товаришів. Його мати, удова, мала в Слобідці мікроскопічну хатку з мікроскопічним коло неї городом. Щодо землі, то стара Потапчукова мала її всього півморга за три кілометри від села.
Поява Потапчука тут, далеко від міста, була нам надзвичайно приємна. А втім, треба сказати, особливу радість виказав Макар.
— Хлопці! — мало не зайшовся він. — Це ж чудово! Потапчук — одинадцятий! Він непоганий футболіст! Звичайно, взагалі, трохи доведеться підтренувати. Ми перекинемо Воропаєва на місце Жайворонка, а Потапчук стане за першого бека. Га?
— Гайта-вйо! Вішта вйо! — засмикали віжками наші фурмани і, порипуючи загальмованими колесами, наші вози покотили узвозом униз, у балку, до ставу, до греблі й млина. З веселими вигуками, зраджуючи нашу семикласницьку дорослість, ми раптом кинулися попереду возів наввипередки. Село бігло назустріч нам — з усіма своїми вулицями, майданами, садками, обійстями та будівлями.