Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Ти дурень! — розсердився Воропаєв. — Ми патріоти і мусимо піти до волості й заявити на них.
МИ МОВЧИМО
Другого ранку наша команда працювала кілометрів за два від села, на полі у Вівдиної сусідки. Календар нашої команди вже цілком перейшов до рук наших донжуанів.
Але не те зараз хвилювало нас. Навіть Зілов — найнетерпиміший з-поміж нас до донжуанського принципу обслуговування жінок запасних — і той сьогодні забув сперечатися на цю тему. Ми були надто зайняті обговоренням учорашньої прокламації.
Під проводом нашої веселої й жвавої хазяйки ми щойно прийшли на поле і ладналися вже ставати до роботи, коли це Репетюк спинив усіх нас:
— Стривайте, джентельмени!
Ми згрудились довкола Потапчука. Він вийняв прокламацію, розгорнув її і прочитав від дошки до дошки. Ми слухали з роззявленими ротами й викоченими очима. Нам аж заціпило від подиву.
Добра половина з нас, треба признатися, досі навіть не чули про існування таких речей, як «прокламація», «нелегальна література», «підпільна робота». Туровський, Сербин і Кашин мали сміливість тут же признатися в цьому. Вони насамперед запитали — а що ж таке, власне, прокламація? Одначе потреба пояснення відпала зразу ж сама собою, тільки-но почав читати її Потапчук.
«Пролетарии всех стран… народы, которых убивают и разоряют… товарищи… без аннексий и контрибуций…» — ці не вживані в нашому гімназичному лексиконі фрази й слова хвилювали насамперед своєю забороненістю!
Це були гімназисти сьомого класу класичної гімназії міністерства народної освіти. Нас непогано навчено історії руських царів по Іловайському, теорії словесності — по Сіповському, психології й логіки — по професору Челпанову [220] . Ми досконально опанували секрет хрії [221] [222] , непогано писали «рассуждения» на «вільні» теми, наприклад: «О непротивлении злу» або й на курсові, наприклад: «Лишние люди в сочинениях И. С. Тургенева». Ми розбиралися в тонкощах поезії Древнього Риму і почували себе між анапестів, хореїв і чотиристопних ямбів затишно й мило, як серед старих і привітних друзів. Ми читали вже а лівр увер [223] по-німецькому і по-французькому. Ми знали напам'ять всі тексти з катехізису, а також усі літургії та єктенії. Ми навіть дещо розумілися в алгебрі, геометрії та фізиці — в межах курсів Кисельова або Краєвича. Нас усього цього вчено щодня п'ять годин, за сто карбованців річної плати, під невсипущим наглядом директора, інспектора і доглядача. Але ніде, ніколи ні словом ніхто не обізвався до нас про якісь суспільні явища, про взаємини між колами суспільства, про суспільство взагалі. І от
220
… по професору Челпанову. — Мається на увазі підручник логіки і психології Георгія Івановича Челпанова (1862–1936), російського психолога і логіка, засновника і директора Московського психологічного інституту.
221
Xрія — практикований у старих класичних школах метод писання «сочинений» за точно встановленим шаблоном.
222
Xрія. — У збірнику статей «Перша книга» (К., 1951, с. 28–29) Ю. Смолич розповідав, які обов'язкові компоненти входили в поняття «хрія» в царських гімназіях:
«Хрія — це план літературного твору, якого сліпо додержувалися схоласти. Він мав такі обов'язкові для ствердження ідеї твору частини твору:
1. Діктум кум лядве авторіс — вступ із хвалою авторові чи ідеї,
2. Перифразіс — інші можливі тлумачення ідеї чи сюжету,
3. Етіологія — розвиток сюжету,
4. Контраріум — доказ від противного,
5. Сіміле — подібність,
6. Екземплюм — приклад,
7. Тестімоніум — констатація вірності висунутої ідеї,
8. Конклюзіум — заключення, резюме, висновок».
223
Читати, перекладати без підготовки (франц.). — Ред.
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
К народам, которых убивают и разоряют. Два года мировой
Прокламація відповідала, на кого падає відповідальність. Вона говорила, що позаду тих, хто розпалив світову пожежу, стоять панівні класи. Вона зверталася до трудівників міст і сіл з закликом не вірити своїм урядам, які кличуть знищити мілітаризм свого ворога. Тільки сам народ може знищити мілітаризм у своїй державі. Той трудовий народ, що гине на позиціях, обороняючи інтереси панівних класів, і за спиною якого в тилу ховаються ці панівні класи і багатії…
Долой войну! Да здравствует мир — без аннексий и контрибуций!
— А що таке «анексія»? — задихнувшися, запитав Зілов.
Піркес реагував експансивно:
— Правильно! Кому ця війна потрібна? Ненавиджу!
Воропаєв аж зблід.
— Що?! — зарепетував він. — Так по-твоєму, скоритися німецькому варварові? — він випнув груди і готовий вже був засукати рукава.
— Ну, покинь! — розсердився раптом Макар. — І Кант, і Гегель були німці!
— Іди ти, філософ! Війна до побідного кінця!
— Авжеж! — підтримав Кашин.
Над полем враз вибухнув ґвалт дзвінких юнацьких голосів. Ми сперечались, намагаючись перекричати один одного:
— Так і треба! Молодці революціонери!
— Дурак! Це просто свинство! Вони — німецькі шпигуни!
— Ти сам дурак! Це — соціалісти!
— І справді, два роки різанини, розору, руйнації!
— А зверніть увагу на народ…
— Контрибуція — це зрозуміло. А от — анексія…
— Ненавиджу!
— Хай буде мир!
— Геть німецьких запроданців!
Бронька Кульчицький один, власне, не брав ніякої участі в суперечках і вигуках. Але гармидер йому дуже імпонував. Він був великий прихильник галасу, гамору й тарараму. Він упав на спину, качався по землі і, задравши ноги догори, щосили репетував:
— Ой, малахольні! Ой, понт! Ура!
Наша хазяйка стояла осторонь, смішливо пхикала і, стидаючись, затулялася рукавом.
Справді, з нас-таки, мабуть, була непогана гумористична картина. Рано-вранці в перших проміннях сонця, під широким куполом чистого й прозорого небозводу, серед буйних та хвилястих просторів золотавих пшеничних полів — купка галасливих нестримних юнаків. Це було, мабуть, подібне до зграйки горобців, що шмигнули на купку просипаного зерна, пометушилися, поцвірінчали, погомоніли й пурхнули урозтіч, щоб зникнути назовсім в голубизні погожого дня.
Хазяйка раптом випростала руки в бік дороги.
— До нас щось їде, — сказала вона.
Ми озирнулися. Між високими житами, мов човен у піні прибою, поринав і виринав чорний міський фаетон.
— То, мабуть, не до нас, — відмахнувся хтось, одвертаючись, готовий продовжувати суперечку.
— Ба ні, саме до нас. Дорогою — он кудою б йому їхати тра, а воно ж навпрошки, суголовком їде. А я, саме до нас. Бігме!
— Хлопці! — враз аж присів Теменко. — Та то ж гімназичні коні. Вахмістр!
Справді. Тепер уже не було сумніву. До нас їхав гімназичний фаетон, і в ньому сидів інспектор.
— Приїхав-таки сукин син! Приймайте гостей! Ми похапали серпи й шухнули до межі.
— Зажинай, хлопці, метко. А то підійде, а ми перед непочатим стоїмо.
Десять серпів із свистом врізалися в жито. Високе стебління війнуло повним важким колосом і з тихим поскрипом піддалося шорсткому лезу серпів.
— Буржуй проклятий! — бурмотів Макар, похапцем засуваючи під сорочку якусь принесену з собою книжку. Навчений гірким досвідом, він уважав за краще не потрапляти з книжкою інспекторові на очі.
— А ви, Макаре, не вживайте слів, яких не розумієте! — відгукнувся з другого кінця лави Репетюк. — Буржуа — це зовсім не лайливе слово, а навпаки. Буржуа — так у Франції звуть кожну практичну, з достатком людину, що вміє…
— А я кажу — буржуй…
— Просто сволоч!
— Натравити б на нього соціалістів…
Жито хилилося й рипіло під нашими серпами. Уже за нами була полоса. Хазяйка й Потапчук ішли по ній з юрками й крутили перевесла. Вони мали за нами в'язати. Коли інспекторів фаетон спинився край межі, ми вже пройшли лавою сажнів десять по вузькій бідняцькій полосі. Ми вдали, що, зайняті роботою, ніби навіть не чули, як він під'їхав.