Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

— Отож, ваше благородіє, ми того й прийшли. Неможливо, ваше благородіє, за таку ціну австріяків пускати. Та ж сиротам бідним…

Стек пана свиснув у повітрі і щосили врізався в широку барвисту полу його перського халата.

— Мовчать! — скрикнув піп.

Шая Піркес відхилився від балюстради, за якою стояли ми.

— Ходім! Я не можу тут… Ненавиджу…

— Але ж у чому річ?

— Що вони зробили?

— Тихо, хлопці! — цикнув на нас Репетюк.

Але рух і човгання ногами на терасі не пройшли повз панову увагу. Він кинув оком у наш бік. Його обличчя розпливлося привітною молодецькою посмішкою.

— А, здрастє,

господа! — махнув він до нас рукою, переходячи зразу на російську мову. — Помешали мы вам? Уж простите, хозяйство!

Наступаючи один одному на ноги, ми мерщій потовпилися вглиб. Нам зробилося враз так соромно і так гидко! Провалитися б на цьому самому місці! І якого чорта ми приперлися сюди! Задкуючи й тиснучись за ріг тераси, ми ще чули вже спокійніші умовляльні панові слова: «Ну, йдіть, ідіть з богом. Бачите, гості в моїх дочок… Не можу я зараз з вами балакати. Іншим разом колись. А Якова не слухайте. Баламута він. Собі погано зробить і вас під халепу підведе… Ідіть! А не хочете, я й зовсім австрійців відіслати можу. Хай хліб стоїть і висипається. Мені що? Хліб ваш. Своїх дітей годувати будете…»

— Господа! — защебетала Тося, теж, як і батько, перейшовши на руську мову. — Прошу, господа! Что ж вы? Еще мороженого!

— Але в чому ж справа? Що таке сталося? — поцікавився Зілов.

— Ах, ви знаєте, вони такі неможливі, ці солдатки! Татко стільки турбується про них, і от, маєте, яка подяка!..

Словом, справа була така. Як відомо, царський уряд охоче віддавав полонених у приватні руки, на роботи, на село, їх треба було годувати, сплачувати за них до казни платню. Звичайно, незаможна частина села не мала змоги наймати такого робітника, бо ж утримувати його потім треба було весь рік. Їх наймали заможні господарі і особливо поміщики. У великих маєтках були цілі табори військовополонених робітників. Поміщики оброблялися самі цією робочою силою, а також спекулювали на ній. Вони відпускали полонених на поля солдаток, які не могли самі вправитися з жнивами. Споловини або за третій сніп полонені збирали бідацький врожай на користь панові. Під проводом солдата Якова, а може, й ним підбурені, прийшли незаможні солдатки до пана просити знизити платню за «австріяків».

— Як же це так! — не стримався Зілов. — Їхні чоловіки на фронті кров ллють, а тут…

Муся вдала, що їй нічого не чути, і голосніше защебетала до Воропаєва.

— Ви неодмінно мусите влаштувати величезний бал. Я приїду до вас, і ми з вами станцюємо мазура! Ах, я так люблю мазур!.. Надзвичайно!

Сербин сіпнув Репетюка за лікоть:

— Слухай, Репетюк, це ж справді яка гидота!

— Що «гидота»? — сердито озвався Репетюк, незадоволений, що його одривають від Тосі, на яку він уже остаточно проміняв зрадливу Мусю. — Що?

— Ну, це, з жінками запасних… Хіба так можна?..

— Ідіть ви, сер, к чорту! Що ви розумієте в господарських справах?

— Мужички, — додала й Тося, — вони завжди незадоволені.

— Панове! — щебетала Муся. — Чому ви не п'єте «вина? Це порічки! Ася, Нюся, Тося, ви погано частуєте своїх сусідів. Дівчата! Накладіть паничам ще морозива!

Ми мовчки й похмуро ткнулися в блюдечка з морозивом. Морозиво було зовсім не таке вже смачне й солодке. Ася і Нюся пурхали довкола нас, припрошуючи й частуючи цукерками, печивом і марципанами. Муся наказала покоївкам принести грамофон і тепер з Воропаєвим перебирала пластинки, вибираючи кращого мазура.

Враз

хтось із нас помітив, що Потапчука між нами не було. Його місце було порожнє, і морозиво, розтанувши, перелилося через блюдце. Де подівся Потапчук?

Він стояв блідий і жовтий під час усієї сцени з солдатками, потім тихо зійшов у сад і нишком попростував до воріт. Вийшовши за ворота, він не пішов дорогою, а рушив навпростець до села межею. Він ішов тихо, зачіпаючись і зісковзуючи просто в грязюку, немовби не бачив у себе під ногами.

Зілов перший зійшов з тераси шукати Потапчука. За ним, один по одному, нишком втекли в сад Піркес, Сербин і Туровський. Серед кущів порічок і аґрусу Потапчука не було. Було зовсім поночі. Хлопці стрибали через рівчак і виходили в поле. На терасі залишилися Репетюк, Воропаєв, Кашин і Теменко. Кашин похмуро мовчав. Воропаєв танцював з Мусею мазура. Теменко мовчки дудлив молоде порічкове вино, Репетюк патетично декламував вірші якогось милого Тосиному серцю поета…

Наздогнати Потапчука пощастило аж під селом.

Ми вирівнялися з ним мовчки і так само мовчки, не перекинувшись й словом, рушили разом, побравшись за руки.

Була вже ніч. Було зовсім темно. Зілов смоктав цигарку за цигаркою, і часті та короткі червонуваті спалахи ледь-ледь відсвітлювали його схвильоване лице.

Раптом Піркес, що йшов з правого краю, злякано скрикнув і відсахнувся:

— Хто це?

Груди в груди він зіткнувся з якимось стрічним.

— Це я…

— Макар!

І справді, то був Макар.

— Чого це ти бродиш тут поночі й по калюжах?

— А ви чого? Я вийшов трохи прогулятися.

Це було дуже смішно — вийти прогулятися вночі, по коліна в багні після дощу, — і ми весело зареготали. Але Макар був у настрої піднесеному і зворушеному:

— Ви розумієте, хлопці? — Крізь темінь ночі ми відгадували, як він притискає руки собі до грудей. — Ви розумієте? Я щойно дочитав Гегеля! Взагалі, це надзвичайно! Абсолютна ідея, що знаходить собі здійснення в світі! Це ж не є щось нерухоме, це ж не є якась, взагалі, застигла субстанція. Це — тільки початок, що вічно живе і постійно розвивається. Ви розумієте? І взагалі, все абсолютне це ж є зовсім не стан! Ні! Це є процес! Ви розумієте?

Ми промовчали. Здається, ми не розуміли. Макар не звернув на це уваги й захлинався далі:

— Це взагалі! Тепер візьмемо, скажімо, історію. Взагалі, мета історії — свобода. І здійснюється вона через зміну історичної судьби різних народів чи держав, що з них кожна, взагалі, в свій час є носієм абсолютного розуму. Ви розумієте? Отже, взагалі, все розумне дійсне, а все дійсне розумне! Ви розумієте?

— Ну, це навряд! — відгукнувся Зілов. — Значить, розумно, що третій рік уже війна, а поміщик Полубатченко знущається з солдатських дружин? Це розумно?

Макар аж зайшовся під несподіванки і обурення:

— Ти вульгаризуєш! Це свинство! Ти ж розумієш? Розумне — дійсне, бо рано чи пізно, а має, взагалі, здійснитися. Метод гегелівської логіки, який він зве діалектикою…

— Та ну тебе! — відмахнувся хтось. — Ти давно вже гуляєш?

— Кілька хвилин. І суть цього методу…

— А о котрій годині ти вийшов з дому?

— О восьмій рівно… взагалі, полягає в тому…

Ми вибухли щирим реготом. Зараз було після десятої. Захоплений діалектикою Гегеля, Макар пробігав по багнюці і під дощем дві години, не помітивши ні багнюки, ні дощу, ні самого часу.