Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Жайворонок? — перепитала сестра. — Офіцер чи рядовий?
— Доброволець. Вольноопределяющийся.
Ми дивились на сестру — на її зблідле обличчя, на її хворобливий рум'янець, на її втомлені очі — з пошаною і захопленням. Вона була краща від нас. Ми були тільки гімназисти. Вона побувала на позиціях, можливо, під кулями. Вона ходила серед небезпеки і жаху. Вона жила для того, щоб тамувати болі, одвертати муки, відгонити від солдатів смерть…
На наші захоплені погляди сестра відповіла короткою й ласкавою посмішкою.
Жайворонок, дарма що був тільки доброволець і вольноопределяющийся, лежав в офіцерській палаті. Він був георгіївський
Перед третіми дверима сестра спинилась, озирнулась, тихо блимнула довжелезними віями, зробила виразні й промовисті очі, — щоб ще раз ми прочитали в них повторення всього, щойно нам сказаного, — і поклала палець на уста. Це були якраз двері до того цейхгауза, де ми дерли тоді шапки. Ми теж спинились, і дух нам перехопило. Зараз ми побачимо й привітаємо нашого героя, Ваську Жайворонка, правого хавбека. Нашого лишаястого втікача, що повернувся з тріумфом до рідного міста і на рідні місця. Як привітати його? Сказати привітальну промову? Лайнути якимсь патетичним нецензурним словом?.. Сестра відчинила двері, оступилася й пропустила нас уперед.
Жайворонок лежав на вузькому солдатському ліжку, ліворуч, під залізною грубою. З цієї груби ми — і Васька з нами — два роки тому плигали вниз і поринали в хвилі старих солдатських головних уборів. Повіки Жайворонка були стулені, але він не спав. Худа, тоненька права рука, випростана з-під ковдри, м'яла ріжок простирадла. Жайворонок був такий худий, змарнілий і жовтий, що відразу ми його і не впізнали.
На рип дверей Жайворонок скинув повіки. Він не ждав, і в його зіницях спалахнули тепло і блиск. Але зразу ж його погляд померк. Очі зробилися маленькі, тьмяні і якісь нетутешні. Сестра нахилилася над ним і поправила йому простирадло.
— Сідайте, хлопці, — тихо прошепотів він і ще тихше застогнав. — Спасибі, що прийшли…
Стогін повторився. Жайворонок стогнав після кожного другого слова. Пізніше ми зрозуміли, що то він не стогнав, то хрипіло йому в грудях від кожного видиху. То клекотіли кров і гній у рані.
Несміливо ми посідали на табуретках довкола. Жайворонок мовчав, заплющивши очі й відкинувшись на подушку Мовчали й ми. Ми розгубилися й не знали, що говорити і що діяти. Сказати привітальну промову? Вилаяти нецензурним словом? Збентежено ми м'яли паші кашкети. Ми соромились і Жайворонка, і сестри, і один одного. Сестра — мила, лагідна жінка в білому — втомлено й підбадьорливо позирала на нас. Вона кивала нам головою — говоріть, можете говорити, тільки нехай не говорить сам! Але ми не знали, що говорити. Ми ж прийшли до Жайворонка, до свого однокашника й дорогого товариша, але от, прийшовши, ми побачили цього худого, аж чорного юнака з заплющеними очима й такими моторошними хрипами в грудях. Це не був правий хавбек, невтомний лишаястий Васька. Це був хтось інший Між нами і цим раненим юнаком лежала величезна й широченна життєва смуга: фронт, небезпека, відвага, страж дання…
Віддихавши, Жайворонок поворушив пальцями і' знову розплющив
— Гегель… — прочитав він і захрипів, — феноменологія., хр-хр… духу… Це ти мені… хр-хр… приніс почитати.
— Ні. — Макар сховав книжку. — Це я взагалі.
Жайворонок блідо всміхнувся. Він згадав Макарову пристрасть до книжок. Він заплющив очі, і пальці руки знову побігли по бережку простирадла.
— Де тебе поранено? — відкашлявши, немов готуючись відповідати на лекції, проказав Піркес, але зразу ж захрип. Від Жайворонкових хрипів йому дерло у горлі.
— Легені, — прошепотів Жайворонок, — і рука…
— Ні, — поправив Зілов, — він питається, в якому бою ти поранений…
— Перемишль… А як там… хр-хр… гімназія… Вахмістр, Піль?
— Вольноопределяющийся! — втрутилася сестра і докірливо похитала до нас головою. — Ви не балакайте. Вам не можна. Ви собі слухайте… А ви йому розповідайте.
Ми не чули цього. Ми нічого не чули. І нічого не бачили. Жах пройняв нас. Ми дивилися туди, повз ліве Васьчине око, повз ліве вухо, туди, на ліве плече. Права Васьчина рука невпинно все посувалася вздовж бережка простирадла туди й назад, перебираючи кромку тонкими й сухими пальчиками. Туди й назад. А ліва… А де ж була ліва? Ковдра сповзла і оголила ліве Васьчине плече. Там руки не було. Замість неї на плечі було намотано марлю, вату й лігнін. Лівої руки не було зовсім…
Жайворонок заплющив очі і випростався. Ніг у маленького Жайворонка було дві, і під лазаретною ковдрою вони були дивно довгі й тонкі. На щоки Жайворонка впали фіолетові, синюваті, безконтурні тіні. Над верхньою губою, з кожного боку над куточками губ, росло в Жайворонка по п'ять чи десять волосинок. Стільки ж росло їх на підборідді і на кутах щелепів коло вух. Волосинки були м'які, рівні й безколірні. Васька Жайворонок ще ні разу в житті не голився — навіть жартома. Але лівої руки и Васьки Жайворонка вже не було.
Раптом із сусіднього ліжка зарипів якийсь чудний і чужий голос. Ми озирнулися туди. Скорчившись під простирадлом, весь забинтований, лежав там якийсь рудий і патланий чоловік. Очі його горіли, руда чуприна розсипалася по подушці, вуса були прим'яті бинтом. Він підморгував нам з-під пов'язки й кривлявся.
— Пусте, так його так! Поправиться, так його інакше! Мені он обидві, трам-тарарам, легені прострілено! Ще повоюємо з чортовими, мать-перемать, німцями!
— Поручик! — тихо, але суворо сказала сестра, миттю глянувши на наші червоні лиця з розгубленими очима, яким нікуди було подітися від сорому. — Вважайте, поручику, тут женщина. І діти…
Мила, мила, сердешна сестра!..
Але поручик вже її не слухав. Він заповнив своїм шорстким голосом цілу палату. Гидко лаючись, мішаючи прокльони з соромітностями, а інколи встромляючи між них і звичайні людські слова, він розповів нам про те, хто він такий, Де він народився, де вчився, що робив до війни, коли пішов воювати, де був поранений, коли видужає і як поїде на поправку додому, в якесь провінціальне місто на Дону, і як він там за час побивки вип'є всю горілку і позбавить невинності всіх дівчат від шістнадцяти до двадцяти двох років віком. Вся ця розповідь ледь-ледь умістилася в приділені нам для побачення десять хвилин. Сестра нагадала нам, що час минув і треба дати раненому спокій.