Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
ДЕВ'ЯНОСТО ШОСТА ЕТАПНА
СМИРНО! СЛУШАЙ МОЮ КОМАНДУ!
Восени тисяча дев'ятсот шістнадцятого року ми почали наш передостанній — сьомий — клас.
Сьомий та восьмий класи — це, безперечно, найгірша пора гімназичного життя. Адже найважче доживати останні роки і дні неволі. Але сьомий та восьмий класи — це заразом і найкраща пора гімназичного життя. Адже вони сповнені юнацьких пристрасних мрій про майбутнє. Університет! Синій кашкет з блакитною околичкою!
Восени дев'ятсот шістнадцятого року два старші класи прифронтових, неевакуйованих гімназій були воєнізовані [238] .
Повідомлення
Віднині ми — сотня юнаків, від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років віком, сьомий та восьмий класи Н-ської класичної гімназії міністерства народної освіти, — залічувалися першим і другим взводом дев'яносто шостої етапної роти.
Директор стояв на порозі нашої невеличкої рекреаційної зали, яка служила нам одночасно і за «похідну» гімназичну церкву. Він був не в гаптованому мундирі, а в звичайній чиновницькій тужурці, без наполеонівської трикутки, і навіть на руках не мав білих рукавичок. За порогом, позаду директорової спини, невиразно туманіла якась сірувато-зеленава постать. Кінчивши своє повідомлення, директор відступив крок убік і з своєю звичайною театральною величавістю кинув рукою за поріг:
238
… два старші класи прифронтових, неевакуйованих гімназій були воєнізовані. — У книжці «Я вибираю літературу» (с. 68) письменник згадував про цей період: «У трьох останніх класах гімназії був у нас так званий «військовий строй» — як додаткова на час війни дисципліна в курсі гімназичних наук: ми, старші гімназисти, шістнадцяти — вісімнадцяти років, були поставлені під гвинтівку й рахувалися за дев'яносто шостою етапною ротою, відбуваючи відповідну армійську муштру. Марширували, ходили «цепом», окопувались шанцевим інструментом, робили перебіжки «по пересеченной местности», кололи багнетами мішки з соломою, стріляли на стрільбищах по мішенях, вчилися розбирати і складати гвинтівку, кулемет і револьвер «наган». Крім того — уроки армійської словесності. Словом, майже унтер-офіцерський вишкіл: адже по закінченні гімназії всі ми автоматично мали йти до школи прапорщиків. Події революції урвали це…».
— Вот. Честь имею представить, ваш ротный командир, герой и инвалид войны, засим кавалер ордена святого Георгия, штабс-капитан Деревянко. Прошу любить и жаловать!
Штабс-капітан Дерев'янко був вайлуватий солдафон з лінивими очима і обвислими донизу обсмоктаними рудими вусами. Вся його військова амуніція розбовтано звисала з плечей поверх мішкуватого офіцерського кітеля. Штабс-капітан Дерев'янко ступив через поріг і, неголосно закашлявши й подавившися вусом, привітався:
— Здрасте, господа гимназисты!
— Здрасте… здрав-жлам… наше поважання…
Штабс-капітан Дерев'янко подавився другим вусом і трохи почервонів:
— Ну, отвечать ротному командиру мы научимося опосля, а теперича давайте построимся. Умеете?
— Звичайно! Ще б пак! — дещо ображено відгукнулись ми. Три ж роки ми були в «потешных», потім три роки нам викладав сокольську гімнастику [239] поручик Бакрадзе.
Штабс-капітан Дерев'янко трохи соромився. Видно було, що в такому освіченому й високому товаристві, як гімназисти старших класів, йому доводилося бути вперше. Він намагався висловлюватися «вольною» мовою, але це йому погано вдавалося. Підпрапорщик Дерев'янко дійшов штабс-капітанського чину вже за часів війни.
239
Сокольська гімнастика — комплекс гімнастики, розроблений російським лікарем Григорієм Івановичем Сокольським (1807–1886). Гімназисти брали участь в гуртку сокольської гімнастики, необхідної за програмою навчання, крім обов'язкових уроків гімнастики (див. Смолич Юрій. Я вибираю літературу, с. 61).
Ми вистроїлися вздовж
— Господа гимназисты! — скрикнув не своїм голосом штабс-капітан Дерев'янко. Це був металевого тембру голос ротного командира. Ми насторожились.
— Смирна-а-а-а-а! — зарепетував ротний командир.
Якась невідома сила раптом ударила нас ізсередини, випростала, напружила, приклеїла руки до боків і клацнула закаблуками — точнісінько, як ото щойно зробив сам штабс-капітан Дерев'янко. Ми виструнчились і заніміли.
— Ссе пра-во-го флангу на пер-торой расечи-тайсь!
Нас було близько ста, і ні один з нас не помилився. Капітанові вуса лізли вгору від неприхованого задоволення. Фізіономія директора сяяла гордістю, немовбито саме він і навчив нас цієї прекрасної військової муштри.
— Ряды сдвой!.. Ать-два!
Ми виконували перестроювання бездоганно.
— Сомкнись!.. Смирно!.. Молодцы!
— Рад-старат-ваш-скородь!
Нашій відповіді могла б позаздрити навіть зведена рота гвардійських вольнопьорів. Штабс-капітан Дерев'янко обер нувся до директора і чемно до нього відкозиряв. Директор передав йому достойно вихованих юнаків. Фізіономія директора зовсім потопла в щасливих зморшках і радісній слині Навіть сіпнулося його праве плече — правій руці закортіло відкозиряти капітанові.
— Вольно!..
Ми стали «вольно», і штабс-капітан Дерев'янко коротко поінформував. нас, яким чином буде здійснюватися наша воєнізація. Через те, що нам треба було докінчувати нашу гімназичну науку, нам, отже, дозволялося в казармі не жити Ми мали приходити туди лише на навчання: муштра, маршировка, гімнастика, рукопашний бій, гвинтівка, граната ручні прийоми, стрільба, караул. А також і словесність уста ви польової і внутрішньої служби.
Все цс мало відбуватися щодня, окрім неділь, а також церковних свят і царських тезоіменитств. Смирно!
Штабс-капітан Дерев'янко вистроїв нас по чотири і вивів у двір. Ми мали негайно ж строєм пройти до роти й дістати гвинтівки. Кожний діставав за номером гвинтівку, яку й мав розбирати, чистити, доглядати. На ніч їх ставили в козли і лишали під охороною бородатих ополченців, наших віднині колег.
В роті приміщення третього взводу вже чекало на нас Залізні солдатські ліжка, на яких нам не треба було спати, були розсунуті попід самі стіни. Тепер солдатський дортуар виглядав немов величезна зала. Її асфальтова долівка була чисто вимита й побризкана карболкою. Величезний портрет «государя императора Николая Александровича» висів на стіні якраз проти вхідних дверей. В другому кутку висіла таких же розмірів ікона Георгія Побєдопосця із списом у руці та драконом під ногами. Маленька зеленавого скла лампадка неп гасимо тріпотіла вогником перед нею. В широкому проході між ліжками стояло і лежало різне гімнастичне та учбове причандалля. Турнік, паралелі, кобила, козел, кілька великих рам з почепленими до них напханими соломою мішками. Ці мішки ми мали колоти, немов живі німецькі животи.
Окремо, під стіною, в козлах, стояли чорні японські карабінки з пригвинченими широкими штиками.
Вітька Воропаєв зробив крок уперед і, виструнчившись перед командиром, хвацьки відкозиряв:
— Дозвольте сказать, вашекородь!
— Кажіть!
— Так що прохання, вашкородь! — рапортував Воронаєв з усією майстерністю стройової витяжки. — Ми просимо ви строїти нас з гвинтівками і провести маршем через місто Ми вміємо давати ногу і обіцяємо не підкачати, вашскородь!
Штабс-капітан Дерев'янко посміхнувся. Він був задоволений із своїх майбутніх учнів.