Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Голова Теменка була трохи важкувата, а в роті було кисло, очі поколювало піском. Але, загалом, йому було легко і весело.
ОСОБА ІНШОЇ СТАТІ
Останню лекцію Шая кінчав об одинадцятій. Сина аптекаря він готував з математики, мов і всіх інших предметів. Шая вийшов на ґанок і випростав плечі. Було поночі. Сіялася мжичка, паровози гули глухо, небо було близьке, шинель смерділа собакою — була осінь.
Будинок стояв довгий, білий, слизький проти чорної забаюреної базарної площі, немов брила криги над каламутним плесом. На другому ґанку бовваніла ще одна, невиразна і темна, постать.
Шая поставив комір і одчайдушно пірнув у сльоту і мряку.
— Піркес?! — почулося з другого ґанку. — Піркес, це ви?
Шая став. З другого ґанку до нього збігла дівоча постать.
Це була Катря Крос.
— Здрастуйте! Ви додому? Так нам до алейки разом. Півдороги ви можете не мокнути. — Катря підняла парасолю, клацнула замком, і широкий чорний купол звився у них над головами.
— Дякую! — вони пішли. — Що ви тут робите?
— Те саме, що й ви. Через стіну від аптекаря живе кондитер. Його дочка ніяк не може опанувати мов, математики та й усіх інших предметів. Вона, мабуть, забагато їсть булочок і пиріжків…
Катря засміялась, і Шая щось промимрив від себе. Він ще не освоївся і не знав, як поводитись. З дівчатами, тобто з особами жіночої статі, він не був говіркий. Якийсь час вони йшли мовчки. Дрібні й часті краплі рясно шаруділи по чорному і тугому куполу над ними.
— Скільки ви берете з аптекаря?
— П'ятнадцять…
— А з кондитера?
— Дванадцять.
Мовчанка запала знову — довга й безвихідна. Шая морщився, еонів і червонів. Він ховав підборіддя в комір шинелі, ховав ніс. Чорт же його знає, про що говорити з дівчатами! Особливо коли вперше. З Катрею він балакав уперше. За три-чотири роки знайомства він тільки скидав кашкет при зустрічі.
— У начальника станції мені платять двадцять п'ять! Правда, в машиніста Пивоварова я маю лекцію за десять…
— Ви маєте аж чотири лекції?
— А що? Одну треба на обід, другу на квартиру, а ще ж треба заплатити за право навчання!
— Я й забула! У вас же нема батьків…
Це сказано надто палко, із щирим співчуттям у голосі. Від цього знову стало ніяково, і можливість теми для розмови тепер розвіялась остаточно.
Мовчки вони проминули квартал або й два. Теми для розмови вже не варто було й шукати. Мовчання було таке довге, що заговорити тепер було б уже просто незручно… Але ж Катрі доконче треба було розбалакатися! Вона позирала на Шаю підбадьорливо й клично. Вона посміхалася до нього з темноти. Шая мучився і мовчав. Проминули третій квартал. Тоді Катря зітхнула й наважилася сама.
— У вас, — сказала Катря, — більша половина гімназистів-старшокласників мають лекції, а от у нас ніхто майже не має. В нашому класі маю тільки я.
Яка це мука! От поруч з тобою іде дівчина. Хороша, гарненька й приємна дівчина. Вона хоче з тобою розбалакатися. Вона зиркає на тебе. І зараз, у цю хвилину, вона щось собі думає. Мабуть, яке ж ти безпорадне вайло!.. Але що ж ти можеш зробити, коли от уже вісім років тебе акуратно справляють у карцер за найменшу спробу побачитися й побалакати з особою іншої статі!..
— А що у вас зараз проходять по філософській пропедевтиці? — нарешті знайшовся Шая, і його зросив піт.
Хвала богові! Це був уже благословенний ріг алейки, де Катрі треба було звертати праворуч, а Шаї ліворуч. Шая мерщій виринув з-під мокрого чорного купола зонтика. Велика крапля скотилася з мокрого чорного верху і влучила Шаї за комір, на гарячу спітнілу спину. Але Катря схопила Шаю за руку.
— Слухайте, Піркес!
— Ну, до побачення. Мені вже ліворуч…
— Слухайте, — наважилася Катря знову, — Піркес! Я так хотіла вас розпитати. Вас вважають за найрозумнішого на цілу гімназію…
Шая почервонів так, що це було помітно навіть у темряві осінньої ночі. Він устромив руки до кишені, потім вийняв їх і знову встромив. Це — навмисне? Жарти? Глум? В цю хвилину він уважав себе за цілковитого ідіота.
— У вас, може, це не так, — поспішно заговорила Катря. — Але у нас це просто неможливо. Це просто жах! Ходім-те, я теж піду з вами через місто. Ви розумієте, про що ми між собою говоримо? Тільки про прапорщиків і георгіївських кавалерів. «Кавалерів» — яке ідіотське слово! Немов не на війні, а в танцкласі. Але ж ми почали це хоч з четвертого класу, а зараз приготовишки і ті закохуються в малолітніх добровольців. А другокласниці вже бігають за земгусарами! Ви читали Достоєвського?
— Мугу! — буркнув Шая.
— Ви розумієте, у нас ніхто нічого не читає. На уроках ми шепочемося про те, хто з яким офіцером знайомий або чия пасія блондин, а чия брюнет! Між уроками ми говоримо про те ж саме, тільки вже голосно. Крім того, ми ще й пишемо одна одній листи про те ж саме! Це ж жах! Ви читали Мопассана [245] ?
Вони ввійшли в алейку, і тут раптом сильний протяг жбурнув на них густою мжичкою і загорнув їм пальта тісно довкола ніг. Щоб не впасти, Катря повинна була взяти Шаю під руку. Вони майже сховалися під чорним куполом зонтика. Там, під куполом, було тепло і затишно. Правда, купол був невеличкий, і треба було йти тісно, зовсім тісно. Алейка слалася перед ними довга й порожня. На ній не було ні душі. В таку погоду не виходив навіть Піль. Вони були зовсім самі. Тільки обабіч чорніли мокрі осінні паркани.
245
Мопассан Гі де (1850–1893) — французький письменник. У своїх романах та оповіданнях дав широку картину життя різних верств французького суспільства 70-80-х років XIX ст.
— Ви чули, — Катря шепотіла зовсім близько. — Минулого тижня у Вінниці роззброїли цілу роту інженерного батальйону і, кажуть, закували всіх у кайдани. То всі як один були студенти політехніки. Вони не схотіли їхати на фронт. Як це вам подобається? А в Петрограді робітники ходять по вулиці з криками «Хліба і миру!». Це може бути? Чи брехня? Правда, дядя, у мене дядя матрос, знаєте, писав нам з Кронштадта: справді, там продуктів не вистачає. Що ж це буде? Війна, війна і війна! Хіба ж так можна жити? Ви читали Толстого?
Шая розсердився:
— «Непротивление злу»! Ідіотизм! Хіба ж це можливо не противитися злу?
— Але й ви теж не противитеся! Війна. Це ж зло.
Шая мовчав і сопів. Катря на мить вистромила голову з-під зонтика, щоб просвіжитися: було жарко. Але дощ із вітром ударив ій просто в лице. Брр! Алейка була пустинна, нікого: тільки дощ, вітер і мокрі паркани обабіч.
— Ну, скажіть же, Піркес! Ви Толстого читали всього?
Шая підозріливо поглянув на супутницю:
— Ви вважаєте себе за толстовку?