Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Лекції ми відбували механічно, віддаючися кожний своїм особистим справам. Педагоги або справді не помічали цього, або вдавали, на все махнувши рукою. На перемінках ми збиралися гуртками й розповідали новини та анекдоти. Найпершою темою був Гришка Распутін [252] . Чутки й побрехеньки про нього Кульчицький та Воропаєв приносили щодня десятками. Сюжети цих фабльо розгорталися неодмінно в лазнях, монастирських келіях, заміських кабаках або у великопанських будуарах.
252
Гришка Распутін — Распутін (Нових) Григорій Юхимович (1872–1916) — фаворит царя Миколи II та його жінки Олександри Федорівни, політичний авантюрист. Як «провидець», «цілитель», він набув необмеженого впливу на царя, царицю та їхнє оточення, втручався у вирішення державних справ. Прагнучи врятувати авторитет царської сім'ї, монархісти вбили Распутіна. «Распутівщина» була одним із виявів повного розкладу правлячої верхівки.
Після женщин розмови переходили на очко. Кашину не щастило абсолютно. Він не вмів утриматися від чарки коньяку. Він п'янів і програвався вщент. Він вже позаганяв усі свої речі, зимову шинель, чоботи, навіть футбольні буци. Отрута азарту була непереможна. Кульчицький і Воропаєв дуже барвисто уміли розповідати про Кашинові невдачі. Як Володька поставив, як Гора-Гораєвський попросив його показати «ответ» і, взявши Кашина двома пальцями за комір, вивів його з кімнати і за дверима ще й позичив йому коліном під зад…
Кашин бігав очима, червонів і намагався перевернути все це на жарт. І Воропаєв з Кульчицький жартують, бо нічого такого зовсім не було. І Гора-Гораєвський тільки жартував, щоб усіх насмішити. І сам Кашин на те дав свою згоду, з Горою наперед умовившись, щоб пожартувати…
— А от учора, — нарешті щастило йому звести розмову на інше, — сміху було! Іду я по вулиці з Горою-Гораєвським, коли це двоє жандармів Митьку Ізвольського тягнуть.
— Ізвольського, — компетентно відгукнувся Воропаєв, — вишлють на Сибір. Мені Гора говорив. Такий, розумієте, сукин син! Він розводив агітацію в маршових батальйонах. Позавчора, розумієте, таке на рампі було! Десятьох маршистів жандармам прийшлося застрелити…
— Та що ти кажеш? Розкажи!..
Всі зацікавлено потіснилися до Воропаєва. Тільки Зілов та ще Потапчук залишилися на місці. Зілов глянув на Потапчука, Потапчук на Зілова, і вони зразу ж розвели очі в різні сторони. Зілов з Потапчуком могли б дуже докладно розповісти про ці події. Але вони мали, мабуть, причини мовчати.
Втім, розповідь була перервана при самому початку. Прозвучав другий дзвінок, перемінка кінчилася, двері відчинились, і на порозі з'явився Ян Казимирович. Ми зірвалися з місць.
Ян Казимирович був наш новий викладач німецької мови й літератури. Ельфріду Карлівну з гімназії звільнено. Вона була справжня німкеня з Прибалтійського краю.
Ян Казимирович був поляк, біженець з російської, захопленої німецьким військом, частини Царства Польського. Десь у Піотрокові [253] Ян Казимирович мав салон куафери. Як це трапилося, що він зайняв пост педагога, цього ніхто не знав і розгадати не міг.
Для нас лекції Яна Казимировича були найкращою розвагою. Яну Казимировичу було сімдесят років, і він страждав старечим слабоум'ям. Він не умів розрізнити, що добре, що погане, що робиться щиро, що навмисне. На його лекціях ми веселилися як могли. Ми танцювали ойру, грали в очко, даючи карту й Яну Казимировичу, виходили з класу без дозволу, влаштовували чемпіонат французької боротьби. Коли боролися такі силачі, як, скажімо, Зілов проти Кашина, всі кидали свої справи й сходилися серед класу кружка. Ян Казимирович залишався один, самотній, на кафедрі. Ніхто не обзивався до нього, ніхто не виходив відповідати, ніхто не відгукувався на його виклики. Понудьгувавши якийсь час, попозіхавши й попочухавши собі праву брівку, Ян Казимирович спускався з кафедри і собі втискувався в коло спостерігачів боротьби. Скоро він захоплювався не гірше від інших. Всі штовхалися, штовхався й він, всі сперечалися, сперечався й він, всі кричали, кричав і він. Він метушився довкола борців, як найзапекліший «болельщик»:
253
Піотроков. — Йдеться про місто Пьотркув-Трибупальскі у ПНР.
— Неправильно! Ножку! Ножку! — кип'ятився він, помітивши, що один з борців вдався до забороненого прийому. — Локші йому! Неправильно! Заберіть ногу, а то я поставлю вам одиницю!
І справді, розгніваний, він біг до кафедри, хапав журнал і вліплював нечесному борцеві одиницю за знання німецької мови і літератури. Ці одиниці звалися в нас «одиницями воєнного часу».
ПЕРШИЙ НАРЯД
Про події на військовій рампі, про заколот у маршовому батальйоні та про відношення до цього студента Митьки Ізвольського Зілов з Потапчуком і справді могли б розповісти чимало. Вони самі були безпосередніми учасниками цих подій.
Було це позавчора вранці, в неділю. Потапчук прийшов до Зілова, що був у нас відомим знавцем фізики в обсязі дещо більшому проти підручника Краєвича в справах різних анодів, катодів, омів, вольтів, ватів і амперів. Вони сіли до столу і розгорнули зошити.
Але саме тої секунди вхідні двері розчинилися і до кімнати вскочив хлопець з чорним від вугілля обличчям та в засмальцьованій робочій одежі. Це був відомий вже нам кочегар з С-815 Федір Козубенко, машиніста Крзубенка син.
— Швидше! — відсапнув Козубенко. — Шукай батькового сундучка… напхай їжі… біжімо…
— Що трапилося? — не зрозумів Зілов. — Який сундучок? Кому їжі? Куди біжімо?
Але в Козубенка, видно, зовсім не було часу, та й говорити йому було важко. Він кинувся до комори. Старий сундучок машиніста, в який він бере з собою в поїздку їжу, стояв тут же, за порогом. Федір схопив його й витрусив якесь барахло, що було всередині.
— Хліба… якийсь глечик… насип борщу… абощо! — скомандував він.
Не розпитуючи, збагнувши, що справа надто спішна, Зілов кинувся до кухні. За мить він повернувся з окрайцем хліба та мискою квашеної капусти.
— Здорово! — Федір засунув це всередину й гримнув вічком. — Швидше шинель і шапку!
— Але що таке?..
— Швидше! За мною! По дорозі розповім! — і Федір кинувся з хати.
Похапавши шинелі, Зілов і Потапчук кинулися за ним. За хвірткою вони наздогнали Федора. Проте, побачивши Потапчука, Федір раптом спинився.
— Це хто? — сполохано запитав він.
— Це свій хлопець. Але ж я не знаю, в чому справа…
Федір повагався секунду. Потім він махнув рукою. Слова Зілова вже заспокоїли його.
— Швидше… Не будемо бігти, поки у місті. Крючок зразу перехопить… мерщій до колії, а там уже вдаримо щодуху… Цей хлопець, може, також знадобиться…
І поки вони йшли хвилини три широкою Дворянською, далі Привокзальною вулицею, Федір Козубенко встиг розповісти хлопцям, в чому була справа і для чого був потрібний машиністів сундучок і сам Зілов.
Вранці на військову рампу прибув якийсь маршовий батальйон. Невідомо ще зараз, як це трапилося, — чи приїхав він вже розпропагований, чи це була робота місцевих, можливо, що саме так, бо Митьку Ізвольського крючки піймали недалеко від самої рампи, — а тільки маршовий батальйон раптом відмовився їхати на фронт. На дверях вагонів, впоперек через «40 человек или 8 лошадей», вони написали крейдою: «Довольно! Мы не хотим воевать за буржуев и помещиков!» Комендант рампи вислав свою сотню під гвинтівкою — стерти написи і загнати маршистів до вагонів Але комендантська сотня була затюкана, забрьохана гряззю і закидана кінськими кізяками Тоді комендант викликав батальйон георгіївських кавалерів, що стояв постоєм у дванадцятому полку Батальйон оточив ешелон і обстріляв беззбройних маршистів. Десятьох вбито, сорок два поранено, маршистів загнано по вагонах, і вагони запломбовано, як вантажі. Комендант дав наказ негайно рушати. Але тут виявилося, що ешелон був без паровоза. Шумейко відчепив свого С-815, одвів у депо і залив топку Коли в машиністській діжурці довідалися про події, кочегари й машиністи, які були у діжурці, викликані в наряд під військові ешелони, вирішили й собі підтримати солдатів Вони похапали свої сундучки й розбіглися геть з діжурки. Ешелон, правда, поїхав на фронт Комендант викликав діжурний паровоз залізничного батальйону Але вияв солідарності робітників став відомий маршистам Коли поїзд рушив, запломбовані маршисти висувалися у віконечка і кричали назад: «Спасибі робітникам за підтримку! Підтримайте нас, а ми підтримаємо вас! На фронт ми їдемо брататися!» Жандарми відповідали пострілами по вікнах…