Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

З холодним уклоном в бік інспектора Парчевський зробив широкий жест в наш бік.

Ми викотилися за-двсрі, як яблука з перекинутого кошика. Оце врізав, так врізав! Го-го-го-го-го! Оце так ужарив!.. Ні, він таки хлопець свій.

Регочучи і шіравляючись у дотепах, ми попростували до залізничної аудиторії, де сьогодні був черговий військовий бал. Черговий військовий бал! Щодня десь у місті були військові бали.

Залізнична аудиторія знаходилася на території залізниці, поміж колій. Нам довелося пробиратися до неї між довгих ешелонів і паровозів під парами. Військова рампа і вантажна станція давно вже не справлялися самі з військовими ешелонами і вантажами. Маршові батальйони відправляли тепер просто від пасажирської. Сюди прибувала й частина

санітарних поїздів центрально-російських маршрутів. В Карпатах зараз точилися завзяті бої. Кожний день коштував десятків тисяч людських життів і мільйонів грошей. Біля пасажирського перону стояли два ешелони з донськими козаками. Вищала гармонь, підбумкував бубон і форкали коні. По другий бік вокзалу на довгих пульманівських платформах розташувався із своїм вогневим хазяйством артилерійський дивізіон. Двадцятидюймові гармати, ящики з снарядами, прожектори без брезентів стояли там — просто мрячного, дощовитого, осіннього неба. Людські фігурки в тоненьких шинельках кулилися між ними. Довжелезні валки земгородів вистроїлися біля закордонного павільйону станції. Від них відгонило йодоформом, карболкою і креозотом. Двері хряскали раз у раз, і уривки стогонів виринали звідти і зразу танули тут, у вогкому повітрі листопадової ночі.

Перед дверима аудиторії стояв величезний натовп солдатів. Тут були і донці з вошивими чубами, і артилеристи в благеньких літніх шинельках, і санітари з земгородських валок, і якісь піхотинці з маршових батальйонів.

Солдати стояли похмурі і злі. Вони збігалися сюди, до аудиторії, на яскраве світло її ліхтарів, на привабні звуки танців, що бриніли за високими заскленими дверима. Але їх до танцзалу не пускали. Бал був офіцерський. Заходити нижнім чинам суворо заборонялося. Похмуро й неохоче розступився натовп перед Парчевський і нашою юрбою. Передні виструнчилися й відкозиряли погонам і «георгіям» Вацека. Ми пройшли за ним, одвертаючись і ховаючи очі. За ці роки ми ще не привчилися перемагати почуття сорому перед людьми, що їхали умирати на фронт, стояли тут під дощем, і їх не пускали навіть туди всередину — вшкварити останнього гопака…

Бал був у самому розпалі. Гримів комендантський оркестр. Той самий, що виряджав на позиції маршистів. Батальйонам, які від'їздили на фронт після дев'ятої вечора, тепер доводилося рушати навіть без прощального маршу і «Боже, царя храни». Оркестр шкварив тустепи. Півсотні пар звивалися, кружляли і метлялися посередині. Від георгіївських хрестів мерехтіло в очах. Ми рушили насамперед до буфету. Бал був уже напідпитку. Треба було негайно ж його наздогнати.

— Буфетник! — гукнув Парчевський.

— Чого зволите, вашекородь?

— По склянці коньяку кожному з нас!

— Єсть, вашекородь!

— І запам'ятайте, будь ласка! Ви бачите цих гімназистів, що зо мною?

— Так точно, вашекородь!

— Кожний з них має право прийти сюди, до буфету, і пити та їсти все, що йому забажається! Ви запам'ятали кожного в обличчя?

— Буде спольнено, вашекородь! Не зводьте безпокоїться, вашекородь!

Парчевський вийняв з гаманця і кинув на шинквас п'ять асигнацій по сто карбованців. Якраз стільки, скільки виробляв за рік на своїх лекціях Шая Піркес. Вдвоє більше, як діставав Туровський річно від свого батька-поштаря. В п'ять разів більше, як давало річного прибутку все господарство Потапчука в селі Бидлівці.

Коньяк вдарив у кров, і зразу зробилося тепло й затишно. В голові попливли ніжні вальси, пристрасні танго, запаморочливі тустепи. Вищав корнет-а-пістон, підвивала флейта, чвакали тарілки, бухкав барабан, захлинався гобой, гавкали тромбони, валторна виводила дико і самотньо. В обіймах прапорщиків, хорунжих і земгусарів пропливали жінки з закоханими лицями. Ах, їм так хотілося ласки, поцілунків і мужчин. Мужчини на світі перевелися. Їх можна було дістати тільки тут, на балу, та й то на дуже короткий час…

Диригували балом кавалерійський корнет і Збігнев Казимирович Заремба. Збігнев Казимирович був тепер не у фраку. Йому дуже личив

новий мундир, синє галіфе і срібні шпори. О, срібні шпори для мазура — це найперша річ! Збігнев Казимирович працював в інтендантстві. Третім диригентом був зразу ж призначений Вітька Воропаєв. Він був широковідомий — від Гнівані до Деражні [261] і від Копайгорода до Вапнярки [262] — як найкращий танцюрист.

261

Деражня — райцентр Хмельницької області.

262

Вапнярка — селище в Томашпільському районі Вінницької області.

Бронька негайно ж пішов шукати Гору з компанією. Він знайшов їх кулісами театральної зали. Чоловік двадцять прапорщиків, земгусарів, інтендантів і князів з «дикої» дивізії [263] розташувалися в бутафорських фотелях стилю «ампір» [264] . Посередині стояв рояль. На його чорній лискучій кришці Гора держав банк. Бронька на око визначив, що в банку не менше як п'ятсот карбованців. Звір на бал зайшов крупний. Інтенданти, «дикі князі»! З небувалим тремтінням Бронька попросив собі карту. Земгусари й інтенданти скептично й недружелюбно оглянули його гімназичний мундир.

263

… князів з «дикої» дивізії… — У виданні 1936 р. Ю. Смолич дав до цього місця таку примітку: «Тобто офіцери-князі з так званих «диких» (кавказьких) дивізій».

264

Ампір — стиль пізнього класицизму в архітектурі і декоративно-прикладному мистецтві, що виник у Франції на початку XX ст.

В кутку біля оркестру сиділа Катря Крос. Вона була печальна: Шаї не було, а вона так хотіла б його побачити… Сербинові і Туровському кров ударила в обличчя. От вже не сподівалися! Туровський уклонився. Сербин чи то вклонився, чи то ні. Адже вони офіціально навіть і не були знайомі. Катря спалахнула. Вона кивнула, затулилася віялком і одвернулася… Сербин! Ах, Сербин! Милий!..

— Слухай! — запропонував раптом Сербин. — Ходім вип'ємо ще.

Туровський згодився. Він зробився такий же похмурий, як і його друг. Катря затулилася віялком і одвернулася. Ну, звичайно, вона не схотіла відповісти на його уклін. Вона любить Сербина…

По дорозі Сербин заскочив до убиральні. Він примочив і пригладив волосся на висках. І глянув до дзеркала — ні, все гаразд! Але ж вона одвернулася! Що ж, він їй, очевидно, просто противний. Вона ж любить Туровського! Туровський признався тоді сам… Ну й нехай! Сербин став перед дзеркалом, трагічно нахмуривши брови! Ну, звичайно! Ще б пак! Хто ж полюбить таку пику! Волосся чорне, ніс немов дзьоб, щоки завалилися в середину рота. Привид з того світу! Тьху! Звичайно, Туровський же такий рожевий, великі блакитні очі. Такі завжди до серця дівчатам!.. Сербин починав ненавидіти свого друга. Він зрозумів це і трохи засоромився. Він сам собі став бридкий.

З огидою він ще раз глянув у дзеркало. Там, за дверима, в залі гриміли бубни модної ойри. Мимоволі руки взялися в боки і викинулася наперед ліва нога. Тра-та-та-та! Тай-тай-та! Ламцидрица-ойра-ойра! Ламцидрица! Ойра! Ой-ра! Сербин пройшовся перед трюмо туром жвавої ойри. Чорт побери, як чудово виходило! Так що ж? Так чого ж? Якого чорта? Чому не йдеш туди, не запрошуєш Катрі? Не ведеш її в танок, пристрасний і палкий? Чого? Телепень, вахлак і бевзь?! Сербин навіть ударив себе по щоці. У, сучий син! Такий здоровий, а… соромиться до дівчини підійти…