Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Я прочитав… я прочитав… я не можу тобі розповісти… Це, розумієш… Я тільки тепер… Ах, який же я був дурний! Я й не знав… Тільки тепер я розумію…
— Що ж ти прочитав?
Але Макар не відповів. Його прозорі очі раптом набули осмислення. Вони щось побачили й прикипіли до цього. Макарів погляд непорушно прикипів до книги, що лежала біля ліжка коло лампи. За поглядом він і весь потягся туди. Він ухопив книжку й підніс її близько до своїх прозорих очей:
— І ти… І в тебе… А… а звідки ти взяв? — Він був ошелешений.
— А ти?
— Я… розумієш… я не знаю… я не помітив… мабуть, десь випадково…
— Між своїх книжок?
— Так, так…
Зілов засміявся:
— Ну добре. Це я тобі підкинув.
— Ти?
— Я. Ми вирішили спробувати наших хлопців. Почали з тебе. Я бачу, ми, здається, не промахнулися…
— Ти? Ти? А звідки ти?
Зілов нахмурив брови і зробив заперечний знак:
— Це я тобі поки не скажу. Потім. Значить, хороша книжка?
— Тобто, ти розумієш… взагалі… нічого подібного взагалі нема… Цс цілий світ… ти розумієш.
Зілов посміхався. Він був задоволений. Козубенко дістав доручення організації розвідати настрої поміж гімназистів старших класів. Можливо, були такі, яких можна привернути до організації. Через Зілова він вирішив прозондувати кількох. Насамперед Макара. Це нічого, що він зачитаний, книжник. Це навіть добре…
Зілов скрутив цигарку й простяг Макарові порттабак:
— На, скрути…
Макар неуважно взяв тютюн і почав крутити цигарку. Руки його тремтіли, тютюн розсипався, очі розширялися. Він був блідий. Стоси книжок перечитав Макар за своє сім-надцятилітнє життя, але такої книжки він ще не читав…
Така собі брошурка на сірому папері, сто сторінок тісного шрифту. От точнісінько така, як ото лежить під лампою коло ліжка. Ну й брошурка! Яка брошурка! Вона перевернула все! Чисто все! Вона перевернула в Макаровій голові все прочитане раніш. Вона перевернула й самого Макара догори головою. Ну й книжка! З здивуванням, з радістю, з жахом дивився своїми прозорими широкими очима Макар на «Комуністичний Маніфест»…
«Призрак бродит по Европе, призрак коммунизма…»
Макар навіть здалеку міг розібрати цей перший рядок.
НЕ ТРЕБА СОНЦЯ
День був несподіваний для листопада.
Зрання ще трохи мрячило — ніч була дощовита і вітрова, — але вже на дев'яту хмарна запона розкололася. Крізь розколину світилася ясна, немов чисто вимита, ледь злиняла блакить. Розколина довшала й ширшала. Блакить густішала й темнішала. Вона стала зовсім синя. І враз на неї не стало змоги глядіти. Вона заіскрилася, спалахнула, запалала. То вишило сонце в розколину межи хмар.
Сербин прокинувся пізно. Очі важко було розплющити, у висках нило, в потилицю щось гупало від кожного необережного повороту. А як гидко в роті і на зубах. Коньяк, шампанське, чиста горілка, лікери і знову коньяк. Господи, яке свинство! І як це людина може влити в себе таку кількість усієї цієї мерзоти? Швидке до крана — швидке холодної води, мила і шорсткий селянський рушник! Сонце таке тепле й ласкаве. Пити більше ніколи не треба. Навіщо? Це ж так противно! Брр!.. Ах, так — Катря Крос! Ну, да. Тоді, звичайно…
Настрій зразу підупав. Сонячні промені були зовсім вже не такі й ласкаві. Звичайні, холодні, безрадісні промені осіннього сонця. Сербин домився тихо й безрадісно. Катря його не любила. Тепер це вже був факт. Туровський признався, що він любить… І…
Ах, Катре! Ви розбили Сербинове серце. Дивіться — він навіть напився з горя, дарма що горілка йому відворотна й бридка. Для чого це ви зробили, холодна, неприступна дівчино?! Цей юнак буде тепер так мучитися і страждати! Чи відомі вам, холодна, неприступна дівчино, муки нерозділеного кохання? Чи плакали ви безсонними ночами в жарку подушку, Катре? Чи, може, ви просто досвідчена, жорстока кокетка? Ах, Катре, Катре, вам же тільки сімнадцять років!
Сербин домився і тихо вийшов до сусідньої кімнати. Матері вже не було. Вона пішла на роботу, до своєї бібліотеки. Це чудесно! Настрій трохи покращав. Вона завжди в таких випадках плаче. Бідна мама! В неї ж таке хворе й нервове серце. Ніколи, ніколи! Але на сумлінні щось є. Чи він учора щось там не наробив? Треба зараз же заскочити розпитатися до Кульчицького, — він же мешкає поруч, зразу за… за… ну, да поруч, зразу за Катрею Крос. Крое! Катрею! І чорт з нею! Можна навіть язика показати… Кульчицький мусить знати. Він був тверезий, він же грав у карти — він пам'ятає все.
Сербин взяв кашкет і вийшов у двір. Ах, яка чудова година! Без пальта, а майже жарко. Їй-право, пече! Літо! А прозорість! На небі ні хмаринки. Фу, чорт! Хай там що, а життя все ж таки хороше! Вона ще довідається, вона ще пожаліє! От через рік піде Сербин на фронт, потім повернеться героєм. Як Парчевський! Поручик і чотири «георгії». П'ятсот карбованців буфетникові за один вечір. За горілку і коньяк. Фу, гидота. Ні, він повернеться таким героєм, що через його геройство, скажімо, закінчиться війна. Він переможе, він винайде такий спосіб, він скаже всім їм таке слово — таке слово, що примирить всіх! Хай тоді вона пожалкує! Він буде найвідоміша в місті людина. Ха, в місті! В цілому світі!.. Хай позаздрить тоді. Він проїздитиме поїздом, вона прибіжить, звичайно, на вокзал — хоч би подивитися на нього. Вона стане в кутку і заплаче. Їй буде так гірко. Вона зрозуміє тоді, як помилялася вона, яка була неправа… А тут всі вітають його, обіймають, цілують. Навіть незнайомі і ті б'ються за те, щоб потиснути йому руку. Як американському президентові в день його народження. А вона стоятиме н кутку й гірко плакатиме… І от він тоді відштовхне всіх геть, люди розступляться перед ним, і він просто пройде до неї. Вона перелякано дивитиметься на нього. Що він хоче робити? Горло Сербину залоскотали сльози — він був зворушений, він передчував свою безмірну великодушність і благородство. Він же підійде просто до неї. Він візьме її за руку. Рука тремтітиме і буде мокра від сліз: Катря забула хустинку дома і обтирала сльози просто долонею. Він візьме її за руку і скаже їй… Що він їй скаже?.. Він скаже: «Витріть сльози, не плачте…» Ах, ні! Він скаже коротко, просто і зрозуміло. Отак гляне на неї і скаже: «Катре, я вас все ж таки люблю…»
Щоб не заплакати, Сербин мусив спинитися і потягти повітря в легені глибоко-глибоко. Він проминув уже паркан машиніста Кроса і стояв перед дверима хати Кульчицького.
Бронька був дома. Власне, він ще спав. Коли Сербин зайшов до його кімнати, він тільки потягся під ковдрою. Він хряпнув кістьми й помахав ручкою з-за подушки. Бронька повернувся додому ще куди пізніше від Сербина. В нього були свої справи. Він прийшов, коли був уже повний день. Він прийшов усього годин чотири тому.
— Слухай, Бронько… — Сербин присів на край ліжка. Постіль була гаряча, розпарена, пітна. — Ти не пам'ятаєш, Бронько, чи я там чого вчора не наробив? Розумієш, таке почуття, немовби щось таке, якась немов неприємність…