Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Збігнев Казимирович Заремба повним голосом підспівував «Марсельєзу» по-французькому. Всі били в долоні, вилазили на стільці, кричали «браво!» і «ура!». Митька Ізвольський — раніше просто старий студент і «піднадзорний», а тепер, виявляється, соціал-інтернаціоналіст — ходив без кашкета, і волосся його буйно розвівалося на вітрі. Кашкет він загубив ще під час першого роззброєння городовиків і вдавав, що досі не мав часу про це згадати. На заквітчану й прикрашену червоним ситцем сцену зійшов військовий лікар Іщенко.
— Народне зібрання нашого міста будемо вважати за відкрите! — гукнув він щосили. — Від імені партії соціал-демократів…
— Ура! — несамовитим ревом відгукнулася
Півгодини тяглася процедура виборів виконавчого комітету та інших органів тимчасового самоврядування — і півгодини, не змовкаючи, гриміло довкола кінематографа «Міраж» і по околишніх вулицях страшне, надприродне «ура!»… До виконавчого комітету були обрані і Митька Ізвольський, і доктор Іщенко, і Збігнев Казимирович Заремба, і Аркадій Петрович, і машиніст Козубенко, Федора Козубенка батько, і Варвара Власівна Вахлакова (да здравствует свободная женщина!), і залізничний касир Воропаєв, і багато інших відомих і поважних у місті людей. Головою виконкому був обраний доктор Іщенко.
Доктора Іщенко ми підхопили на руки і понесли. Попереду посувалися Кашин і Кульчицький Бронька, розмахуючи оголеними шаблями й розчищаючи дорогу. Доктор Іщенко сидів на спині в Пантелеймона Вахлакова. Воропаєв, Теменко, Сербин та інші підтримували його з боків. Митька Ізвольський кричав:
— Геть самодержавство!
— Геть! Долой! — ревів натовп.
— Да здравствует свободная Россия!
— Урррааа!
Так вийшли ми на вулицю. Море людських голів кипіло перед нами. Кашкети летіли вгору, нам махали хустинками, зонтиками, просто руками. Появу доктора Іщенка вітали, як друге пришестя. Люди кричали, співали, плакали. В горлі збиралися сльози, і повікам несила було їх затримати — вони стікали по щоках, вони зрошували груди, вони рясно капали додолу. Було весело, страшно і патетично. А головне — світ враз зробився такий близький і люди такі рідні. Незнайомих у місті не стало. Всі знали одне одного. Всі посміхались одне до одного. Так хотілося одне одного любити!
Ну, певне: що ж і починалося тепер, як не царство свободи, щастя й любові!
Доктора Іщенка ми, не спускаючи з плечей, цілу ніч носили з мітингу на мітинг. Ми побували і в вагонних майстернях, і в клубі прикажчиків, і на зборах кондукторів, і в авіаційному парку, і в депо, і на вантажній станції, і в госпіталях, і на військовій рампі.
І от сьомого ми нарешті рушили до гімназії на наше всегімназичне «віче».
З третього березня ми в гімназії не були. Просто з фасаду, з-над парадного ходу, ще здалеку, нас привітав довгий червоний стяг, розшитий срібними позументами:
Свет и свобода прежде всего!
Цей напис не де-небудь, а на гімназії, на мурах нашої альма-матер. Серця паші затремтіли. Ми рушили через парадний хід.
В роздягальні, над дверима до коридорів, був розпластаний другий, червоно-срібний, плакат:
Где трудно дышится,
Где голод слышится, —
Будь первым там!
Ми вийшли до коридора. На всю стіну зали, що правила нам і за рекреаційну, розстилався величезний, гаптований золотом по червоному, транспарант:
Мы дружно служим в вечном храме
Свободы, правды, красота —
Затем, чтоб гордыми орлами
Слепые сделались кроты!
Нам перейняло дихання, і ми переступили поріг нашого класу. Над кафедрою — перед очима
Ми впізнали Аркадія Петровича. Це постарався він. Вибраний учора до тимчасового виконавчого комітету, він дістав у ньому портфель нагляду за справами освітніми. Негайно він роздобув сорок метрів червоного нансуку і двісті метрів шовкового позументу. Варвара Власівна організувала гімназисток, і за ніч всі чотири лозунги були готові.
Ми привітали Аркадія Петровича теплим, вдячним «ура!». Вигук «ура!» зробився за ці дні найбільш поширеним висловом нашої мови.
Порядок денний перших в історії гімназії гімназичних зборів був такий:
1. Вибори тимчасового гімназичного учнівського комітету.
2. Вигнання інспектора класів, Юрія Семеновича Богуславського, прозваного Вахмістром.
На кафедру зійшов восьмикласник Каплун.
— Товариші! — сказав він. — Збори революційних гімназистів нашої гімназії будемо вважати за відкриті. Для ведення зборів від імені восьмого класу пропоную президію…
Ми вже не кричали «ура!». Сил більше вже не було. Криком «ура!» вже несила було висловити той захват, який ми почували. Свобода — це було прекрасно! Зараз ми виберемо президію, потім ми будемо урочисто засідати. Як цілком дорослі. Та де там — дорослі? Адже тиждень тому і дорослим таке не було приступне. Ми виберемо з-поміж нас же самих наших власних же товаришів, які й керуватимуть нами всіма, які й будуть мало не найвищою владою в гімназії… Де вже тут до криків «ура»!
До учнівського революційного комітету — так ми його найменували — було обрано семеро. Від восьмого класу — Каплун і Столяров, від нашого — Піркес і Репетюк, від шостого, п'ятого і четвертого по одному — Кружицький, Кабутаєв, Рябошапка… Чотири молодші класи своїх представників до комітету не мали. Головою комітету був обраний Каплун.
З першим питанням покінчено, і перших наших обранців ми привітали урочистими громовими оплесками.
Коли оплески стихли, Каплун знову підвівся. Він просив тиші. Він її дістав негайно. Ніякий Піль, Вахмістр, ба й Мопс не змогли б так хутко заспокоїти дві сотні гімназистів, зібраних до одної кімнати. Адже просив тиші наш перший представник.
Коли в залі зробилося абсолютно тихо, Каплун сказав:
— Товариші! Три дні тому революційний народ обеззброїв всіх унтерів і вахмістрів царської поліції. Але революційний народ в праві покликати нас з вами до суворої відповідальності перед свободою і революцією. Бо в захопленні й захваті перших днів ми проминули обеззброїти жандармського вахмістра, приставленого до нас самих!
Зала загула й зачовгала ногами.
Каплун звів руку вдруге, просячи уваги й тиші.
— Які обвинувачення ми маємо до інспектора нашої гімназії, Юрія Семеновича Богуславського? Я скажу коротко, товариші. Він — жандарм, шпиг і тиран. Цього доволі, ці обвинувачення ми кидаємо йому в лице.
Каплун змахнув рукою і випростав палець в напрямі до дверей. Мимоволі ми всі кинули туди погляди. Там, за великою скляною шибкою, заглянути до якої з коридора міг тільки один височенний Богуславський, — там, за шибкою, стояло в повітрі обличчя. Це був він, Богуславський. Це було його широке м'ясисте обличчя з маленькими безколірними очицями. Він дивився сюди, на нас, на двісті гімназистів його гімназії, що зібралися сюди для того, щоб викинути з гімназії його.