Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Так от, панове! Ми підемо на парад під цим національним прапором.
Рештки обідраної рогожі спали, Репетюк підніс держално догори й крутнув ним кілька разів. Довгий двоколірний — жовто-блакитний — стяг мляво розкрутився з держална.
«Хай живе вільна Україна!» — було вишито на ньому червоним гарусом..
— Слава! — закричали Теменко й Теплицький.
З ініціативи Каплуна вирішено було нести обидва прапори попереду роти поруч. Червоний поніс Столяров. Жовто-блакитний — Теменко.
Ми вистроїлися. Червоні бинди оперізували наші кашкети, червоні міліцейські пов'язки були на лівих рукавах, червоні стрічки звисали з багнетів. Репетюк дав ногу, два прапори здригнулись попереду, і ми рушили до міста.
День був прекрасний, сонячний. Небо було синє і чисте. Снігу вже зовсім не було. Зате скільки було грязюки! Наші наглянсовані чоботи моментально вкрилися грязюкою до половини. Ми давали ногу захоплено, і фонтани бризок злітали з-під наших підошов навкруги. І ми були дорослі. Ми марширували простісінько в наше життя. Піркес завжди мріяв бути скрипачем. Зілов — інженером шляхів. Макарова віддавня мрія — закінчити Сорбонну [276] . Потапчук волів би бути агрономом. Кашин — авіатором або моряком. Потаємним прагненням Пантелеймона Вахлакова було зробитися лікарем жіночих хвороб. Хрисанф Сербин був приховано й несміливо закоханий у прекрасний і печальний образ Чайльд Гарольда… [277] Два прапори тріпотіли і звивалися попереду наших струнких рядів. Нас вітали, нам махали хустками, нам кричали «ура!» і «слава!». Немовбито саме ми й зробили всеросійську революцію. Так к чорту ж скрипалів, Сорбонну, агрономію і Чайльд-Гарольда! Ми хотіли бути тільки революціонерами! Який жаль, що революцію вже, власне, зроблено. Вже не треба ні перестукуватися в камерах централів, ні ходити сибірським етапом, ні співати: «Эй, баргузин, пошевеливай вал…» [278]
276
Сорбонна — поширена з XVII ст. назва Паризького університету.
277
… печальний образ Чайльд Гарольда… — героя поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» (1812–1818) Дж. Байрона, в якій він створив образ розчарованого індивідуаліста-бунтаря.
278
«Эй, баргузин, пошевеливай вал…» — слова з російської пісні «Байкал», яка на початку 60-х років XIX ст. виникла серед арештантів.
Густий гомін, хвилясте море голів з рясними сплесками стягів, прапорів і транспарантів ударили на нас, коли ми нарешті стали на горбі, де Нова вулиця широким гирлом своїм вливалася в Ярмарковий майдан. Величезний майдан був повнісінький народу. Посередині вже вистроювалося каре військових частин. І враз ми побачили, що сплески прапорів і тут були не однакові. В загальній масі червоного різкою плямою вирізнялася невеличка група прапорів жовто-блакитних і ще менша чорних.
— Що то за чорні корогви? — стиха поцікавився Туровський. — Це траур?
— Це анархісти, — відповів йому Макар.
Анархісти! Виявляється, в нашому місті були свої власні анархісти! Хто б міг таке подумати! Про анархістів нам навіть читати не доводилося. Про них траплялося чувати лише переповідки, та й то пошепки і з оглядкою. Одчайдушні урвиголови. Істоти надзвичайні, надлюдські, надприродні. Зневажливі очі, погляд зухвалий. Чорні сомбреро, чорні плащі, чорні косоворотки. Револьвери, бомби і півмаски. Аж завмирало серце…
Раптом, пробившися крізь юрбу, до нас наблизилося кілька чоловіка. Попереду йшов солдат з петличками іскровика. Через високу папаху звисала у нього широка жовто-блакитна стрічка.
— Слава українському прапорові! — гукнув він назустріч нам. Підійшовши ближче, він поінформував: — Ми до вас, громадяни гімназисти, депутацією. Всі українські демонстрації і частини збираються разом, окремо. Отож просимо, значить, і вас до гурту! — піп кинув рукою туди, де скупчилося десятків зо два жовто-блакитних стягів.
— Струнко! подав команду Репетюк, ладнаючись повести роту в указаному напрямі. Але команда його не досягла наших рядів, і самі ряди наші враз розламалися й розсипалися.
Рясні вигуки сплеснули назустріч команді:
— Дозвольте!.. Куди? На якій підставі?.. Я не хочу! Од-ставить!.. Що за чорт?!
Вітька Воропаєв голосно зареготав. Кульчицький заіржав. Репетюка кинуло в жар, і пенсне заплигало на його носі.
З рядів, взявши гвинтівку до ноги, вийшов Каплун.
— Товаришу! — звернувся він до іскровика з жовто-блакитною стрічкою. — Я гадаю, ми мусимо пройти просто до військових частин. Ми не цивільна демонстрація, а рота воєнізованих.
— Отож! — гукнув хтось із депутації. — Україна повинна мати свою «самостійну» армію.
Наші ряди розпалися зовсім. Ми оточили депутацію. Нас оточила юрба демонстранті». Всі засперечалися.
— Я сам руський! — кип'ятився Кашин. — Якого чорта я піду туди? Це ідіотизм!
— Ти сам ідіот! — образився Туровський. — І ти зовсім не руський. Ти просто несвідомий. З діда-прадіда ти живеш на Україні…
— Аз бабки-прабабки ми старовіри. Йолоп!
— Ми підемо під червоним прапором! — виступив Зілов. — Під тим прапором, під яким петроградські робітники зняли повстання.
— Добродію! — аж захлинувся Репетюк. — В Петрограді живуть росіяни. А тут Україна! Ми мусимо іти під самостійним українським прапором!
— Порядок, товариші! Стройся! — гукнув Столяров. — Ми підемо під нашим загальногімназичним прапором. Хай хто хоче, той іде собі окремо!
Ця фраза, власне, й розв'язала суперечку.
— Чудово! — закричав Репетюк. — Ми й підемо окремо. — Він нервово поправив на собі амуніцію. — Гей! — гукнув він. — Українці, гуртуйтесь до нашого прапора!
Втім, наша компанія все ж таки розкололася… Під жовто-блакитним пішли, крім Репетюка, Теменко, Туровський, Сербин, Кульчицький. Під червоним зосталися Зілов, Потапчук, Макар, Піркес, а також Воропаєв і Кашин.
Зілов, Макар, Піркес, Воропаєв, Потапчук, Кашин — тут. Репетюк, Теменко, Туровський, Сербин, Кульчицький — там. Компанія була розбита перший раз у житті. Ми глянули нишком один на одного і зразу одвернулися геть і вдарили підошвами дужче. Грязь приснула рясно на всі боки. Була ж весна. Два прапори звивалися й тріпотіли попереду нас.
Мов уві сні, ми пропливли далі на свої місця. Майдан і загін демонстрантів пливли повз нас, вирилися і кружляли, немов нереальні, неправдоподібні. Прапори вихрилися й лопотіли на весняному вітрі. Під прапором з гаслом «Робітнича молодь вмре за соціальну революцію» ми побачили Федора Козубенка. Він був у шкуратянці, підперезаний ременем і з маузером біля пояса. Він стояв на чолі невеличкого, чоловік з п'ятдесят, загону. Все то були юнаки — здебільшого знайомі нам учні залізничної школи чи учні та підмайстри з депо й вагонних майстерень. Там був Стах, там стояла поруч з Федором і якась дівчина. Серед усіх хлопців вона була одна… Чорт побери, значить, у Козубенка був цілий загін молоді, яка заявляла, що вона вмре за соціальну революцію! Ах, чорт, чому це ми не здогадалися написати на прапорі, що ми вмремо?!
Федір Козубенко глузливо й люто закричав до нас, сварячись кулаком:
— Що ж ви, карандаші, надвоє перервалися? Кишка не витримала?! Ех!.
Ми сховали очі і відвернулися.
Там, куди ми одвернулися, наші погляди зустріли жіноче обличчя, що посміхалося до нас з-під червоного капелюшка. Під капелюшком тріпав вітер чорні кучері і полискувало пенсне. То була панна Полубатченко. Вона стояла в гурті різномастому й барвистому. Кілька хуторян у празникових свитках, кілька скромно зодягнених дам з червоними бантами на капелюшках, багато військових урядовців, двоє-троє бородатих студентів. І ще — двійко очей, що так і пронизували нашу лаву, кожного з нас. Ми озирнулися і впіймали їх. То були маленькі, водянисті очі інспектора Богуславського. Він помітив наші погляди і одвернувся. Величезний стяг покривав своїм полотнищем всю цю купку людей. «В боротьбі здобудеш ти право собі» — було розмальовано на ньому. Але тут чорні оксамитові крила раптом пурхнули просто до нас, здригаючись і лопочучи вгорі. Зараз ми мали побачити справжніх анархістів! Похмурий, стрункий юнак справді в чорній косоворотці і з величезними кучерями без шапки спирався на держално чорної корогви. «Анархия — мать порядка!» — шумів чорний птах над ним. Та ба! Знайомі лиця. Перукар Ронька! Аптекарський учень Шенснолевич. Напівбожевільна дівчина, два роки тому вигнана з гімназії за скандальне для гімназистки шостого класу народження дитини.