Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Червоні стрічки годилося б зняти з ґудзиків. Не варто було робити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок. І взагалі до чого червоні стрічки, коли один цар іде і приходить другий? Воропаєв стрічечку відстебнув…
Але раз довелося побачити Миколу Другого і нам. Це було кілька років тому, навесні. Вранці ми прийшли до гімназії, як завжди. Раптом по класах забігали класні надзирателі. Уроки на сьогодні відмінялися. Всім нам до одного пропонувалося йти до перукарень і стригти черепа наголо. ІІотім нас вистроїли в гімназичному дворі. Вистрижені голови наші купалися в теплому промінні весняного сонця. Директор виходив на ґанок і патетично викликав: «Здрасьте, мои гимназисты!» — «Здрам-жлам-ваш-императ-величество!» — горлали ми. «Как проходит ваша жизнь и учение?» — «Покорно благодарим ваш-императ-величество!» — «Учитесь і растите на славу Родине». — «Рады стараться, ваш-императ-величество!» — «До свидания, дети!» — «Ура!» Ми підкидали кашкети вгору й бігли вздовж фронту немовби за від'їжджаючим поїздом… Після обіду нас приведено на вокзал і вистроєно. Нарешті підійшов поїзд. З царського вагона вийшов опасистий, дебелий сивий чолов'яга, весь в орденах і лампасах. Він щось сказав, звернувшись до нашого фронту. «Здрам-жлам-ваш-императ-всличество!» — захватно відповіли ми. Ми забули, що цар же рудий, а не сивий. То був тільки міністр царского двору, Фредерікс [269] . Тоді на приступці вагона з'явився справді Микола. Він кап-у-кап був схожий на свої портрети. «Ур-р-ра-а-а!» — одчайдушно зарепетували ми. Микола Другий приклав руку до козирка і посміхнувся. Гімназичні кашкети рясно злетіли в небо. Хвилини дві Микола тримав руку біля козирка й ворушив губами. Він щось намагався нам сказати. Можливо, якраз ті запитання, які так ретельно вивчав з нами директор. Але це було неможливо — ми горлали «ура!» безперестану і шпурляли кашкетами вгору. Микола махнув рукою і пішов у вагон… Коли поїзд рушив і ми нарешті перестали кричати «ура!», ми раптом побачили директора. Він стояв під ліхтарем і заливався рясними сльозами. Немовби йому щойно виставлено «три» за поведінку. Група підлабузників і підлипайл тіснилася довкола нього. «Що з вами, Іродіоне Онисифоровичу?» — сам мало не плакав Едмуид Хавчак. Директор поклав руку Хавчакові на стрижену голову, шморгнув носом і спробував обтерти сльози хустинкою:
269
Фредерікс Володимир Борисович (1838–1927) — російський державний діяч, з 1897 р. міністр імператорського двору. Після 1917 р. емігрант.
— Детки, детки, — прохлипав директор, — вы еще столь молодые, а уже сподобились увидеть сей прекрасный лик. А мне только на пятдесят пятом году жизни выпало счастье лицезреть нашого царя-богоносца!.. — Він молитовно звів засльозені очі догори. — Господи, ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоєму с миром…
Ні, знімати червону стрічку не годилося!
Але, поки ми пробували розмислити над усіма подіями і словами інспектора, нова поява ошелешила нас. Двері розчинилися втретє, і на порозі з'явився якийсь чоловік у чорній шинелі і з руденькою борідкою. Кінець світу! Чужі люди почали заходити до гімназії і просто в шинелях і калошах вдиратися до класів. Через ліве плече і спіраллю довкола лівої руки у чоловіка в чорній шинелі була обкручена, немов аксельбант, широчезна й довжелезна червона бинда. Петлиці на шинелі були блакитні — студентські.
Не переступаючи порога, студент змахнув правою рукою.
— Товариші! — гукнув він.
— Урррааа! — заревли ми диким, надприродним ревом йому назустріч.
По-перше, то був Митька Ізвольський. Ми знали всі, що три місяці тому його заарештовано і він зник. По-друге, на плечі й довкола руки в нього були широчезні червоні бинди. Такі самі червоні, як і наші стрічечки на третіх ґудзиках. По-третє, це був справжній чоловік, із справжнього світу, звідти, де люди живуть повним життям, а не тільки учать уроки і дістають одиниці. Ось хто розповість, з'ясує і розтлумачить нам усе, чисто все. Ось хто порадить нам, чи важити нам усім майбутнім життям для непоправного кроку І, нарешті, з порога класу нам кинуте якесь несподіване, надзвичайне, вперше чуване слово:
— Товариші!
Ми — товариші! Це до нас сказано — товариші. Сам Митька Ізвольський назвав нас товаришами! Ура!!!
— Товариші гімназисти! — гукнув Ізвольський. — Виходьте всі на вулицю!.. Приєднуйтесь до повсталого народу!.. В Петрограді революція!
Серця наші тьохнули. Революція!
— Кровожерливому самодержавству кінець! — вигукував Митька Ізвольський. — Хай живе свобода!
Лавиною ми рушили до дверей з усіх інших класів вже висипали на коридор. Педагоги полохливо й розгублено тулилися до стін. Митька Ізвольський підбігав до кожних дверей і вигукував свій заклик. Очі його горіли, волосся, борода й червона бинда розвівалися.
— На вулицю!.. Маніфестацію!.. Демонстрацію!.. Ура!.. Було весело, захватно й незрозуміло. В грудях захлиналося й завмирало.
На чолі з Митькою Ізвольський ми посипалися на вулицю. На під'їзді ми підхопили Митьку й понесли попереду на плечах з одчайдушним лементом і свистом. Митька стояв, розмахуючи руками, і теж щось репетував. Але чути його вже не було. Кашкет він загубив.
Раптом з гімназичних воріт виринуло кілька постатей. Вони бігли просто до пас. Попереду були Федір Козубенко і Стах Кульчицький. Стах був молодший Броньчин брат. З гімназією йому не поталанило, він уже два роки працював у депо за слюсарського учня. Відносини між братами були досить чудні вони майже ніколи не бачилися, коли ж і зустрічались ненароком, то негайно ж закачували рукава і починали один одного лушпарити Бронька зневажав брата-«босяка», Стах відплачував ненавистю до «карандаша-задаваки» За Федором і Стахом бігло ще чоловік п'ять молодих робітників.
— Робітники! — заревів Митька, спиняючи нас і їх величним помахом руки. — Пролетаріате! Революційна інтелігенція іде, щоб плече в плече умерти на барикадах за свободу!..
— Ура! — завищали ми.
Федір, Стах та інші робітники зірвали кашкети і замахали до нас. Федір вхопився за штахет і підтягся вгору. За мить він вже стояв на прузі. Він махнув рукою, і крики довкола притихли.
— Хлопці! — гукнув Федір. — Місто повис поліції і жандармів! Петроградські робочі вже розквиталися з своїми! Наші з депо і вагонних майстерень вже почали обеззброювати барбосів і фараонів! Хто з вас не боїться!..
Вибух обурення не дав йому докінчити… Ми — боїмось? Федір сплигнув додолу і побіг. Ми кинулися слідом. Крик, свист, лемент бігли за нами вслід. На бігу Федір про щось перегукувався з Зіловим і Стахом Кульчицький.
І от коли ми всією оравою завернули за ріг, ми раптом побачили тих, кого роззброювати кликав Федір Козубенко. Від залізничного тунелю просто до нас ішли п'ятеро поліцаїв. Четверо йшло по двоє, а п'ятий, унтер, попереду і трохи збоку. Бляхи їхні блищали. Шаблі гриміли по тротуару.
Ми стали враз. Ми враз заніміли.
Поліцаї простували до нас. Їхній вигляд здавався рішучим і войовничим — шаблюки, револьвери, свистки. Правда, їх було п'ятеро, а нас принаймні півста. Втім, півста патронів до наганів у них, безперечно, знайшлося б…
— А як же їх роззброїти, раз вони озброєні? — запитав хтось.
— Якби не були вони озброєні, то не треба було б їх і роззброювати! — сердито огризнувся Федір.
Кілька чоловік засміялися.
Поліцаї тихо посувалися назустріч нам. Втім, тепер ми вже бачили, що вигляд у них не стільки войовничий, скільки розгублений. Зречення царя, мабуть, переполошило і їх. Раптом вони спинилися. До нас їм залишилося кроків з п'ятнадцять.
— Гей! — гукнув старший поліцай. — По какому такому польиому праву?.. Разойдись!.. Толпами больше одного собираться ис полагается!.. — Він помацав на грудях, чи на місці його сюрчок, і позирнув на своїх товаришів. І вони, і ми нерішуче затупцювали.
— Як же його? — тоскно прошепотів хтось.
Всі мовчали. Ніхто не знав, «як же його». Федір стояв, тісно стуливши губи й насунувши кепку на самі брови. Руки він тримав у кишенях. Стах нетерпляче сіпав його за рукав. Зілов і Піркес стиха, але пристрасно перешіптувалися. Потім вони нахилилися до Федора з двох боків. Вопи пропонували цих тим часом проминути, сісти на візників і гнати до нашої роти по японські карабіни. Правда, карабінки були порожні: всі патрони ми вистріляли сьогодні на стрільбищі. Митька Ізвольський раптом вихопив з кишені штанів мікроскопічний дамський браунінг. Наша юрба, стиха шаркаючи, поволі почала відступати назад.
І враз, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Потапчук. Його широка спина в ветхій задрипаній шинельці спинилася перед нашим фронтом на мить. Потім, розмахуючи довгими руками, що мало не по лікоть стирчали з коротких і тісних рукавів, він хутко пішов просто до городовиків. Наші ряди колихнулися. Ми шумно хапнули повітря і затамували видих. Зараз мало статися щось — щось непоправне на ціле майбутнє життя. Городовики не рухалися, вичікуючи.
Коли Потапчук був уже на два кроки від унтера, той раптом метнувся рукою до шаблі і сквапно відступив крок назад. Але Потапчук був уже поруч. Не спиняючись, просто з ходу, він широко розмахнувся і вгилив поліцаєві дзвінкого ляща. Шапка з бляхою підлетіла вгору, впала і покотилася по землі. Дебелий унтер хитнувся вхопився за щоку і повалився спиною на паркан.