Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Скрик, зойк, ні, рев вибухнув з півста грудей, і ми вже були поруч з Потапчуком. Мордастий і вусатий унтер стояв струнко, лиш похитуючися від ударів то в правий, то в лівий бік. Один по одному, зліва і справа, Потапчук, дав йому ще чотири ляпаси. Потім він вхопив сюрчок, смикнув і видер прищіпку разом із м'ясом шинелі.
З ревом і лайкою ми оточили інших чотирьох. Бліді, тремтливими руками вони відстібували кобури з револьверами і скидали через голови портупеї шабель. Перша шабля дісталась восьмикласникові Теплицькому, тому, що грав городничого в нашому гімназичному театрі. Федір Козубенко вхопив першого револьвера. Інші револьвери схопили Стах і двоє інших робітників. Шаблі начепили Митька Ізвольський, Кашин, Кульчицький і ще хтось.
— «Отречемся от старого ми-и-ра…» [270] — Ізвольський заспівав, і голоси робітників негайно ж підхопили. Ми приєдналися невлад, як хто умів. Зрештою, мотив був знайомий — це ж був гімн союзниці Франції. Ми рушили хутко, підтюпцем, в бік до головної вулиці.
П'ятеро роззброєних, простоволосих і обсмиканих людей в чорних розстебнутих шинелях — колишніх поліцаїв — оторопіло дивилися нам услід.
Вставай, подымайся, рабочий народ! Вставай на борьбу, люд голодный…270
— «Отречемся от старого ми-и-ра…» — початкові слова «Робітничої «Марсельєзи». У квітні 1792 р. військовий інженер Руже де Ліль створив пісню під назвою «Бойова пісня Рейнської армії». До Парижа її приніс марсельський батальйон добровольців, і вона залунала по всій Франції як «Марсельєза». В 1875 р. російський революціонер-народник, учасник Паризької комуни П. Лавров написав на мелодію «Марсельєзи» нові слова і назвав свій твір «Робітнича «Марсельєза». Вона була дуже популярна в Росії і на Україні.
Ми співали. І в грудях співали й плакали наші серця.
УРА! ДА ЗДРАВСТВУЕТ СВОБОДА!
Сьомого березня ми зібралися на всегімназичне «віче». Це були перші в нашому житті — в житті кожного з нас, та і взагалі мало не в двохсотлітньому житті російської гімназії — збори гімназистів. Якби влаштувати таке зібрання ми спробували ще тиждень тому, наша гімназія була б негайно закрита, ми всі до одного були б виключені, а баламути-призвідці дістали б «вовчі» білети. І от минув тільки тиждень, і ми — сто дев'яносто друге покоління російських гімназистів — вільно і урочисто зійшлися на перше всегімназичне зібрання.
Правда, цей тиждень це не був тиждень. Це був місяць, і рік, вік. За цей тиждень ми пережили ціле життя і — яке ж і повне, барвисте та змістовне! Зречення царя третього березня — то ж була тільки скромна прелюдія до дальших, цілком запаморочливих подій.
Насамперед ми, гімназисти тобто, до того вихованці середніх учбових закладів міністерства народної освіти, враз тепер ставали дорослими і справжніми людьми. Ми раптом почали брати повноправну участь у житті. Ми навіть таким чи сяким чином почали впливати на хід і розвиток самого життя.
Прилучившись до робітників депо та вагонних майстерень, ми протягом кількох годин роззброїли всю поліцію нашого міста. До кабінету ісправника серед інших, разом з Федором Козубенком, Стахом Кульчицький та простоволосим, розпатланим Митькою Ізвольський, ввійшли і Піркес, Зілов, Кашин та Кульчицький Бронька. Ісправник стояв у кутку біля вікна, і руді вуса його посіпувалися. Митька Ізвольський заявив, що він соціаліст-інтернаціоналіст [271] , і ім'ям революційного народу запропонував йому здати зброю і ключі. Що за ключі — невідомо. Очевидно, мова була про ключі від міської брами. В історії Іловайського такі ключі від упокореного міста неодмінно діставав кожний історичний переможець. Такі ключі були і в Новгороді, і в Суздалі, і в Києві, і в Переяславі. Навіть Наполеон дістав такого ключа від погорілої Москви… Ісправник пополотнів, і руки його затремтіли. Він вийняв із столу браунінг і відстебнув портупею. Револьвер і шаблю він поклав на стіл. Потім добув з кишені зв'язку ключиків на вічному нікелевому колечку і кинув їх зверху. То були ключики від його комода, шафок, шухлядок, шкатулок та всякого хатнього начиння. Митька Ізвольський почервонів. Трапилося непорозуміння. Але розтлумачувати його було ще більш незручно. І соціал-інтернаціоналіст знайшов вихід. Браунінг він поклав до кишені, шаблю передав Кульчицькому, а колечко з ключиками велично й урочисто простяг ісправникові:
271
Соціаліст-інтернаціоналіст — член партії меншовиків-інтернаціоналістів (об'єднаних соціал-демократів-інтернаціоналістів), створеної в лютому 1918 р. у Петрограді. Виступала за припинення війни шляхом тиску на імперіалістичні уряди, заперечувала соціалістичний характер Жовтневої революції, проте засуджувала антирадянську діяльність правих меншовиків та есерів.
— Революційний народ повалив самодержавство, поліцейському режимові і сатрапії — кінець. Але народ вертає вам вашу особисту власність… Ви вільні! Ідіть!
Ісправник пересмикнув плечима, скулився і пішов до вихідних дверей, на які вказував йому невблаганний перст розпатланого і цілком задоволеного з себе Митьки Ізвольського.
Після поліції черга була за жандармерією. Але тут обійшлося й без нашої участі. Ротмістра Ользе, вахмістра Кошевенка і цілий ескадрон було обеззброєно силами робітників і авіаційного парку під керівництвом бортмеханіка Ласка. Барон Ользе особистої волі, проте, з рук Ласка не дістав і був ув'язнений до його ж комендантської каталажки, з якої авіатори щойно випустили всіх заарештованих.
Того ж таки вечора в місті утворено «народну міліцію революційного порядку». До неї записалися насамперед ми всі, потім учні залізничної школи і городського училища, кілька дрібних поштових та казначейських чиновників, а також і більша частина обеззброєних городовиків. Кожному з нас було видано шаблю, кобуру з наганом солдатського зразка і на ліву руку — широку червону бинду. Другою, вужчою, биндою ми вже з власної ініціативи обгорнули околички гімназичних кашкетів і вже поверх неї пришпилили на місце гімназичні герби. Начальником міліції Митька Ізвольський домігся від Ласка призначити його як жертву царської сваволі і поліційного режиму. Ми ходили по вулицях уночі, а також і вдень, і зверталися до прохожих, де їх збиралося більше як двоє.
— Громадяни! Додержуйте революційного порядку! Другого ж дня в місті почала видаватися й газета. То був, власне, інформаційний бюлетень, який за три дні, як було вибрано виконавчий комітет, перетворено на «Вісті виконавчого комітету». Газетка друкувалася в друкареньці, де до того не друкувалося нічого, крім театральних афіш, аптечних сигнатурок та гімназичних бальників. Для такого акту, як газета, друкарня, отож, не була технічно підготована. Ми — гімназисти старших класів — взяли на себе коректу, випуск і збирання матеріалів. Експедицію і розклейку газети на стінах і стовпах було покладено на гімназистів молодших класів.
Але найбільшим нашим переживанням були, безперечно, вибори тимчасового виконавчого комітету міського самоврядування. Вони відбулися шостого ввечері. Кінематограф «Міраж» був набитий тисячами людей. Довкола по двох перехресних вулицях вирувало море. Залізничники, солдати, торговці, інтелігенція, приміські селяни, майстрові — тут були всі. Все місто вийшло на вулиці й зійшлося сюди, до дверей «Міражу». Бідному кінематографові загрожувала загибель. Він мав бути зметений з лиця землі напором ентузіазму революційного народу. Власник кінематографа, старий Олексійчук, бігав, патлаючи волосся:
— Стільці, мої стільці! По руб двадцять платив за кожний довоєнного времені!
Нам було доручено підтримувати порядок. Ми вистроювали шпалерами людей вздовж тротуарів, розганяли вуличних хлопчиків, надсадними. — голосами з вулиці до вулиці ми вимагали додержувати революційного порядку.
А втім, все це зовсім не було смішно тоді. Старі люди довкола нас плакали. Сльози текли й по щоках першого народного караулу. На наших очах творилась історія. Залізничний оркестр в чергу з комендантським виконували поперемінно «Марсельєзу» і «Варшав'янку» [272] . Десятки червоних прапорів прикрашали збляклі й вогкі стіни кінематографа «Міраж».
272
«Варшав'янка» — популярний революційний гімн польського і російського пролетаріату, виник у Польщі як марш воїнів варшавського повстання 1863 р. Автор В. Вольський. У 1883 р. польський поет-революціонер В. Свєнціцькнй написав новий текст «Варшав'янки». В 1895 р. Г. М. Кржижановський, перебуваючи в московській Бутирській тюрмі, створив свій, російський варіант, збагативши її пролетарським змістом.