Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
— Ти що? — Туровський затурбувався за друга й повернувся до убиральні. — Тобі недобре?
— Ну, що ти? Просто так! Ламцидрица-ойра-ойра!
Друзі повернулися до буфету. В компанії кількох прапорщиків там пив коньяк Кашин. Він був уже п'яний. Ні Бронька, ні Воропаєв не дали йому десяти карбованців. Він не міг спробувати щастя. А сьогодні, сьогодні йому неодмінно б пощастило. Така вже в нього прикмета є. Він навіть пробував вже взяти десятку в буфетника. З тих п'ятисот, що віддав Парчевський. Але буфетник не дав… Такого наказу йому не було. І де запропав цей самий Парчевський? Він би дав двадцять п'ять. Що йому? Для товариша він зробить все. Не те, що Бронька і Вітька. Сволочі! Скнари! Гімназисти!.. Кашин ненавидів гімназистів. Він любив прапорщиків.
— Мишенько! Дай я тебе поцілую! — Він поліз цілуватися до одного з сусідів, похмурого, неврастенічного прапорщика. — Люблю офіцерів! Дай поцілуємося. Все одно і нам цього року на фронт… Поцілуй мене, Мишенько!
Він був правий. Ще рік — і, напнувши прапорщицькі погони, поїдемо на фронт і ми. Війні все одно ні кінця ні краю!.. Сто чотири солдати дала наша гімназія. Вона дасть іще сто чотири. І всі покладемо свій живот на олтар…
Прапорщик слухняно поцілував Кашина і раптом заплакав.
Вчинився шарварок. Всі кинулися його втішати.
— Мишко! Мишенько! Що тобі? Що з тобою?..
— Трупи… холодно… смерть… Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Мишенька плакав і по-дитячому прихлипував. Правда, він і був ще дитина. Йому ще не сповнилося навіть дев'ятнадцяти років.
Сербин з Туровський взялися за коньяк. Сльози розчулили, зворушили їх. Вони любили один одного. Вони ж друзі. Що може бути краще від друга? Нічого? Друг — над усе! Після третьої чарки вони теж почали цілуватися.
— Матьожко, друг!
— Христе, друже мій єдиний… Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Треба було тут же зробити для друга щось велике, величезне. Пожертвувати собою. Наложити життям. Віддати йому все. В крайньому разі зробити якесь признання. Однаково скоро всьому край!
— Хрисанф! Я падлюка!..
— Це я падлюка, Матвію!.. Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Вони випили по шостій.
— Ти розумієш… я тобі скажу…
— Ні, я скажу!.. Я падлюка, а ти…
Сербин хотів затулили йому рота. Але Туровський видерся:
— Я падлюка!.. Я люблю її… Але вона — твоя! Вона прекрасна! Я від ступ а юси!.. Я піду! Коли хочеш, я завтра застрелюся…
Туровський впав на коліна. Склянка і шість чарок коньяку вирували в ньому. Йому хотілося бити земні поклони і молитися. Прапорщики реготали. Кашин стукав пляшкою об стіл і лаяв гімназистів. Сербин лежав у Туровського на грудях. Вони заливали один одного слізьми. Вони ридали. Вони благали один одного. Вони хотіли цілувати один одному руки. Мишенька зверху поливав їхні голови своїми слізьми. Він обіймав їх обох…
Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Репетюк з Теменком випадково потрапили в кімнату бібліотеки. Вони зразу ж пожалкували. Вийти з бібліотеки вже змоги не було. Високий, худий, розпатланий прапорщик стояв по той бік дверей з револьвером в руках і нікого назад не випускав. Очі його горіли навіженим вогнем. Схоже було, що він збожеволів…
Втім, поки що він був ще при своєму розумі. Просто він нюхнув марафету трохи проти норми. За годину-дві він заспокоїться і зморений засне.
Тим часом він збирав до бібліотеки всіх, які були на балу, цивільних, а також земгусарів. Він вистроював їх попід шафами з книжками. Туди ж пхнув він і Теменка з Репетю-ком. Він оголосив, що зараз буде всіх по черзі розстрілювати.
— Сволочі! — репетував він, розмахуючи браунінгом. — Падлюки! В тилу окопалися! А ми за вас кров проливаємо? Німцям продаєте нас? Співайте: «Боже, царя храни!»
Земгусари, кілька залізничників, телеграфіст Пук, Теменко з Репетюком мовчали. Було тоскно. А що коли справді почне стріляти? Нанюханому — що? Прапорщик звів браунінг.
— Ну?.. Раз… два…
Всі заспівали враз, але невлад і невголос.
— Неправильно!.. Брешете!.. Одставить!
Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Сербин з Туровським знову вибралися до зали. Вони випили вже по склянці і по дванадцять чарок. В величезній залі їх кидало від стінки до стінки. Їм ледве щастило підтримувати один одного.
В залі було зовсім порожньо. Крізь п'яний дим ледве просвічували вогники електричних канделябрів. Попід стінами в залі щільно сиділи тоскні й сумні фігури жінок. Вони сиділи одна коло одної і ждали кавалерів. Оркестр гримів, але уші його не чули. В голові гуло й гриміло куди дужче. Танцювали якісь три чи чотири пари. Воропаєв, Збігнев Казимирович і ще якийсь миршавий земгусарик. Вони втрьох намагалися збити куряву за всіх. Більше кавалерів у залі не було. Дами сиділи сумні і тоскні. Навіть тут не було вже мужчин. От були і нема — зникли. Вони п'яні.
Сербин і Туровський простували через залу в куток, де сиділа Катря. Але це було зовсім не так просто. Разів п'ять вони впали. Коньяк бавився ними, немов човнами шторм. Вони упали вшосте і звалили з ніг Збігнева Казимировича з його дамою. Але от нарешті і вона. Ага — ламцидрица, ой-ра, ой-ра! Здрасте, наше вам!.
Катря забилася в куток. Господи, що таке? Що трапилося? Вона сиділа собі. Танцювати пс кликав ніхто. Вона виглядала Піркеса. Він же досі так і не приніс їй книжок!.. Яка ж вона дурна! Розговорилася перед ним. А тепер він, мабуть, глузує, що вона дурненька. Ах! Якби оце не стільки людей довкола, — їй же богу, заплакала б!.. А он і Сербин… Сербин! Господи! Який же гарний! Стрункий, чорнявий, ніс орлиний. І чого він такий соромливий? А може, гордий? А може, просто зневажає її? Вона ж така негарна… Оті прокляті прищики… І раптом він! Невже п'яний? Господи, Христя! Христечко!
Сербин випростався і тупнув ногою.
— Ви!.. — гукнув він. — Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра! Ви! — поправився він ще раз, бо п'яні вуха не чули і здавалося, що він сказав пошепки. — Ви дура! Чого ви так дивитеся на мене?!
Більше він нічого не сказав. Сльози потекли у нього з очей. Він осліп, занімів і задихнувся. Туровський плакав у нього на плечі. Геть! Геть! Швидше геть звідси!
Вони пропливли до буфету. Шторм дужчав і дужчав.
Мишенька все плакав.
Рспетюкові й Теменкові нарешті пощастило видертися. Вони проспівали «боже царя», «спаси господи», «слався, слався». Прапорщик розмахував револьвером і майже щохвилини запихав собі до носа нову порцію білого порошку. Так могло тягтися до ранку. На щастя, до бібліотеки заглянув Парчевський. Він зрозумів, у чому справа, ще на порозі. Він бахнув прапорщикові в ухо, і той простелився на підлозі.