Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Дві перші лекції — закон божий і латина — ми заповзято обмірковували ці надзвичайні події. Даремно отець Іван благав когось вийти до кафедри й відповісти йому урок з історії церкви. Ми тільки одмахувалися. Де вже там до історії чи до церкви! Такі події. Страйк! Заколот! Мітинг! Громадяни! Самі слова які хвильні й значущі! Латиніст махнув рукою і, захопивши Ціцерона, пішов з класу з половини лекції. Але третьою лекцією мав бути інспектор.
Ми мерщій перекурили, дзвінок продзвонив, ми посідали на місця і поприсували до себе Сіповського. Події подіями, а Богуславський ганятиме нас зараз до сьомого поту по курсу словесності, витягатиме з нас жили руської поезії, садовитиме на палю — «на кол» — за незнання «отечественої» літератури. Перед лекціями інспектора завжди бувало моторошно і тоскно.
Нарешті двері розчинилися, і ми всі зірвались, щоб завмерти і виструнчитися. Але то був не Богуславський. До класу хулгко ввійшов Зілов. На перших двох лекціях його не було.
Зілов був просто з двору. Він був у кашкеті і розстебнутій шинелі. Незрозуміло було, як же йому пощастило прослизнути повз швейцара і Піля. З-під кашкета на лоб Зілову звисало мокре й злипле волосся. Піт стікав по висках. Дихання вихоплювалося з шумом і присвистом. Він довго і шпарко звідкілясь біг. В руці Зілов бгав папірець. Трьома кроками він переплигнув вільну від парт просторінь класу і скочив на кафедру.
— Хлопці! — сказав Зілов, задихаючись. — Царя нема!..
— Що? — гукнув хтось.
Зілов скинув кашкет, одвинув назад скуйовджене й мокре волосся і коротко передихнув:
— Микола Другий зрікся престолу… [267] Ось його маніфест… Мені дав Трушицький з іскрового телеграфу… — Зілов показав зібганий папірець і зразу почав його поспішно розгладжувати на кафедрі. І тут ми раптом побачили, що до третього ґудзика гімназичної шинелі Зілова наспіх і неакуратно прив'язано обривок вузенької червоної стрічечки.
267
Микола Другий зрікся престолу… — Після перемоги в Росії Лютневої революції Микола II 2 березня 1917 р. зрікся престолу.
«В тяжелую годину ниспосланных русскому народу великих страданий… дабы облегчить народу нашему единение и сплочение… Признали мы за благо… отречься от престола… Передаем наследие наше… брату нашему… Михаилу Александровичу…»
Ми слухали ошелешені. Що таке? Зрікся? Перестав бути царем? Це була історична подія! В які дні судилося жити нам!
Зілов скінчив. Руки в нього тремтіли. Він ніяк не міг скласти папірець і сунути його до кишені. Але коли він вийняв руку назад, вона не була порожня. В ній була довга й тоненька пожмакана червона стрічка. Зілов вихопив її і хутко-хутко почав дерти на дрібні шматки. Ми мовчали. В класі було тихо, немовби лекція Богуславського вже почалася. Обривки червоної стрічки Зілов кидав на перші парти. Звідти їх перекидали на другу, на третю, на цілий клас. По шматочку кожному — пришпилити на груди, обмотати довкола ґудзика. Раптом з останньої парти зірвався Воропаєв і побіг проходом між партами. Він скочив на кафедру. Назустріч йому Зілов простиг останній червоний обривок. Воропаєв схопив його і обернувся до класу. Обличчя його схвильовано заша-рілося. Пальці, поспішаючи, обкручували ґудзик червоною стрічечкою.
— Господа! — гукнув Воропаєв, і голос його вібрував. — Господа!.. Нехай цей великодушний вчинок назавжди залишиться в нашій пам'яті…
Дехто невпевнено вигукнув «ура!».
— І хай же живе наш молодий государ імператор, Михаїл Другий [268] … Боже, царя храни-и-и… — Воропаєв заспівав.
Зілов стояв білий як стінка. Він не чекав цього співу. На третьому ґудзику в нього, і вже в кожного з нас, в кожного з співців «боже, царя…», червоним цвітом цвіли обривки його вузенької червоної стрічки.
268
Михаїл Другий — Михаїл Олександрович (1878–1918), великий князь, син Олександра III. В 1917 р. після зречення Миколи II відмовився від прав на престол.
Двері розчинилися вдруге, і на порозі став інспектор. Він глянув на клас, і спів погустішав та зміцнів — заспівали майже всі. Стулені губи Зілова посиніли й тремтіли. Воропаєв притиснув руки до боків і стояв струнко. Похиливши голову, інспектор почекав, поки ми докінчили куплет. Тоді він зробив два широкі кроки і схвильовано зійшов на кафедру. Зілов і Воропаєв пішли на свої місця. Зілов був білий і схудлий. Воропаєв був червоний і урочистий. Немов це саме він і «помазав» на царство царя Михайла Другого…
Цілу хвилину — то була одна з найдовших у нашому житті — Богуславський водив по класу очима, пильно придивляючись до нас. Він хотів пройти своїм водянистим безколірним поглядом крізь наші застебнуті на п'ять ґудзиків тужурки, крізь наші груди, просто в серця. Але червоні стрічки на третіх ґудзиках перепинили його погляд. Один по одному всі сорок перелічив він треті ґудзики. Навіть в Едмунда Хавчака на третьому ґудзику цвів червоний бантик. Обличчя інспектора мінилося щохвилини. Відразу воно червоніло; потім воно блідло, по тому чоло зрошував піт Після того він знову шарівся. Нарешті він звів праву руку і випростав указовий перст. Поволі і важко він окреслив перстом коло по лінії рівня третього ґудзика гімназичних тужурок, що були перед його очима.
— Зніміть! — наказав він. Ми здригнулись.
Інспектор опустив руку, відхилився і побіг поглядом по наших лицях. Але ми скосили зір і зробили широкі, невинні й благонадійні невидющі очі. Тепер ми бачили двох, трьох, чотирьох інспекторів.
— Зняти… негайно ж, — пропищали знову чотири інспектори.
Ми не рухалися. Ми закам'яніли. Було невимовно страшно. Так проминула друга з найдовших хвилин нашого життя. Здавалося, вона ніколи вже не скінчиться.
Нарешті інспектор заговорив знову. Це був голос тихий, лагідний, догідливий і улесливий. Так говорить дядя до свого любимого, але неслухняного небожа:
— Господа, — говорив дядя, — я дуже рекомендую вам гаразд порозмислити над тим, що ви робите… Ви стоїте на межі того, щоб зробити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок… — він помовчав кілька секунд. — Вважайте, господа… — голос його здригнувся, — вважайте, господа, адже ще нічого напевне невідомо…
Ми не рухалися. Тяжко страждаючи, зітхнув Хавчак. Ми мовчали. Так проминула третя з найдовших хвилин нашого життя.
Інспектор зійшов з кафедри і зробив крок до дверей. На порозі він спинився:
— Занять зараз не буде, — сказав він. Голос його був надтріснутий і сиплий. — Я пропоную вам порозмислити цю годину, а на тій перемінці… ми побалакаємо… ще…
Він вийшов. Стомлені, вимучені, знесилені, ми впали на наші місця.
Цар Микола Другий зрікся престолу. Ми його трошки знали — царя Миколу Другого. Він був точнісінько такий, яким мальовано його на портретах: середнього зросту, пригладжене з лівим проділом волосся, руда борідка, прозорі блакитнуваті очі, беззмістовна посмішка на вустах. Щороку він проїздив через нашу станцію. Тоді з усіх вподовж колійних і привокзальних вулиць виселяли всіх мешканців, вікна домів, що виходили на залізничну колію, забивали дошками навхрест і шпалерами — спиною до колії й царського поїзда, обличчям сюди, до забитих навхрест вікон, — на довгі кілометри вистроювалися всі чотири наші стрілецькі полки. В самій будівлі нашого вокзалу були спеціальні розкішні царські покої. Проїжджаючи, Микола Другий неодмінно з'їдав на нашому вокзалі шашлик. Ploro якось славетно на всю Російську імперію умів готувати сам власник буфету і всіх інших буфетів нашої залізниці, татарин Кабутаєв. За цей шашлик Микола Другий подарував татаринові Кабутаєву брильянтовий… хрестик на шию. Подаючи щороку черговий шашлик до столу Миколі Другому, правовірний мусульманин Кабутаєв одягав на шию, поверх комірця і галстука, царський подарунок — брильянтовий хрест…