Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Хто ж не знав машиніста Шумейка? Після відомого заколоту в маршовому батальйоні, що відмовився їхати на фронт, Шумейко мусив взагалі з міста зникнути. То ж саме він і мав вести ешелон. То його С-815 стояв попереду під парами. То він відчепився від ешелону, одвів паровоз у депо і загасив топку. То він подав знак до машиністської діжурки. То він організував викрадення книги нарядів — через кочегара Козубенка Федора… На другий же день після повалення царату Шумейко з'явився до міста. Втім, як стало тепер відомо, Шумейко з міста й не тікав — він переховувався на конспіративній квартирі, готуючи в залізничному вузлі страйк і антивоєнний виступ. Машиніст Шумейко був членом підпільного комітету соціал-демократів більшовиків.
— Так от, хлопці! Половина нашого міста — це євреї! Поміж них є такий же пролетаріат, та й такі ж буржуї, як і проміж руських! Ех, ви! Якийсь сучий син, якийсь панок засунувся проміж вас і баламутить, буржуйське щеня, псує нам дітей трудового народу! Ви, хлопці, не повинні терпіти проміж себе таких субчикїв. Вони розкладають і руйнують вас. Женіть їх геть!
Машиніст Шумейко ніяких пропозицій нам не робив. Він сказав, що ми самі наробили бешкету, самі маємо його й ліквідувати. Він закликав негайно ж розв'язати справу так, як підказує нам наше революційне сумління. Самі! Розберіться, зрозумійте і знайдіть вихід. Тоді прийдіть до нас і розкажіть, що ви надумали. І коли надумаєте ви по-пролетарському, ми допоможемо вам.
— Тільки ж знайте, батькові діти! — кінчив він. — Антисемітизм — це теж зброя реакції і контрреволюції. І ми, пролетаріат, цю зброю у ворога видеремо з рук і поламаємо…
Ах, як болісно ми відчували свою мізерність! Як гірко і огидно було нам…
— Ех! — Сербин потягся, хряснув кістьми й журно зітхнув. — Якби от отак прокинутися завтра і — нічого того й не було! Просто сон, кошмар…
— Ні! Це прекрасно! Принаймні тепер видно кожного, який він є! — заперечив Піркес.
— Взагалі, — відгукнувся Макар, — нічого особливого. Це лиш демонстрація одної з найбільш яскравих суперечностей феодально-капіталістичного суспільства, утвореного на основі експлуатації людини людиною і на поневоленні державою міцнішої нації слабших і дрібніших націй…
Ми всі озирнулися на Макара й глянули йому на руки. Але Макарові руки були в його власних кишенях. Ніякої книжки навдивовижу у нього в руках не було. Він цитував з пам'яті.
— Але ж ми… — почав був хтось.
— Ні! — сказав Зілов. — Хто це «ми»? Нема «ми»! Є ти, він, я! «Ми» це було, коли ми, тобто ти, він, я, не мали нічого, окрім футболу і романтики товариських традицій старої гімназії. Але тепер революція дала нам життя! І для життя наше химерне «ми» не годиться. Тепер потрібне інше, нове «ми». І воно знайдеться от саме через такі епізоди, що руйнуватимуть наше старе, хлопчаче і негромадське «ми»!..
«Самі! — так сказав машиніст Шумейко. — Самі розберіться, зрозумійте і знайдіть собі вихід». Добре. Ми спробуємо самі.
Але ж — товариськість! Священна гімназистська традиція! Не виказувати ні правого, ні винного! Ні доброго, ні злого! Ні друга, ні ворога! Один за всіх, і всі за одного! Хіба не вмер під паровозом Грачівський? Хіба ж не міг він виказати, що горілку пив Воропаєв, і «вовчий» білет тоді б обминув його?
Закон товариськості світив нам як єдина правда нашого темного гімназичного життя.
Ми були друзі. Ми були побратими. Всі за одного! Через вісім років гімназичних огидних буднів, через вісім років юнацьких радощів і печалей, через вісім найкращих в житті людини років — ми пронесли нашу прекрасну дружбу… А може, Зілов правий? Може, то була ніяка дружба? Тільки футбольна команда? Вести по краю, пас під гол, шут? І — все? А хіба ми не відсиджували один за одного в карцері? Не страждали всі за провину одного? Не підказували на уроках математики? Не списували латинських екстемпорале? Не кидалися за одного проти вдесятеро дужчої зграї п'яних хуліганів?.. Але от вдарила по нас — по нашому товариству, по нашій дружбі — перша справжня життєва подія і — що ж?
— А може, ми — тобто ти, він, я, — ми були праві і раніш? Адже у священному додержуванні нашої хлопчачої юнацької правди ми — тобто ти, він, я, — не виказували ні друга, ні ворога — ворогові? Бо ж пілі, вахмістри, мопси, кошевенки та барони ользе — ті, що вимагали від нас виказувати, — вони ж були вороги. Ми не виказували ворогам!.. А тепер — тепер революція. Життя має належати нам. Адже Шумейко не ворог нам, і ми для нього не вороги! Стривайте, але хто ж це — нас, нам, ми?..
Ми знали історію православної церкви, середні віки, Грецію, Рим. Ми цитували Ціцерона і вміли скандувати Овідія Назона. Ми розумілися на сферичних тілах і вміли оперувати логарифмами. Альфонса Доде [281] ми перекладали а лівр увер. Індукцію та дедукцію ми «превзошли» в психології [282] . Але от прийшло життя, вдарило нас, роздерло пелену юнацьких тайн, і, виявляється, ми ні чорта не розуміємо…
281
Доде Альфонс (1840–1897) — французький письменник. У трилогії «Незвичайні пригоди Тартарена з Тараскона» (1872–1890) створив сатиричний тип дрібного буржуа-хвалька.
282
Індукцію та дедукцію ми «превзошли» в психології. — Індукція — форма умовиводів, де на підставі знань окремо робиться висновок про загальне; дедукція — одна з форм умовиводу, при якій на основі загального з одних положень як істинне виводиться нове істинне положення.
Вирішіть самі!
Зілов нарешті встав і запаленими очима оглянув усіх.
— Хлопці, — сказав він хрипло і задушевно. — Слухайте, хлопці! Ми завтра прийдемо і запропонуємо всім хлопцям сказати Репетюкові та Воропаєву, щоб вони пішли собі з гімназії геть, а то… а то ми візьмемо й виженемо їх самі…
— А коли більшість не погодиться? — простогнав Сербин.
— Або не погодяться вони? — так само відгукнувся Туровський.
Зілов захвилювався, і кров вдарила йому в лице:
— Тоді ми самі, хай нас буде менше, підемо до Ради робітничих і солдатських депутатів, до товариша Шумейка, і скажемо, що ми вимагаємо цього. Самі!
— Правильно!.. — скрикнули враз Потапчук і Піркес.
— Правильно!
— Взагалі… це… дійсно… правильно… — згодився Макар. На жаль, його пам'ять у цю хвилину не змогла добрати на цей випадок цитати ні в кого з філософів нових і старих віків.
ТРИ ЗАЛПИ
Наприкінці квітня ми ховали Мірель.
День був прозорий, дзвінкий і ароматний. Чисте небо, теплінь, радісний хід перших пташок. Рясне листя, щойно народжене з глейкої брості. Зелене і м'яке, воно ще пахло смолою. Квітували тюльпани, фіалки, нарциси й перський бузок. Завтра вже мали розквітнути каштани й акація. З чорної ріллі, з-за міста, без вітру плив гострий і пряний дух. Весна була щира, щедра й буйна. Так буває тільки у нас на півдні.
Мірель покохала прапорщика. Він присягався в коханні теж і обіцяв оженитись. Потім покинув. А тепер в неї мала бути дитина…
Труна стояла на марах, віко було зняте, і Мірель востаннє, мертвими очима дивилася в височину, в безмежність. Вона немовби приглядалася до своєї дороги туди — у безвість, в нікуди. Очі Мірель були розплющені, лише примружені. Застрелившись, вона упала навзнак, попік їй ніхто не закрив, і вони лишилися відкриті. Погляд вмер, але очі зосталися. Вони були чорні, мутні й моторошні, як прірва.