Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Ми були готові. Ми глянули на рефері і кинули оком один на одного. Голкіпер Піркес, беки Туровський і… І нікого. Далі Зілов, Кашин, Потапчук, Семенко, Сербин і Макар Стара гвардія прекрасних футболістів. От ми і знову всі разом. От ми і знову кожний на своєму місці. Рефері подасть знак, ми почнемо, і радість мужнього, організованого грища поведе нас вперед, все вперед, на ворожий гол! Все буде так само, як і раніш. Серця стислися смутно.
Рефері засвистав. Теменко передав Сербину. Сербин перекинув з ноги на ногу і переслав сильним шутом Кашину на правий край. Лінія чехів ударила на нас. Вони були слабші, ми бадьорили себе, але гралося в'яло й нервово. На голкіперському майданчику, під самісінькими ворожими ворітьми, Теменко раптом зробив генц. Туровський марно прикривав напад, щоб Воропаєв одбнв м'яча, — Воропаєва ж зовсім не було. Тоді брав Зілов, виносив далеко наперед — Репетюкові, але центр не приймав, бо в Теменка був зовсім інший норов. Паса мусив приймати Сербин. Але коли він перекидав Жайворонкові, то м'яча перехоплював чеський напад, бо Потапчук, що був тепер на місці Жайворонка, був не меткий і за короткою пасовкою не встигав. Перший тайм кінчився один — нуль на користь чехів.
Ми загорнулися в шинелі й стали за вітром, під санітарний барак. Ми не смоктали лимонів — які там лимони! — і, хоча ніхто не дозволив собі напитися води, наша спортсменська дисципліна так підупала, що ми дістали кисети й запалили махру. Холодний вітер міцнів, з заходу наповзали кудласті хмари. На ніч можна було сподіватися негоди. Ми тихо й незлостиво перелаювалися. Були всі підстави програти й другий тайм.
Останнім до гурту підійшов Піркес. Він простував через поле з якимсь солдатом.
— Пізнаєте? — кинув на нього рукою Шая. — Го-го! Невже ніхто не пізнає?
Але ми впізнали. З ним був Яків. Солдат Яків Юринчук із Бидлівців. Дезертир віри, царя і отечества. Він був у шинелі, ватяній папасі з кокардою, але зовсім без погонів. Темні смуги невигорілого на сонці сукна відзначали місця, де погони колись були. За плечима, на ремені через груди, висіла в нього гвинтівка.
— М'ячика, значиться, ганяєте? — посміхнувся солдат Яків. — Ну, і що?
Ми кинулися до нього і тісно обступили з усіх боків. Кожному хотілося потиснути руку, зазирнути в очі, вдарити по плечу…
— Якове! Га-га!.. Хіба ви знову солдат?.. Де ви були? Як вам тоді пощастило?
Потапчук обняв його і почервонів:
— Яша! Яшко! Ти живий!
Яків посміхнувся і відповідав усім не то іронічно, не то соромливо.
— Живий, значиться!.. Не впіймали тоді: місяців з п'ять по лісах з хлопцями блукали… Самі, значиться, з'явилися, як революція, конешно, проізошла. Думали, прийшов, значиться, кінець! А воно, бач, яке діло… міністри з буржуями і до революції, значиться, присобачилися… Та тепер вже діло по-інакшому обертається. Не розщот фронтовикам гвинтівки кидати і по домівках розходитися. — Яків поправив ремінь і пересунув гвинтівку на плечі зручніше, — У фронтовиків думка, значиться, й самого Керенського, коли що, потрусити…
Ми вислухали це спокійно. Ми вже чували: «Без анексій і контрибуцій», «сепаратний мир», а також і «геть міністрів-капіталістів!»
— Вони кажуть, — знову заговорив Яків, сердито потоптавшись на місці й похукавши на змерзлі руки, — вони, значиться, кажуть: «Обороняйте революцію від німців!» Хо! А про саму революцію вони виражаються, що її німці підкинули, значиться, нам у запломбованому вагоні. Хо! Чого ж тоді її, революцію, від німців боронити, раз по-їхньому виходить, що вона й сама німецька? Ха!
— Га-га-га! — дружно зареготали видужуючі на костурах та санітари, що оточували нас кільцем. — Га-га-га! Туди твою бабушку, щоб не дригалася!
— На чорта, — розсердився Яків, — вона нам, панська революція? Як ми собі свою, солдатську й пролетарську, зробимо!..
— В «Окопной правде» [291] , — підхопив Зілов, тісніше запинаючи поли шинелі проти вітру, — хороша стаття є про те, що солдатам ворожих армій воювати не між собою треба, а всім разом проти тих, кому ця війна потрібна: проти фабрикантів та поміщиків.
291
«Окопная правда» — більшовицька фронтова пролетарська газета, яка виходила з 30 квітня (13 травня) 1917 р. до середини лютого 1918 р., спочатку в Ризі, а потім у м. Вендені (Латвія).
— Атож! Мир хижинам, війна двірцям! — компетентно відгукнувся хтось із натовпу.
— І Рада робітничих та солдатських депутатів…
— Та ти вище стань, а то не чутно! — гукнув знову хтось позаду. — Вилазь, вилазь вище, хай всі послухають! — загуло в натовпі довкола.
Стати не було на що і, підтримуваний кількома плечима, Зілов просто зіп'явся на футбольний м'яч. Все ж таки це було вище проти всіх на цілу голову. Почався мітинг…
Ввечері справді вдарив дощ.
Але ще до дощу, на останній лекції — була тригонометрія — до гімназії раптом з'явився штабс-капітан Дерев'янко.
Він ввійшов до класу просто серед лекції, — не спитавшись і грюкаючи чобітьми. Ми зірвалися «струнко». Він недбало кинув двома пальцями до козирка.
— Гражданин учитель, так що я повинен оцей самий ваш урок припинити…
Потім він клацнув закаблуками і обернувся до нас, хвацьки підтягаючи амуніцію. А була на ньому повна похідна офіцерська збруя: шабля, револьвер, планшетка з компасом, бінокль, термос і порттабак.
— Рота! — скрикнув. він на дзвінкому шепоті. — Смирно! Слухай мою команду!
Спокійно, без розмов, ми мали вийти з класів, спуститися в роздягалку, одягти шинелі і вистроїтися в гімназичному дворі. Далі, по чотири в ряд, околишніми темними вуличками, без жодних балачок, без куріння цигарок, пильнуючи абсолютної тиші й ладу, ми мали обійти передмістям і пройти до себе в етапну роту дев'яносто шість.
— Отечество, свобода і комісар Тимчасового уряду кличуть вас під гвинтівку! — закінчив наш ротний командир. — Понятно?
— Так точно, господин капитан!
Але капітан зашипів, озираючись на вікна.
— Тихо, чорти полосаті! Не на параді, душа з вас геть! У місті об'явлено стан облоги! На ципочках — арш!
Тихо, навшпиньках, але даючи крок «на місці», затамувавши дух, ми рушили з класу чергою. Всередині щось обірвалося, впало і потягло страшним тягарем униз повз нас, теж навшпиньках, тільки що не даючи кроку, пробирався тихий і блідий Федір Євгенович Мерцальський. Під ліктем у нього був журнал і підручник Кисельова. Він шмигнув повз нашу чергу і пірнув мерщій униз по сходах. Піфагорові штани, чортова драбина та всі інші теореми й аксіоми, здавалося, пішли за ним із нашого життя — навік.