Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Зала гула тихо, але незадоволено. Тепер це вже стало ясно всім: у Раду пролізли чужі. Всякі там трудовики, федералісти, поступовці [296] , меншовики. Продали Раду кровопивцям і Керенському. Розігнати її! Щось робітників і солдатів у ній мало. Все більше канцеляристи. Отут нехай засідання роблять. Просто у залі. Серед нас! Серед солдатів і робітників!
В кутку біля дверей до дамської убиральні був зроблений невеличкий поміст, запнутий короткою завісою, наспіх змайстрованою з штофних портьєр із царських покоїв. То член виконкому, уповноважений в справах освіти, культури і пропаганди Аркадій Петрович наближав мистецтво до мас і низів. Щовечора для солдатів і взагалі для всього вільного народу тут відбувалися короткі «летучі» концерти. Але сьогодні актори Аркадія Петровича раптом самі обернулися на солдатів. Вони взяли гвинтівки і стали на сторожі. Аркадій Петрович теж стояв на сторожі своїх обов'язків. Піль був посадовлений до акомпанементу, Аля і Валя Вахлакови вистроїлися в ряд з Аркадієм Петровичем на авансцені.
296
Поступовці — члени буржуазно-націоналістичної організації «Товариство українських поступовців», створеної в 1908 р.
Аркадій Петрович простягав руки вперед до зали, очі його спинялися, брови трагічно збігали вгору під саму лисину:
Друг мой! —стогнав Аркадій Петрович.
Брат мой! Усталый, страждающий брат! — Кто бы ты н и был… — [297]схлипували Аля і Валя.
Не падай душой!297
— рядки з однойменного вірша російського поета Семена Яковича Надсона (1862–1887).
Усі втрьох вони щодуху скрикували. Лисина Аркадія Петровича бралася від того рясним потом.
Пусть неправда и зло полновластно царят Над омытой слезами землей! —Валя мерзлякувато кулилася і з мукою давала на це свою згоду.
Пусть разбит и поруган святой идеал, Пусть струится невинная кровь!Що могла Аля проти цього вдіяти? Вона тільки щулилася й добиралася басовитих нот.
Верь! —дискантом вібрував Аркадій Петрович. Він благав. Він готовий був стати навколішки, прослатися під ноги. Аби повірили:
Настанет пора! И погибнет Ваал! —Він робив описовий жест на захід, в бік фронту:
И вернется на землю любовь…Піль натискав педалі і брав патетичний мажорний акорд…
Від цього було так соромно, що Сербин поспішив вийти геть.
В тунелях, у багажній залі, в залі третього класу — скрізь відбувалися невеличкі й короткі мітинги. То промовляв солдат, то робітник, але найбільше промовців було з телеграфістів, панків з червоними хрестами на рукавах чи в кашкетах з кокардами міністерства народної освіти. Вони закликали до спокою й революційного порядку. В кутку біля білетних кас третього класу в натовпі солдатів з білими бинтами по околичках кашкетів та жовто-блакитними петличками на ковнірах — то були частини Центральної ради — Сербин раптом побачив сіру гімназичну шинель. З її кишень густо стирчали газети, брошури й книжки. Макар!
Макар промовляв.
— Товариші! — промовляв він. — Буржуазія навмисне роздмухує національний шовінізм. Вона хоче розколоти лави трудящих. Тільки пролетарський інтернаціоналізм може вивести людство з тупика світових суперечностей, міждержавних незлагод і імперіалістичних воєн! Українські соціал-демократи і українські соціал-революціонери такі ж неправі, як і російські есдеки, російські есери чи єврейські бундівці. Тільки більшовики, вимагаючи передати всю владу робітничим Радам…
Його мову, здається, мітинг розумів не дуже. Але з Макара попервах було досить і того, що він сам себе розумів нарешті зовсім добре. Він навіть ні разу не сказав свого «взагалі».
Сербин відчув, як йому стає холодно, як замерзають і терпнуть ноги. Революція! Єдиний порив народного протесту! Свобода, рівність і братерство! І раптом більшовики, меншовики, есдеки українські, есери українські, есери російські. Ще й єврейські бундівці!
— Господи! Я нічогісінько не розумію! — він вхопився за голову і мало не з плачем кинувся геть.
Але рев натовпу в цю секунду спинив його.
— Геть! — заревів натовп з двоколірними петличками. — Геть більшовиків!
Макар якось немовби підплигнув і зразу зник — потонув у юрбі. Його смикнули за ноги й стягли з лави геть. Потім кілька кулаків і козацьких нагаїв зметнулися догори і впали униз. Макара почали бити.
Сербину потемніло в очах. Він захитався і, нічого перед собою. не бачачи, кинувся товаришеві на допомогу…
Солдат Яків Юринчук лежав ліворуч від мосту. Йому було добре видно міст і кроків з тисячу залізничної колії. За тисячу кроків колія губилася в переліску. За переліском була станція Гнівань. Високі прокурені димарі висилися там з гущавини дерев. Навпроти станції була цукроварня.
На станції тихо, немов пошепки, чахкав паровоз. Юнкери прибули вже з півгодини.
І от Яків раптом побачив їх.
Вони знялися враз з гущавини кущів і, дико закричавши, побігли до мосту. Чотири «льюїси» враз загуркотіли часто і близько, їхній приціл упав уже на наш берег, майже по лінії нашого цепу. Юнкери бігли й кричали: «Слава». Це була українізована школа прапорщиків, що підтримувала Центральну раду. Сили Центральної ради з'єдналися з силами комісара Тимчасового уряду проти більшовиків.
Центральна рада вже видала і другий, і третій універсали. Вона не хотіла сваритися з Тимчасовим урядом. Вона сподівалася дістати пристойну автономію з рук Установчих зборів.
Юнкери не добігли до мосту кроків з двадцять і залягли. Їх зустрів рясний вогонь. Двоє залишилися на полотні. Але Шая спізнився. Він натиснув спуск аж тоді, як це вже не було потрібно, — юнкери лежали вже в приколійному рівчаку.
Шая спізнився тому, що саме в цю мить, від криків «слава», раптом подумав про те, що це ж біжить саме та школа прапорщиків, в якій перебуває і Левко Репетюк. З прокляттям на свою неуважність Шая урвав запізнілу чергу.
Але тут юнкери відкрили скажену стрілянину. Торохкотіло чотири «льюїси», пачками били щонайменше три сотні рушниць.