Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Явки Козубенко не мав. Він не повинен був залишатися в підпіллі. Він мав відступати помічником машиніста на панцирнику «Більшовик». Це вперше кочегар Козубенко мав їхати помічником. В перший рейс. Ех!
Козубенко оббив глей з чобіт і рішуче попростував до хвіртки. Хіба він не знайде явку в рідному місті, де залізниця, депо, вагонні майстерні і кожний третій, без сумніву, свій?
На веранді хатинки Буцького на довгих мотузках сушилася мокра білизна. Жіноча спідниця, два дитячі ліфчики, кальсони і сорочка. Ніколи, ніколи вже не одягне цих кальсонів та сорочки слюсар Буцький, перший в рідному місті ревкомівський голова! Будьте ви прокляті, інтервенти — окупанти з Центральною зрадою разом! Але Козубенко живий, він не боїться вас, і він ще житиме на своїй землі господарем власного життя!
Хвіртка виходила на Старопоштовий завулок. Він забіжить до тітки, змиє бруд, перебереться в якусь одежину, довідається про матір, скаже, що зостався-таки… зостався, от чорт!
Він штовхнув хвіртку сердито, нарозчах і мало не збив з ніг дівчину, що поспішала вузьким тротуаром попід парканом. — От чорт! Вибачайте…
Дівчина плигала на одній нозі, другу забиту вона схопила за ступню обома руками — ребро хвіртки хряснуло просто під кісточку. Козубенко не бачив ні дівчини, ні вулиці, ні власних рук — так ще йому ніколи не доводилося червоніти. Уразити дівчину — така ганьба! Ну, чого вона стоїть і не йде собі геть? Невже-таки не може ступити? Може, зламав ногу? От халепа!
Над силу Козубенко звів очі і глянув нишком, скоса.
Дівчина стояла, мов чапля, — уражена нога так і застигла в повітрі. Запаска, плахта, керсетка, а з вінка — ціла галантерейна крамниця різноколірних барвистих стрічок… Ще не змовкли гармати, ще не висохла червоногвардійська кров на шпалах і баласті, а вже женихатися, зрадницьке кодло з «Просвіти»? Лють мало не кинула Козубенка в млость — земля попливла з-під його ніг разом з парканом, хвірткою, садком Буцького та цілим Старопоштовим завулком. Він глянув просто і гостро, щоб запам'ятати це прокляте лице.
Широкі, вражені, повні обурення й гніву очі — нічого більше він не побачив.
— Козубенко!.. Ти?.. Зостався?!
— Катря?..
— Я.
«З ЛЮДСЬКОГО ХЕЦУ, З ПАНСЬКОГО ПЄЦУ» [316]
Квітень був саме в розквіті.
Квітнуло все. Сади стояли в тумані білого цвіту — черешень, вишень і перших яблунь. На вулицях каштан вже запалював свої білі свічки.
Луки визорило фіалковим — фіалка, сон, павині вічка, — і вже спалахнув перший літній жовтий цвіт: кульбабка, козелець.
316
Полонізм. Так казали на Поділлі на велику руську піч.
В лісі розквітала конвалія, дикий нарцис і перша весняна кашка. Самий ліс стояв ніжний, ясно-зелений, неправдоподібний, яким буває всього два-три дні наприкінці квітня, щойно вибринівши. А поля лежали повнокровні, яскраві, соковито-зелені. І весь світ був зелено-білий під синьогарячим шатром просторого весняного неба.
Село Бидлівці, як і кожне подільське село, розташувалося на пагорбі, спадаючи слободами в долини, до ставів. Розлогі зелені поля облягали його звідусіль. Земля на тих полях була чиста, чорна і сита. Поля кільцем обступив грабовий ліс. За лісом знову були поля. Але тут земля була гірша: грунти здебільшого невдобні — на вигорбах, у ярах, на мочарах, — і бур'ян тут пер нахабно, не знати й звідки. І грунти ці лежали за багато гонів від села. То були хлопські землі. Під селом земля належала панові Полубатченкові.
Але зима цього року була справжня — сніжна й морозяна, весна неквапна й тепла, більшовики встигли роздати насіння з усіх — і панських, і державних — комор ще восени, і тепер зеленіли густо і озимі сходи, і прорість ярини — однаково на тощих селянських чи ситих панських грунтах. Пан повернувся щойно у квітні на засіяні більшовицьким зерном поля.
Було вже нерано, стояв будень, але такий рух і колотнеча у Бидлівцях бували лише на свята, та й те — по врожаї, об осені. З усіх кутків люди сходилися до вулиць і вулицями простували на майдан, немовби до церкви…
На майдані, просто на толиці, простелені були рядна і великі просмолені військові брезенти. Збіжжя купами височіло на полотнищах — пшениця, ячмінь, жито. Люди зносили його клунками, цебрами, ночвами. Окремо тягли лантухами просо і гречку — їх зсипали осторонь, просто на тік, зразу коло бараболі. Пророслу бараболю наказували нести назад. У самісінькому серці майдану, коло ваги, на фурах, лежали пухлі сувої і менші оберемки свинячого сала. Сало приймалося не тонше, як у три пальці, — з проростом наказували нести назад. Коло кожного рядна стояв німець з багнетом на гвинтівці. Вздовж вулиць німці бігали по двоє, заскакували у двори і гатили прикладами та штрикали багнетами неспритних. Під цвинтарем в сірих чохлах мирно дрімали чотири кольти і ще восьмеро німців коло них. Німецькі офіцери згрудилися довкола ваги, з записниками метушилися зопрілі «свої»: урядова комісія від Центральної ради. Треба було негайно накидати Центральній раді мільйон пудів самої пшениці — розплачуватися за «звільнення України від більшовиків». Мільйон — то був перший внесок. Ще їх мало бути п'ятдесят дев'ять. Хто вже здав своє — ставав осторонь, дивився у квитанцію і мовчав. Було тихо.
Громадський товарчий, Микифор Маложон, землі, як відомо, не мав, але й йому комісія виписала ячменю двадцять кіло. Микифор позичив по людях і приніс у власній з тіла сорочці. З-під сивої гуньки світили Микифорові голі ребра. Микифор висипав, струсив сорочку — почав вдягатися. Вага показала двадцять одне кіло Микифорового ячменю.
— Не інак, — скривився Микифор, — як вошей добавилося кіло.
— Грубіян! — гукнув урядовець. — Забирай кіло назад!
— Гах! — вдарив Микифор гунькою об землю. — Різало-пороло! Хай з мого кіла буде кому гила! Дарую пану отаману Петлюрі [317] на перепічку — з мого хецу, з німецького пєцу!
317
Петлюра Симон Васильович (1877–1926) — один із ватажків українського буржуазного націоналізму, у 1917 р. один із керівників контрреволюційної Центральної ради, з лютого 1919 р. — голова Директорії. У квітні 1920 р. підписав ганебну Варшавську угоду з Пілсудським. Улітку 1920 р. утік за кордон, де провадив антирадянську діяльність.
Микифор накинув гуньку наопашки і пішов геть.
— Вас загт ер? [318] — поцікавився майор, що порядкував прийманням хліба.
— Він сказав… — з мовчазного натовпу, теж по-німецькому, відгукнувся Степан Юринчук, молодий фронтовик, щойно з полону. — Він зичив вам, пане майоре, доброго здоров'я і приємного апетиту, коли ваша ласка!
Натовп загув. Жінки заголосили.
Сонце припікало вже зовсім по-літньому. Над горизонтом на заході клубочилися хмарки — по обіді треба було ждати дощу. Весна стояла сонячна й дощовита — сподівалися на врожайний рік.
318
Що він сказав? (нім.) — Ред.
В зборні, у земельному комітеті, на лавах попід стінами тісно сиділо чоловіка з двадцять. Ще десятеро стовпилися при порозі. Земельний комітет засідав. Курили люто терпкий бакун-самосад — і дарма що всі чотири вікна стояли розчинені, двері навпроти теж — протягу ніякого не було і дим хмарами стелився в жароті й задусі. В шкільному садку поруч, у вільготі вишняка й верболозу, співав пізній соловей. Пан Полубатченко стояв посередині, цупко розставивши ноги й похитуючися на каблуках. Він був у парусиновому піджаку, а й те під пахвами пропотів.