Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Туровський знав і цю пісню. Він же був перший співака на цілу гімназію, в церковному хорі перший бас.
— За що ви його?.. — насмілився Сербин, кивнувши на Козубенка.
Другий австрієць взяв у Макара з рук книжку і спробував прочитати перші рядки. Але по-російському язик йому не ламався. Він засміявся і віддав книжку Макарові назад.
— По-кацапський, — сердито сказав він, — тепера най пан забуває. Ниньки по-український студіюватимете!
— Більшовик! — знехотя відказав на Сербинове запитання третій австрієць. — Сі переховував, сі хоронив…
— «Довершилась Україні кривда стара…» — підтяг і Туровський.
Тоді наперед висунувся Макар. Його бліде, веснянкувате обличчя було зовсім біле, і ластовиння тепер виступало, як намальоване навмисне. Він аж зіп'явся навшпиньки і притис руки до грудей чимдуж. Та Сербин мерщій відсунув його назад і заступив. Макар міг зіпсувати все — адже він заговорить зараз по-російському, і ще не відомо, як галичани-легіонери реагуватимуть на це. При владі червоних Макар вільно розмовляв по-українському, але при Центральній раді він висловлювався принципіально тільки по-російському. За це його двічі побили сотники і хорунжі.
— Це помилка! — скрикнув Сербин.
— Дер іртум! — прохопився-таки Макар. — Ер іст кайн більшовик! [311]
Бронька Кульчицький сіпнув Сербина за рукав.
— Але ж…
— Мовчи! — прошипів Сербин. — Він же з нашого міста… він залізничник… свій… Це помилка! — гукнув він до австрійців. — Він українець!
— «Най пропаде незгоди та тяжка мара…» — наспівував далі Туровський.
Козубенко випростався, губи його затремтіли. Він знову обтер чоло рукавом і зробив чорний чубик на своїй русявій голові. В грудях заскиміло тоскно і млосно. Це ж зрада! Так рятуються боягузи! То ж не він сказав, що він не більшовик.
311
Це помилка! Він зовсім не більшовик! (нім.) — Ред.
— Доправди? — нерішуче перепитали австрійці. — Пан є українець?
Серце гупало і завмирало. Ні! Козубенко не може прийняти заступництво в такій формі. Ні, ні! Нехай розстріляють зразу ж тут, під цією стінкою бакалійної крамнички! Кров ударила в голову, і він уже розтулив уста.
Та зненацька — ніяк неждано саме тут і тепер — зовсім близько, на початку вулиці, де звертала дорога на Ставіславчик, раптом гучно сплеснули звуки духового військового оркестру. Гармати ще гупали раз у раз на київській лінії, кулемети ще гуркотіли за вокзалом, гвинтівки ще били пачками з Нового Плану [312] , а несподіваний оркестр вже виконував «Ще не вмерла» [313] . Музики наближалися, мов напливали, і неквапний, але рясний тупіт сотень кінських копит линув густо сюди вслід за гучною мелодією.
312
Новий План — передмістя в Жмеринці.
313
«Ще не вмерла» — слова вірша (його назва) українського поета, етнографа, фольклориста Павла Платоновича Чубинського (1839–1884), яку українські націоналісти зробили своїм «гімном».
Хвилина — і з-за рогу виїхали лави кіннотників. Гімназисти і всі озирнулися туди.
Тоді Козубенко враз випростався і з усієї сили влучив кулаком найближчого австріяку и потилицю. Каска злетіла, і з гуркотом гвинтівки та брязкотом манерок австрієць гепнувся ниць. Але Козубенко цього вже не бачив, а тільки чув. Ще долинуло до нього клацання кількох затворів, злякані зойки «гальт!» — він підскочив вгору і вже скотився на чорну грузьку землю по той бік паркана. Кілька куль з хрускотом пронизали зотлілі дошки паркана — над самим вухом і вище голови. Хтось вхопився за верх і хряпав важкими підошвами по дошках. Козубенко схопився на ноги і кинувся наосліп що було сил.
Кілька стовбурів, купка голих колючих кущів, садовий ослінчик — все це майнуло вихором повз Козубенка, він перестрибнув широку помийну яму — і вже знову перед ним був паркан. Він перестрибнув і цей, і чорний кудлатий собака вхопив його за литку, та з твердої халяви зуби сприснули. Серед невеличкого подвір'ячка застиг розгублений, переляканий дідок. Козубенко відштовхнув його, куля дзизнула — і з брязкотом посипалося оскалля з вікна, він забіг за сарайчик. Ще паркан, ще стрибок, ще подвір'я. Садки були один в один, вузькі і тісні — Козубенко перебіг їх і, може, аж у п'ятому зрозумів, що кулі вже не свистять над його головою, постріли стихли і вигуків «гальт» не чутно…
Гімназисти збилися в купу і притулилися один до одного. Але австрійцям було не до них. Та австрійців і взагалі не було, — вони бігли вздовж паркана, вони стріляли, вони зникли за брамою подвір'я.
Кіннотники тим часом широким строєм виїхали на Шуазелівську вулицю. Попереду на вороному огирі вихилявся отаман з довгими сивими вусами. За ним везли прапор — величезний, жовто-блакитний, з золотим тризубом на вершку. Оркестранти похитувалися в новеньких синіх жупанах. Козаки були в широких шароварах, і на спину їм звисали довгі червоні шлики. Зима пролинула немарно: з-під кожної папахи звисав уже на лоба тонкий, мов вус, звивистий оселедець.
— Льонька! — заверещав раптом Бронька Кульчицький.
— Репетюк!
Попереду другої сотні гарцював молодий і стрункий старшина. Шаровари на ньому були червоні, шлик з золотою китицею, жупан з рукавами назад. Старшина зиркнув на крик, поправив пенсне на широкому ланцюжку, стиснув губи, щоб задоволено не посміхнутися, і притримав коня на якусь мить. Тоді оперіщив його нагаєм і вибасував із лави набік. Кінь ступив на тротуар і став перед гімназистами.
— Мілорди! — привітався Репетюк, і вдоволена посмішка нарешті зрадила його. — Сервус! Усе свої? Мсьє Туровський? Кабальєро Макар? ї ви, мій сеньйоре Бронька? Все ще зудите граматику?
— Ти був у Галичині? А Воропаєв? А чому ти без оселедця?
Рік тому, у перші дні Лютневої революції [314] , вигнаний товаришами з гімназії за антисемітизм, Левко Репетюк закінчив школу прапорщиків. Тепер він був хорунжий, і» на лівому рукаві в нього вигаптувано розкішний золотий тризуб і кут.
Репетюк зашарівся і посміхнувся презирливо. Перед ним були тільки хлопчаки-гімназисти. Вони все ходять у клас, зудять історію церкви та неправильні французькі дієслова. А він вже півроку не злазить з коня в походах і боях за неньку Україну. Він нахилився з сідла і оперіщив нагаєм мертве тіло, що лежало впоперек тротуару перед ним.
314
Лютнева революція — буржуазно-демократична революція в Росії, внаслідок якої було ліквідовано царську монархію. Лютнева революція стала важливим етапом на шляху переходу до соціалістичної революції.
— Хо! «Товариш» Буцький? Більшовицький главковерх! Адьє-лю-лю, привіт вашій бабушці! — Репетюк спрямував коня просто на труп. Та кінь вигнувся і обережно переступив через мертвого. — Моє поважання, джентльмени! Але поспішаю за полком. Приходьте на вокзал — частую німецьким пивом, майне герн!.. [315]
… Козубенко прихилився до яблуні і зітхнув якнайглибше. Серце гупало, груди стискало, ноги тремтіли. Він прислухався. Кров колотила в скроні, і в вухах лящало. Але він просто відчув — довкола стояла цілковита тиша, погоні не було. Радість ударила в груди й пішла з серця гарячими хвилями. Значить, він таки втік! Сам утік, а не як-небудь. Прекрасно жити на світі!.. Він озирнувся. Садок мерехтів у весняних променях сонця — порожній і тихий. І це якраз був садок слюсаря Буцького. Слюсаря Буцького вбито. І машиніста Кияшицького теж. А Стах? Його ж поцілили в ногу. Інтервенція перемогла!.. Козубенко сховав обличчя в лікоть і заридав. Коротко і вголос. Потім зразу утерся й глянув навкруги. Садок був маленький і вбогий — точнісінько, як у Козубенкового батька на Пеньках. На чиншових графа Гейдена грунтах — сім вишень, гірка черешня, дві яблуні і горіх. Тепер граф Гейден повернеться з окупантами. Все, очевидно, повернеться. Поміщики, офіцери, царський режим, городовики… Козубенко не стримався і засміявся. Ні, такого не може бути, щоб все повернулося знов. Хіба ж на це згодяться люди?.. Він розсунув кущі аґрусу, щоб не поламати гілля, — Буцький дуже кохався в аґрусі і порічках — і вийшов на стежку. Бузок уже ряснів бруньками, земля під йогами лежала чорна й масна; короткі зелені хвостики дс-не-де вже пронизали її: проліски, ряст. Зими пжс не було. Сонце стояло високе і тепле. Козубенко спинився. Вирішення треба було приймати негайно — пробиратися через фронт до своїх чи лишатися тут і шукати підпільну явку?
315
Мої панове! (нім.) — Ред.