Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Солдат Яків зойкнув і припав за кущем. Цівка крові зачервоніла з-під рукава на раптом недвижну праву руку. Наш цеп сидів в окопах. Але ж ці окопи були пристосовані для того, щоб приймати бій з заходу, а юнкери били зі сходу. Вони били окопам у тил. Катря перебігла з-за куща ззаду і впала поруч з Яковом. Хутко-хутко вона почала розрізати рукав, що на очах намокав темним і парким… Куля була дум-дум…
«Цікаво, — подумав Шая, — хто ж кого поцілить: я Репетюка чи Репетюк мене?»
Юнкери зірвалися і побігли знов. Гвинтівки вони тримали в лівих руках, а правими розмахували над головами.
В правих були затиснуті гранати. «Льюїси» татакали невмовчно. Наші правофлангові «максимки» гаряче вдарили по мосту. Три юнкери беркицьнули, один з них ковзнув під поручні і шубовснув у річку. Лівий фланг мовчав. Тепер вже йому треба було ждати: перші дві ферми були в профілі власного цепу, — адже окопи грудьми дивились на захід, а не на схід… Друга сотня юнкерів знялася з рівчака й побігла вслід за першою.
І от тут, в цю секунду, Катрі, схиленій над пораненим, Яковом Юринчуком, зробилося страшно. Вона зрозуміла: втративши десятків зо два людей, три чи чотири сотні юнкерів перебіжать цей коротенький міст через цю жалюгідну вузеньку річечку. Нехай тоді кожний із них кине одну гранату, і від усього чсрвоногвардійського загону не залишиться й душі. І Катря на мить озирнулась.
Але Катря не побачила того, що насправді було позаду: ні грабового зрубу, ні піскуватого згірка, ні села Демидівки віддаля. Замість усього того Катя раптом уздріла, що позад їхнього ріденького цепу неначе стоїть, створюючи їм тил, другий цеп — могутній і незліченний. Катря знала в обличчя мало не кожного робітника вагонних майстерень — і от вона могла би присягти, що там, у другому цепу, вони були всі до одного. І не тільки вагонні майстерні з токарем Буцьким. Разом з ними було й депо. Он же був машиніст Шумейко, молодий кочегар Козубенко, слюсарський учень Кульчицький Стах. Потім ще і ще — цих машиністів, помічників, слюсарів і ремонтників Катря чудово знала, либонь, кожного на прізвище. Потім був авіаційний парк на чолі з бортмеханіком Ласком. Потім Катря побачила Ваню Зілова з старим батьком, а з старою матір'ю — Петра Потапчука. Далі був Макар з усіма трьома братами — раненим, полоненим і вбитим, а також із старим батьком-інвалідом, що проїздив на паровозі кочегаром, помічником і машиністом сорок один рік…
Але позаду другого цепу було ще щось — і серце Катрине зробилося велике, як цілий світ Там далі, де ото немовби мало собі бути прибузьке село Демидівка, — там стрімко висилося у величезних і невимірних контурах і обсягах щось надзвичайне, щось прекрасне, щось велетенське, щось таке, про що важко було навіть подумати, що таке надзвичайне, прекрасне і велетенське може бути!.
Але, товариші, отже, воно є. Це надзвичайне, прекрасне і велетенське існує. І це вже дійсність.
Катря кинула тільки короткий погляд, але розглянула все до найменших деталей і зрозуміла, що то таке. Вона тільки не встигла оформити свою думку в слово. Бо найкоротше слово, яким можна визначити це «щось», має аж дев'ять літер.
— Одарку… — прохрипів поруч солдат Яків Юринчук, — Одарку там побачите… може… колись… А прокламацію тую… я, значиться, приніс… від робітників… з Петею… Потапчуком була у нас згода… За владу Рад…
Катря кивнула, — юнкери якраз вибігли на третю ферму, — і в цей час Піркес натиснув спуск і заспівав.
Ніколи ще так весело не було Шаї Піркесові.
«Япончик» рвався з рук, вихлопи били в лице, гуркіт перестав бути чутний, юнкери-сипалися з ферми просто в воду, було тихо, як ніч, і тільки Шая співав високим і гучним — вищим і гучнішим за весь світ — голосом:
Ты добычи не добьешься, черный ворон, — я живой!Він співав чорного ворона, чорний ворон вився просто перед ним, і він випускав стрічку за стрічкою просто в навісну, прокляту птицю — нехай не змахує своїми чорними крилами над нашим ясним і прекрасним життям…
Куля вдарила Шаю просто в груди. Він підплигнув і звалився навзнак.
Але червоногвардійці виплигнули з окопів, і все, що зосталося ще на мить від Шаїної свідомості, заповнилося веселим і могутнім криком контратаки, і останнє, що він побачив, була Катря, яка припала до його кулемета, — і «япончик» бився, тремтів і гуркотів довгою чергою випалів у її руках.
Юнкери повернули й побігли назад.
ВІСІМНАДЦЯТИЛІТНІ
Роман
МЕЖИВЛАДДЯ
ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ЛЮТОГО ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ВІСІМНАДЦЯТОГО РОКУ
Кінець!
Він був один — їх четверо: карабіни напоготові, на них широкі тесаки, при поясах по чотири гранати і величезні сталеві каски над сіро-зеленавими шинелями. А за парканом, уздовж вулиці, їх сунула вже ціла орава — волокли кулемети, котили бомбомет, прогуркотіла мортира. Вони йшли валом і зразу ж заливали все навкруги — звичне, рідне, своє — чужим і незнаним: чужий одяг, чужа зброя, вигуки команди чужою, незрозумілою мовою. І цілий світ довкола враз став невпізнанний, наче не свій.
— Форвертс! [298] — підштовхнув прикладом найближчий, коли Козубенко на мить затримався біля хвіртки. Якби ж то не проти чотирьох карабінів, а просто на кулаки!
Ранок був вогкий, пронизливий, але хмари от-от мали вже розійтися, і тоді визирне сонце — тепле, яскраве, березневе. Земля лежала окіл чорна й масна — сніг залишався ще тільки по рівчаках та у затінках.
Сталося це так. Коли колона окупантів перетяла колію і вони з Шумейком, кочегар і машиніст, покинувши непотрібний вже паровоз, побігли у цеп, червоногвардійці саме залишали насип і відступали до міста. Треба було поспішати, поки до станції не прорвався німецький панцирник, — тоді він відріже червоногвардійців від частин, що відходили на північ, у Браїлівські ліси. Їх бігло тільки сімнадцять: вісім гвинтівок, шість наганів і в інших гранати. Вздовж залізниці якийсь очманілий фурман гнав візок геть від небезпеки. Шумейко порубав посторонки, скочив на коня і помчав назад. Він гукнув, що майне тільки на хвилинку до ревкому, спалить папери і зразу ж наздожене. І червоногвардійці побігли просто через сади, униз — до шляху на Станіславчик [299] . Козубенко навмання плигнув через якийсь паркан, і, як навмисне, це якраз був тітчин садок. А хвора мати от уже скільки днів ночувала в сестри. Він мусив поцілувати матір на прощання!.. Козубенко зразу побачив перед криницею цих чотирьох — вони вже зайшли до садків, іззаду, з ярів. Він метнувся мерщій геть, та четверо забігли і збоку, і спереду, навперейми. Не треба було кидатися за сараї, а бігти до хвіртки навпростець — він устиг би випередити цих чотирьох малюків!
298
Вперед! (нім.). — Ред.
299
Станіславчик — село Жмеринського району Вінницької області. Розташоване за 7 км від Жмеринки і залізничної станції. На початку лютого 1918 р. в Станіславчику було створено Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. У березні 1918 р. село було окуповано підрозділами австро-німецьких військ. Населення Станіславчика відразу активно включилося в боротьбу проти окупантів. У селі було створено партизанський загін, який очолив житель села А. В. Хильський. Партизани брали участь у боях за визволення Жмеринки.
— Форвертс! — підштовхнули його ззаду вдруге.
Козубенко обтер чоло рукавом, і на щоці зостався чорний вугільний слід: Козубенко був просто з паровоза, в засмальцьованій робі, і кашкета загубив не знати й де. Лють тисла серце. Паршиві молокососи, хлопчаки — ці величезні каски навіть не трималися на їхніх дитячих головах! Але машиніста з Щ-17-17, Миколу Кияшицького, вони прошили просто надвоє, куль з півста в живіт, коли він кинувся один навпроти їхнього кулемета. Хто ж його знав, що німці підуть обходом по шосе? Треба було бігти не сюди, а на той бік київського насипу…
В цій частіші міста було вже зовсім тихо. Німецькі, власне австрійські панцирники щойно проїхали на станцію і розтяли місто надвоє. Ця половина була вже в руках окупантів. В тій — ще трималися червоногвардійці і червоний батальйон залізничного полку. Там же зостався й ревком. Вони були всі разом, всі свої вкупі, з гвинтівками в руках — від заздрощів можна заплакати! Вони б'ються і з зброєю в руках відійдуть у ліс, а його от зараз розстріляють під першою ж високою стінкою… Австрійські кулемети стояли вже на насипу — чотири чи п'ять — і в один голос поливали той бік рясним свинцевим дощем. Мортира гавкала інколи, зрідка. Гармати били гей далі, кілометрів за три: панцирники пройшли на київську лінію і тепер гатили на Браїлівський ліс… Невже ж нема способу утекти? Шарпнути в котрогось гвинтівку, переколоти інших і — ходу? На Станіславчик?